Чернігівка - Костомаров Микола

Тільки — всі ми в Божій волі. Буває часом і так: повінчалися, побралися, тільки б жити та радіти та добро дбати, аж тут...

— Аж тут, — перепинив її підпилий Кус, — вернеться молодець, учистимо весілля на славу. Я, старий, покину свою стару, бо огидла, ухоплю за руку другу стару, свою любу сваху, та з нею в танець піду. От як!

Та те промовивши, вхопив за руку Молявчиху та потяг її з лави на середину хати.

— А своя стара тебе за полу смикне та й не пустить, — промовила Кусиха, вдержуючи чоловіка за поли його кунтуша.

Молявчиха пручалась і відмовлялася:

— Змолоду я не була охоча до танців, а тепер при старощах про труну думати, а не про танці.

— Батько-тесть жартує, — засміявся Молявка. — Але ж не все сумувати та журиться, і пожартувати можна трохи. Чи так, моя ясочко? — додав він, озиваючися до Ганни.

Ганна всміхнулася та кивнула головою.

— Поживемо з тобою вкупі скільки Бог велить, — говорив Яцько до молодої, — поживемо, постаріємо та дітей наживемо, а коли станемо їх парувати, тоді спом’янемо, як чудно ми самі зійшлися. Довелося нам повінчатися та зараз і розійтися, наче дві хмарки, тільки не надовго.

— Мені здається, — виголосив Кус, — це вже останній похід буде на цього пройдисвіта Дорошенка: от уже третій рік манить наших, обіцяє приїхати та своє гетьманство здати, а потім знову збирається бусурман вести на руїну християнству. Тепер уже, мабуть, прийде йому кінець.

— А може й так станеться, як сталося торік і позаторік: ходили, походили та й назад повернулися, нічого не вдіявши, — заперечила Молявчиха.

— А щоб ти, свахо, здорова була: навіщо нещастя пророкуєш? — палко вигукнув Кус. — Бог милостивий: на нього уповають царі й владики; Бог — утіха християнству й усмирить бусурманську гординю. На нього надіємося.

— Вибачайте мені, дурній, свати, — перепрошувала Молявчиха. — Бо я дуже вже з лихом спізналася за своє життя. Це не переливки! Мій добрий чоловік, — царство йому небесне, — не нажилась я з ним: занапастили його прокляті недоляшки. А мене саму хіба мало мучили та катували? На плечах досі шрами видко, коли Дрозденко, собачий син, одшмагав нагайкою-дротянкою! По правді йому, бісовому, сталося: дізнався, мабуть, лютий катюга, як то боляче людям буває, коли йому заліпили кулі в груди! Тим оце я, дурна, як згадаю, що було колись зі мною, так і думаю: як би не сталося знову якого лиха! Вибачайте мені, панство свати!

Молявчиха встала з місця та поклонилася Кусові й Кусисі.

— Знаємо, свахо, знаємо добре, що тобі посилав Господь не мало лиха, та все те вже минулося та й не вернеться. Як із нами ти посваталася, так із тієї пори все лихо минуло. Поцілуймося краще, та можна і по чарці! — відповідав Кус. Він випив, а потім, наливши, подав і Молявчисі чарку.

— Дай, Боже, нашим любим діткам проміж себе кохатися та довго жити в щасті й здоров’ї? — казала Молявчиха, надпиваючи чарку та передаючи її Кусисі.

— Дай, Боже, — додала і Кусиха — вкупі з нами дивитися і не надивитися на їхнє коханнячко, і не навтішатися їхнім щастям!

— А нашим любим і шановним батькам велика й довічна, поки живі, дяка за те, що нас вигодували і до розуму довели, і нас спарували! — промовив і Молявка, випивши чарку.

— Вам, тату й мамо, нехай Бог оддячить за те, що мене згодували, викохали, до розуму довели і за любого Яцька заміж оддаєте! Дай, Боже, вам обом довгого віку й здоров’я, — промовила Ганна, вклонившись і батькові, й матері.

