Чернігівка - Костомаров Микола

Так і на мене він не розсердиться, коли я йому як гетьманові подам належний до нього лист".

Шинкар, кланяючися, підносив Дорошенкові великий повний кубок горілки. У цей час Молявка пробирався крізь натовп і, ставши перед Дорошенком, поклонився і, подавши листа, промовив:

— Ясновельможний пане! Лист од його милости, ясновельможного пана гетьмана Івана Самойловича.

— А! — вимовив Дорошенко, швидко оглянувши листоподавця. — Ти не кажи просто: від гетьмана лист, а кажи: від гетьмана обох сторін Дніпра. Бо він так себе іменує, хоча цю сторону тоді хіба осяде, як мене тут не буде. Подай лист! Хто ти?

— Я, — відповідав Молявка, — чернігівського полку чернігівської сотні козак-рядовик. Послав мене полковник Василь Борковський, а він узяв цього листа від наказного гетьманського Левона Полуботка.

— Гетьман обох сторін Дніпра, мабуть, мене вже й за чоловіка не ставить. Посилає до мене такого простака! А чому значного урядового не прислав? Було б тому полковникові, що тебе до мене виправив, було б йому самому сюди приїхати та мені в ноги поклониться, — промовив Дорошенко.

— Того я не знаю, пане ясновельможний гетьмане, — відказав Молявка, — бо я чоловік підвладний. Региментар мій мене покликав та й дав цей лист до твоєї милости. Мушу слухати.

— Правда, чоловіче, — промовив Дорошенко, — бачу, що в тебе голова не сіном напхана. Ти хоча й простак, але вже коли до мене прийшов, то став моїм гостем. Пий із нами горілку! Шинкарю, налий йому!

Шинкар налив кубок горілки і подав Молявці. Козак її вгору підняв і гукнув:

— Доброго здоров’я і в усім щасливого повоження, пане ясновельможний гетьмане!

Промовивши те, вихилив увесь кубок.

— Як тебе звати, козаче? — запитав Дорошенко.

— Яцько Молявка-Многопіняжний, — відповідав посланець.

— Грошей, видать, багато було в батьків, що так продражнили. Але хоч би і в тебе самого було грошей багато, а все-таки не слід було посилати простого рядовика до мене. Вуєховичу! — звернувся він до свого писаря, — читай усій громаді! Я гетьманом не сам собою став, і сам собою, без громадської ради, нічого не чиню.

Вуєхович, чоловік на зріст невисокий, із трохи червоними хитрими очима, взявши принесеного листа, почав його читати тонким, мало не жіночим голосом:

— Мій велце шановний, ласкавий добродію, пане гетьмане чигиринський! Згідно з указом царської пресвітлої величності послали ми з купної поради його милости боярина князя Григорія Григоровича Ромодановського, стольника Григорія Івановича Косагова з виборними царськими ратними людьми генерального бунчужного Левона Полуботка з чотирма козацькими полками і з нашою кінною надвірною кампанією до Чигирина, понеже багато разів і многообразне ти йому, боярину, і мені, гетьману обох сторін Дніпра, обіцявся своєю особою прибути до нас в обоз для принесення присяги царській пресвітлій величності, але ті Твоєї милости обіцянки ще досі не скріплено справою.

— Стривай! — перепинив читання Дорошенко. — Як не "скріплено справою?". Свідки мені усі чигиринці і панове запорожці, що приїздили до мене минулого року в місяці жовтні, з котрих деякі і нині тепер притомні суть, як я тоді виконав присягу царському пресвітлому величеству перед паном кошовим отаманом Іваном Сірком і перед донським отаманом Фролом Минаєнком в притомності багатьох товаришів війська низового січового і донського, а потім і санджаки турецькі відіслав до столиці в Москву. А попович гетьман пише, буцім обітниця моя не скріплена ділом! Батьку Яненку, чи ти возив санджаки[19] в Москву?

