Коханка Віра - Басан Валентина
Бачиш останній пост сорок хвилин тому, у них ранок, розумієш, у нас ніч, а у них там ранок. І тепло, і пальми, от зараза, насолоджується океаном.
Віра закинула голову і закрила очі, вона хотіла лише одного, ніколи в житті не знати Олега, його сім'ю, його друзів і знайомих. Дівчина так втомилася, що навіть не могла плакати. Вона не могла поворухнути ні рукою, ні ногою, вона знову була в шапці. У тій самій, з дитинства, тепле хутро кролика лоскотало щоки, захищало від лютого вітру і зігрівало від морозу.
Олег все ще кричав, кава в чашці з вогняними півнями давно охолола, виділяючи смачний, але слабкий аромат. Півні на порцеляні стали такими червоними, як ніби горіли, а замість відкритих дзьобів на їх головах було полум'я.
Олег поклав телефон поруч з Віриною маленькою і худенькою рукою, вона відсмикнула її, як від укусу змії.
— Олег, а хто це?
— Ти, що, дура? Це моя Ляля. У сенсі моя колишня дівчина Лариса Білозерська.
— А, зрозуміла. Просто не впізнала на фото.
З екрану телефону на Віру дивилося абсолютно чуже обличчя людини, якого вона жодного разу в житті не бачила.
Одна змія всередині зашипіла на другу і спробувала напасти, кинувшись вперед чорною блискавкою.
Глава 14
— Чи згодні Ви, Аріна Петрівна Златих, стати дружиною Олега Максимовича Брянцева?
— Так.
— Чи згодні Ви, Олег Максимович Брянцев, взяти за дружину Аріну Петрівну Златих?
— Згоден.
— У такому випадку, дорогі наречені, прошу вас скріпити ваші клятви підписом в реєстраційному документі і обручками. Адже сьогодні ви прийшли сюди з бажанням створити сім'ю, а ці обручки будуть служити символом ваших взаємних обітниць в любові і вірності.
Нехай ваша сім'я буде щасливою, бескінечно молодою і зігрітою променями благодаті. Нехай світло сонця вічно світить у вікна вашого будинку. Нехай негода обходить ваш сімейне вогнище стороною. Адже обручка — це символ нескінченності вашої любові і подружньої вірності.
Дорогі Олег і Аріна, перед обличчям держави і ваших близьких оголошую вас чоловіком і дружиною! Олег можете поцілувати Аріну!
— А хто цей лисий пасажир за столом, що одним з перших штовхнув тост? Прудкий.
— Це Євдокимов, один з Аріних інвесторів, власник заводів, газет, пароплавів, в 90-ті ще втік до Лондона, рідко тут показується, має статус мецената. Але в основному, прилітає особисто до дуже серйозних людей, ось бачиш, дорогий мій Веніамін Юрійович, цей чортів Євдокимов до Арочки нашої залетів, мабуть хоче через її Панамські рахунки грошиків собі намити і з її азіатськими партнерами познайомитися. Він, зрадник, ще тоді поперек горла нашій влади стояв зі своїми проектами та залученням іноземного капіталу. Хіба нам капітал потрібен? Та ми, патріоти своєї країни, найбагатшої країни в світі, тут свого капіталу дівати нікуди. Загалом, втік цей Євдокимов закордон виблискуючи п'ятами, інакше б застрелили, клянуся святою мадонною, застрелили б, хворобливого.
Депутат Верховної Ради України Віктор Харитонович Пожарський, задоволений промовою, щиро розсміявся, як може розсміятися шістдесятирічний чоловік, що все свідоме життя знаходиться при владі.
Вітя Пожарський займався кар'єрою щільно і пристрасно з самого дитинства. Спочатку він був старостою піонерською організації, в юності головою комсомольського осередку. Навчившись доблесно писати доноси на товаришів по службі і колег, Вітя просувався по кар'єрних сходах із завидною швидкістю і постійністю.