— Дай, Боже, усім щастя, здоров’я на многая літа! — казали всі разом.

— Ходімо, синку, — час уже додому, — звернулася мати до Яцька. — Коли повернешся з походу, тоді зберемося знову до панства сватів та заберемо молоду княгиню, — буде вона моїм старощам підмога.

— Буде вона, — додала Ганна, — веселити матінку свого любого Яця ласкавими словами, буде слухняна й шаноблива.

— Яка ти добра, яка ти гарна, моя ясочко! — вимовила щиро Молявчиха.

Кус із жінкою й з дочкою випровадили сваху з сином за ворота.

Місяць обливав сріблясто-зеленим сяйвом покрівлі чернігівських будинків, верховіття дерев у садах та гаях, проміння його мигтіло на ясно позолочуваних хрестах недавно поновлених церков.

III

У суботу, другого дня після того, коли відбулося все те, що тут уже описано, з’їздилися до Чернігова з ближчих сотень сотники зі своїми вибраними в похід козаками: білоусівський — Товстоліс, вибельський — Лобко, любецький — Посуденко, седнівський — Петлишний, кисілівський — Бутович, слабинський — Тризна, сосницький — Литовчик; інші, що їх сотні були далі, виїздили просто, щоб на дорозі пристати до тієї частини полку, що виступить із Чернігова. У кого з приїжджих козаків були в Чернігові родичі або приятелі, той приставав до них у двори, а інші ставали за містом у полі біля коней і возів. Деякі козаки не брали воза, а вели нав’юченого своїм добром коня, припнувши до того, на якому козак сам сидів. Кожен сотник, приїхавши до Чернігова, приходив до полковника, несучи йому щось на ралець: один дикого впольованого звіра, другий птицю стріляну, третій рибу, наловлену з річки або з озера своєї сотні, хто приводив вола, хто коня, хто вівцю. Борковський велів слугам приймати принесене, казав кожному сотникові, що треба рушати в похід у неділю після служби, і запрошував усіх до себе на обід перед походом.

У неділю задзвонили до служби. Приїжджі козаки пішли по церквах, але не всі: деякі позалишалися берегти вози й коні свої й товаришів. Задзвонили до церкви і в Спаса. То була найстаріша з українських церков. Завжди міг і досі може Чернігів пишатися перед іншими вкраїнськими містами цією старовинною церквою. Збудував її князь Мстислав Володимирович ще поперед київської Софії, а як Батий зруйнував Чернігів, то й церкву цю поруйновано і так руїнами й стояла вона аж до полковника Василя Кашперовича Борковського: цей недавно відновив її своїм коштом, а Лазар Баранович тільки цього року освятив у ній новий престол і настановив до відновленої церкви протопопа і ввесь причет церковний. Кафедральним собором були тоді церкви Бориса й Гліба; а про те, — архиєпископ Лазар Баранович до того часу хоч і писався чернігівським архиєпископом, але жив повсякчас у Новгороді-Сіверському; він тільки недавно вподобав Чернігів і став у ньому частіше жити, а саме після того, як опоряджено стару Спаську церкву.

Спаська церква, перероблена трохи і знову помальована вже наприкінці ХVIII віку, в той час, про який тут мовиться, ще мала на собі живі прикмети минущої старовини. Тоді ще були на трьох мурах у середині хори, а сходили на них східцями не з середини церкви, а зокола через башту, прироблену до лівого боку церкви; тепер од цих хорів залишився один тільки бік. Вхід до трапези із західного боку був широкий і праворуч від нього було прироблено до церковних мурів притвор[15], тепер зруйнований. У середині в трапезі по стінах, і по стовпах видно ще було малювання таке старе, ще ледве можна було розібрати, що саме там намальовано; це було негарно, треба було наново помалювати стіни й стовпи, та не вистачало на те грошей, — через те й стіни були тоді вигляду старішого, ніж тепер.