— Я, пане гетьмане, — озвавсь Яненко.

— А гетьманові поповичеві хочеться, щоб я йому поклонився? — гарячився далі Дорошенко. — Інша річ по правді цареві-государеві служити і добра хотіти, а інша — царським підданим кланятись. Я — вірний підданий і слуговець царському пресвітлому величеству, як і присягав йому, а поповичеві кланятися не хочу.

Він підняв угору повний горілкою кубок і голосно промовив:

— П’ю, на тім п’ю, що мені гетьманові-поповичеві клейнодів не віддавати. Панове запорожці, і ви всі, панове чигиринці, громадо! Заступіться за мене! Навіщо це навкруги Чигирин обступило московське й барабашівське військо? Я цареві не ворог, не супостат, а такий же вірний підданий, як вони всі. Вони мусять одійти від нашого міста. Молявко-Многопіняжний! Перекажи те, що ти від мене чув! Не хочу Самойловичеві-поповичеві кланятися, а сам поїду в Москву, поб’ю чолом самому царському пресвітлому величеству, а не його царському бояринові і не гетьманові — барабашському поповичеві. А коли не відійдуть і мене не пропустять, то я сяду на куффу[20] з порохом і спалюсь, і всі чигиринці разом зі мною пропадуть. Нехай гріх на тих буде, що не хочуть святого покою і братерню війну зачинають. Я до них зі щирим серцем, а вони на мене з ножем. Я покою хочу, а вони йдуть на мене війною на втіху бусурменам, хреста святого ворогам. Та ще мене перед царським пресвітлим величеством і перед усім християнством обмовляють. Запорожці і ви всі чигиринці! Не віддавайте мене, як донці колись Стеньку свого віддали!

— Не віддамо, не віддамо! — гукали запорожці, що стояли купкою в червоних жупанах.

— Не віддамо, всі один на одному головою наложимо! — кричали й чигиринці слідком за січовими гостями; багато було таких, що хотіли б сказати не те, та не сміли: кожен боявся, що не піддержать інші його голосу проти гетьманської волі.

— Ще козацька не вмерла мати! — казав колись вічнославної пам’яти батько Зиновій-Богдан Хмельницький! — промовляв далі Дорошенко, все дужче розпалюючись. — Коли наше не в лад, то ми з нашим і назад. Коли так, то ми знову бусурмана на поміч покличемо. А що ж робить! Коли свої браття-християни так нам немилостиві, — з неволі приходиться у бусурмана ласки прохати. Не бійтеся, браття чигиринці, моя люба громадо! Подасть Бог нам рятунок проти цих немилостивців, що хотіли б нас у ложці води втопити. Прийдуть на одсіч нам бусурмани, і тоді москалі й барабаші будуть як зайці втікати від Чигирина. Уже то було з ними. Пам’ятайте, як четвертого року приходили під самий Чигирин гетьман-попович і боярин Ромодан із великим військом, одначе, почувши, що хан, його милость, іде зі своїми ордами, мусили відступитись, а хан перейняв їм шлях до Черкас... Ледве-ледве, втративши багатьох, добігли до Дніпра і срамотно втекли в свою сторону. І тепер із ними те ж станеться. Ось почекати доведеться кілька днів, і прийде султан Нураддин із ордою, у нас на кілька день стане харчу. А коли Бог так дасть, що доведеться нам пропадати, так і пропадемо всі до одного! Чуєш це ти, Молявко-Многопіняжна? Уторопав, що тут казано? Оце все й розкажи кому там слід, та скажи, щоб надалі не присилали до мене простого рядовика, а нехай розмову зі мною ведуть через значних людей, військових товаришів. Бо я ще своєї гетьманської булави не здавав, ще я гетьман, то мене треба їм поважати, як належить гетьмана. І ляхи пишуть до мене латиною і величають мене: "dux zaporoviensis".