Отримавши заповітне крісло депутата і члена КПРС, Пожарський активно зайнявся політикою і доносами, тим, в чому він був і залишається кращим донині. Після розпаду СРСР він очолив свою ж партію під іншою назвою, активно займаючись політикою і пособництвом у продажу держпортфелів. Заздрісники шепотілися, що зльоту його кар'єри сприяє його нетрадиційна орієнтація, але Віктор лише загадково посміхався і погладжував чорні вуса.
— Правий ти, Віктор Харитонович, всі ці бізнесмени, кровопивці народу. Тільки й думають, як шматок пирога побільше та солодше відкусити. Чи то справа ми, слуги народу, служимо на благо, горимо на роботі, закони для держави приймаємо.
До речі. Треба рабу-офіціанту махнути, що у нас з тобою горілка і чорна ікра в тарілках закінчилася, одна ця червона погань валяється. Це нехай ці, як їх, бізнесмени хоч раз так попрацюють, долі людей наших порішать, тьху, повирішують, ну ти зрозумів, дорогий мій чоловік. Ось тоді я на цих товстосумів чортових подивлюся. Гей, раб, ти чого поплутав! Чого сухо у нас тут, де горілка, прищ? І хліба чорного мені подай. Устриці собі в дупу засунь. Та не бійся, я сьогодні добрий. Ось тобі, за моральну шкоду, збитковий.
Веніамін Юрійович Лапко став депутатом відносно недавно завдяки, власне Віктору Харитоновичу і мільйону доларів США, які він віддав вищезгаданому особисто в руки. Молодий і гарячий Вєня, закінчивши зі скрипом Полтавський кооперативний інститут за спеціальністю товарознавство, несподівано отримав дозвіл охолодитися в далекій і найхолоднішій точці Радянського Союзу. На Чукотці. Проводжали всією Полтавою на потяг до Москви, а звідти в далекі північні краї. Пухкий і низенький Веня ковтав п'яні сльози і благав Владу писати йому раз на тиждень, Влада провівши його на поїзд Полтава — Москва, зрадила йому того ж вечора з його другом по інституту.
Навколо Вєні ходили різні чутки, особливо про його казкове багатство і посаду, яку він купив, переїхавши до Києва.
Злі язики стверджували, що Вєня одним з перших завіз чукчам спиртне, вимінюючи на цінні шкури і дорогоцінні стада. Остаточно там вкоренившись і організувавши кооператив, Вєня налагодив вироблення і продаж шкур і м'яса в Китай і Японію. Жвава торгівля переходила в бартер японських автомобілів і китайської техніки, яка контейнерами йшла в Київ, Москву, Мінськ, Баку, Тбілісі, Ташкент, Алмати та багато інших міст, де працювали партійні слуги народу.
А потім Вєня з партнерами вирішив розширити горизонти і зайнятися копалинами. Копалини знайшлися, а ось партнери пропали безвісти.
— Милий, як я втомилася від церемонії і від гостей. Я не відчуваю ніг, розстебни мені корсет, тільки акуратно, будь ласка, а то хребет розсиплеться, — Ара дзвінко розсміялася, не дивлячись на втому. Вона сяяла щастям і любов'ю, її чорні очі горіли двома рідкісними діамантами.
— Улюблена моя, нарешті, всі ці люди поруч з тобою, я ледве витримав, бачити їх поруч з тобою нестерпно. Вони обіймали і цілували тебе, а я сходив з розуму.
— Толік, я тебе кохаю, єдиний мій. Я зроблю все, щоб ми були разом, але ти ж знаєш, для нашої майбутньої дитини потрібен дворянський рід. Я так хочу і значить так буде.
Глава 15
Олег гладив Віру по волоссю і струшував попіл сигарети в блюдо з фруктами біля ліжка. Тонкий фарфор був покритий шаром перлового перламутру, розписні квіти перепліталися з листям і ягодами, а біля обідка стояв Королівський вензель.