Дзвін благовісного дзвону лунав із верху башти, добудованої по лівий бік церкви. Натовп набожного народу сунув у цю стару церкву головними дверима. Увійшли туди й наші молоді: козак Яцько Фесенко Молявка-Многопіняжний та молода його — козачка Ганна Кусівна.

Натовп козаків та міщан, що входили в церкву, розступився перед ними і з шанобою дав їм пройти. На голові в молодої був вінок, маяли кольористі стрічки, вплетені в довгу шовкову косу. Убрана була Ганна в гаптовану золотом сукню, а з під неї видно було внизу кінці картатої плахти, чорної з червоним; на грудях у молодої блищали дукачі й хрести та коралеве намисто; ноги взуті були в червоні полуботки з дзвінкими підківками. Поруч із нею, з правого боку йшов молодий, ставний козак із підголеною головою, з чорними вусами, убраний у синій жупан, підперезаний кольористим поясом, до поясу прип’ята шабля в ремінних піхвах, цвяхованих срібною бляхою; взутий був у чорні довгі чоботи на закаблуках з підківками. Молодий, увійшовши у церкву, став біля правого стовпа, а молода — біля лівого. Усі дивилися на молоду й молодого, і чути було, як шепотіли люди: "Ото так пара! Ну, та й красуня!". Слідком за ними скоро ввійшли в церкву наші знайомі пани — полковник Борковський та воєвода Чоглоков. Воєвода двічі зиркнув на молоду, а тоді вже, здавалося, не хотів і помічати її; поки була служба, то й голови не повертав у той бік, де стояла Ганна Кусівна, хоч полковник, не раз, позираючи на молоду, нахилявся до нього та казав щось пошепки. Перед початком служби диякон з амвону оповістив, що за дозволом од преосвященного Лазаря, архиєпископа Чернігівського й Новгород-сіверського та блюстителя Київського митрополичого престолу, через те, що Чернігівський полк у похід виступає, вінчатимуть козака чернігівської сотні Якова Молявку-Многопіняжного з дівицею Ганною, дочкою козака тієї ж сотні Пилипа Куса — так одначе, щоб подружнє життя їхнє почалося не раніше, як на свято Петра й Павла, та й вінчання це, хоч і сьогодні відбудеться, але писатиметься, мов би відбулося в день апостолів св. Петра й Павла. А коли відійшла служба, поставили посеред церкви стілець, протопіп покликав молодого й молоду, зв’язав їм руки рушником і почав вінчати. Над молодим держав вінець його зять, сотник Булавка, а над молодою — молодого сестра, Булавчина жінка. Повінчавши, звелів протопіп молодим поцілуватися. Тоді батько Кус швидко підійшов до молодоїї, узяв дочку за руку і, не зважаючи ніяк ані на молодого, ані на людей навкруги, повів її з церкви: він точнісінько так робив, як звелів йому преосвященний. Молодий залишився сам. Підійшов до нього полковник:

— Будь здоров, козаче, з молодою жінкою, дай, Боже, тобі щастя і в усім благопоспішення, добра наживати, дітей породити й згодувати, та й до розуму довести. Тепер до мене йди хліба-соли покуштувати та від мене разом зі всіма в похід, а я Булавці розказав твій віз і все, що тобі на дорогу треба, випроводити, поки ти в мене гостюватимеш.

Не можна було не йти Молявці. Він козак-рядовик, а полковник закликав його до себе на обід нарівні зі старшиною: надто вже велика честь! Не вимовивши й слова, пішов Яцько за полковником.

— Що, пане воєводо, — звернувся полковник до воєводи, виходячи з церкви, — яку кралю добув собі цей козарлюга? Га?

— Не годиться мені на жіночу красу задивлятися, — відповів понуро воєвода. — Не такі мої літа й звання.