Промовивши те, гукнув Дорошенко до народу:

— Не вмерла ще козацька мати! Козак п’є, на лихо не потурає і самого чорта не боїться, не то московської та барабашської душі!

Та й знов у танець, приспівуючи:

Не тепер, не тепер

По гриби ходити,

Восени, восени,

Як будуть родити.

Вуєхович відстав від гетьмана, покликав до себе якогось чоловіка з натовпу, сказав йому щось на вухо, поглядаючи тим часом на Молявку, а той стояв усе на одному місці, дивлячись у слід гетьманові, що відходив, танцюючи. Чоловік той, що з ним говорив писар, кивнув головою, що все зрозумів; тоді сам Вуєхович підійшов до Молявки:

— Ти сказав, що ти козак чернігівського полку. Поклонися панові Василеві, полковникові своєму. Скажи: писар Вуєхович шле йому свій братерній поклін, своєму щирому приятелеві.

Сказавши це, Вуєхович пішов слідком за гетьманом, а туди вже сунув густий натовп народу. Молявка повернувся назад, думаючи, що вже зробив своє діло. Коли це наздоганяє його той чоловік, що йому Вуєхович щось на вухо шепотів, і каже:

— Товаришу земляче, я виведу тебе.

Він пішов пліч-о-пліч нього до міської брами та стиха заговорив:

— Посилає гетьман козака Мотовила в образі старця, ніби ялмужни[21] просячого, з листом до кримського султана. Лист замотаний у нього в личаках. Він оце зараз за тобою з міста вийде. Усі люди в Чигирині про те тільки Бога благають, щоб гетьмани швидше помирилися проміж себе, — огидла війна; до того, що коли довго стоятиме військо, голод настане. Уже й так дітей багато вмирає. Усі хотіли б іти на Дніпро на слободи.

Це проказав він не поворухнувшися, похнюпивши голову і не дивлячися на Молявку, і ніхто з тих, що біля нього йшов, не міг не те, що почути ті слова, навіть і здогадатися, що він посланцеві якусь таємницю переказує. Не чекаючи відповіді, невідомий пішов геть від Молявки.

Вийшовши з воріт, Молявка почав міркувати — що йому краще робити: чи йти в свій табір та розповісти там про посланця убраного за старця, чи почекати, поки той старець вийде з міста. Він думав так: коли розкаже своїм про те, що чув, то можуть якось і не добачити старця, а коли й піймають, то не він сам, а хтось інший; а коли б він сам того старця впіймав та до старшини привів, то скажуть, що це важлива і дуже добра всьому військові послуга. Наважившись впоратися самому, посланець навмисне пішов помалу, раз-у-раз озираючися; коли це своїми швидкими очима побачив, як із рову, що був навколо міста, виткнулася людська постать і пішла праворуч, зовсім в інший бік, ніж Молявка. Він відразу здогадався, що в міських шанцях є десь схований вихід, і той чоловік ним і вийшов у рів, а тоді якимось способом вибрався з рову. Молявка швидко і круто повернув навперейми тому чоловікові.

Дуже швидко Молявка перейняв його. Це був на вигляд обірваний донезмоги жебрак. На ногах були личаки, без онуч. На плечах і вздовж тіла теліпалося брудне дрантя — колись воно було свитою, — а з-під того дрантя виднілася полатана чорна сорочка. Старець скинув драну шапчину та почав низько кланятися, побачивши, що до нього підходить добре одягнений козак.

— Боже! Який гольтіпака! Який бідолаха! — проказав, мов жаліючи, Молявка. — Відкіля ти, чи не з Чигирина?

— Еге, ласкавий добродію! — відповідав старець. — Утік, та вони й самі, правду сказати, пустили, не спиняли, бо скоро нічого буде всім їсти і всі підуть так, як я.

— Ходи зі мною, старче божий! — звернувся до жебрака Молявка. — Мені ой як дуже стало тебе жаль.