Обиватель прийняв би цей цікавий предмет інтер'єру за шедевр, але Олегу, який виріс в сім'ї мистецтвознавців, де батьки читали лекції про культурну спадщину Франції і експонати європейських музеїв в тому числі, варто було кинути лише погляд, щоб зрозуміти, це була підробка. Не перевертаючи блюдо, він знав, що на дні, маленькими літерами вибито.
Він також знав, що будь-яка велика китайська фабрика, копіюючи меблі або посуд, навмисне здійснює огріхи, непомітні для поверхневого огляду. Наприклад, зайвий листочок, рядок або колір, всього на один тон темніше. Авторські права не порушуються, оскільки будь-який адвокат доведе, що це не точна копія, а лише випадковий збіг, тим більше на кожному виробі знизу, де вже немає допитливих очей, вибито назву якогось Ушиваня і обов'язкове made in China.
Олігархи, мільйонери, злодії в законі, загалом вся урядова верхівка, завжди запрошували його батьків оцінити чергове придбання або порадитися чи варто та чи інша картина, ваза, тарілка або скульптура запитаних мільйонів. Справа була навіть не в жадібності, кожен з них боявся уславитися дурнем серед своїх і купити фуфло.
В Конча-Заспі довго сміялися над олігархом з Сибіру, який через незнання і малоосвіченість в мистецтві, придбав картину французького художника. Вирішивши похвалитися перед сусідами і партнерами, він влаштував грандіозний прийом, на якому власне і з'ясувалося, що оригінал не покидав Лувр і висить там досі, а ось що висить на стіні у Михайла Копитова в рамі з чистого золота залишалося тільки здогадуватися. Причому в тому, що рама — золота, ніхто навіть не сумнівався.
З тих пір купувати оригінали стало справою честі і принципу. Зверталися за порадами до кращих, так батьки Олега Брянцева випадково потрапили в хороми до Перста Златих.
— Максиме, це ж...
— Так, Оля, це одна з корон Маргарити Наваррської, уродженої де Валуа, дочки Генріха другого і Катерини Медічі, королеви Марго. Датується 1575 роком...
— Боже, Максим — це ж реліквія... спадщина Франції, ми повинні...
— Нічого ми не повинні, Оля. Нас звільнили з інституту і музею, скоротили і згорнули наші докторські дисертації, зробили жебраками. На дворі дев'яності. Нам їсти було нічого, згадай, які були важкі часи. Або нагадати, як ми з тобою тоді черевики клеїли і придавлювали енциклопедією Леонардо да Вінчі.
— Але, Макс..
— Оль, дивись, як перепаяні дужки, як потемніли від часу камені, дивись, як вдавлений Центральний Червоний рубін. Мабуть, він випадав і його закріплювали кілька разів. А дивись скільки подряпин зсередини, реставрувати такий шедевр — честь, дивись сюди..
— Ну що, милий чоловіче, справжня-то корона? Я для дочки хочу, Арочки. Притарабанив мені один злодій, знатна людина, шанований крадій в нашому світі.
Я йому життя врятував, авансом так би мовити, дав за нього слово. Його напівживого з землі при мені дістали, він ще брудом з тиждень харкався. Так ось, дізнався, шельма, що у Арочки день народження сьогодні, свято у мене. Подарунок приніс, сказав в Парижі у якогось таємного колекціонера в маєтку з сейфа умикнув. Я за вами послав, щоб відповіли, хороший подарунок Ари?
— Хххорош, дуже хороший, — Максим і Оля злякано тримали корону чотирма руками.
— Це Оригінал, справжня корона королеви Марго, історичний шедевр, його місце в музеї... ну або на голові вашої дочки, — Оля вчасно схаменулася і посміхнулася, — до речі, зі святом Вас, з іменинницею, можете дарувати сьогодні і не сумніватися.
— Дякую, красуня на доброму слові, ось тільки дочка далеко, поки не зі мною, прилетить, я їй подарую.
