Молода кров - Винниченко Володимир
Вони одягнені по-празниково-му, обнімаються, співають, голосно, до крику, балакають. Оддалік чути музику й тупіт ніг. За столом сидять родичі й приятелі ївги та сама Ївга. Вона сидить рівно, прибрана по-городському, але незграбно. Перед
нею книжка, в яку вона дивиться, одповідаючи нехотя на розмови. Антось, розкуйовджений, з розгубленими очима, розмовляє, видно, сам не чуючи себе. Часом дивиться на ївгу і так стоїть якийсь мент, немов не вірячи собі. Тоді стріпується й щось голосно говорить, безглуздо сміючись.
Макар Макарович під натиском Микити, який весь час обнімає його й лізе цілуватись. Лице у Макара Макаровича змучене, він щохвилини озирається, ніби ждучи помочі; щось говорить і часами затуляє вуха
пальцями.
Степан Макарович, Клим і ще кілька дядьків балакають. Степан Макарович оглядається на Макара Макаровича й Морочинську. Морочинська серед бабів, які теж обнімають її, щось зо всіх боків кричать їй у вуха. Вона нарешті не витримує, підводиться й іде до покоїв.
Щось каже до Степана Макаровича. Макар Макарович, побачивши, що Морочинська і Степан Макарович ідуть, теж визволяється від Микити й спішить за ними. Гаврусь стоїть перед чоловічком в дяківській одежі й декламує.
Степан Макарович. Ну, Лено! Не можна ж так. Ну, треба ж... Вернись... Чуєш?
Морочинська (в одчаю). Не можу. Убийте мене, не можу більше. (До Степана Макаровича). Все ти! Я тобі цього ніколи не забуду! Ніколи!
Степан Макарович (обурено). Я! От це мені подобається. Я такий же винний, як той стілець. Треба було по-менше слухать учених братів! А тепер пізно. Іди до них..
Макар Макарович (піднімаючи руки догори). Я, значить, винен? А? О боже! Ні, знаєте, з мене доволі... Я зараз їду. Годі! Дайте мені коней, дайте зараз же!
Степан Макарович. Макаре, не хвилюйся й не кричи. Буде з нас цього трьохденного крику од тих "родичів"
Макар Макарович. І я кричу ще? Я?! Боги мої! Та в мене від вашого крику, од вашого варварства вуха вже позакладало й ще... Та ти розумієш, що я гіршого пекла не можу собі уявити, як це ваше весілля, як ваша тиша сільська...
Степан Макарович. А хто винен? Хто? Хто хотів ідилії, народних обрядів, поезії, караваїв? Хто? Хто молоду кров вливать хотів? Тепер бачиш, що то за кров? Бачиш?
Морочинська (плачучи). Боже мій, боже мій!
Макар Макарович. Я не міг собі уявити, що тут може бути таке... Не міг. Я не знав, що це не селянин, а кулак, що він... що... Я думав, просто чесна сільська собі сім'я. А ти от знав, і ти повинен був...
Морочинська. А хто ж дочку розхвалював? Хто? "Прекрасна дівчина"... От тобі й прекрасна. Боже мій, боже мій, що ж це сталося з нами?! Та я вся горю соромом, я не можу більш, не можу. З служанкою, з наймитами. "Свахо, свашко". Ой, господи! От дожила! От дякую, брати мої милі, от дожились до слави, знайшла синові жінку, а собі невісточку. (Ридає).
Макар Макарович. Давайте мені коней, я вас молю: ради всього, коней, бо я за свою голову не ручаюся.
Степан Макарович. Макаре! Ну, годі, не будь же дитиною. Не поможеш цим. Треба щось інше думати...
Макар Макарович. Нічого не хочу думати, дайте мені спокій! І коней!
Степан Макарович. Макаре, ну хоч до вечора. Ходім до них, а то все одно найдуть скрізь. Не сховаєшся. Ходім. До вечора... Лено!
Морочинська. Я не можу, робіть зо мною, що хочете: я не маю більше сил бачить її. Ви подивіться на неї: в корсеті, з книжкою, читати не вміє, зараз же в пани. От чого вона хотіла! А старий? Уже в хазяйство лізе! Родич! Давай йому й те, і се... Що ж це таке?! Як кошмар якийсь, як одуріли ми всі.
На веранду хутко входить А н т о с ь. Не звертаючи уваги на матір і дядьків, з півбожевільним виглядом прямує в сіни.
Морочинська. Антосю!.. Антосю!.. Антось (зупиняючись, неуважно). Ну, що? Морочинська. Чого ти, дитино, так ходиш? Антось. Та я тут... Я зараз... Нічого, я зараз... (Виходить).
Морочинська (до Макара Макаровича). Полюбуйся, братику... Навчив хлопця.
Макар Макарович (люто). Лено!! Коли ти мені скажеш ще слово, я... Давайте мені коней, я вам кажу! Ну, я пішки йду! Я...
За Антосем з саду біжить Клим, кричить. Клим. Зятю!.. Зятеньку!!
Степан Макарович. Тесть біжить! Ходімо в сад! Морочинська. Все одно! Погубили хлопця, погубили...
Степан Макарович. Ну, Лено, будь же...
Клим (вбігаючи в вітальню). Антон Григорович! Зятю! А, сватоньки! Ви ж чого тут поховались? А-а, не годиться, не годиться... Ах, боже наш, боже наш!.. Надокучили вже вам... Ох, і в мене робота стоїть. (Сідає поруч Морочинського). Ну, хвалить бога, що достигли закона, а робота якось... Будемо й робить тепер, будемо й спочивать. Та чого ви стоїте, сватоньку? Присядьте, наморилися ж.' Садіться от тут... (Посувається). Та ще й тепло, хвалить господа милосердного... А славні у вас, свате, от ті гніді коники, що купили у Нухима. Я вже дивився на них... Хе-хе-хе! Ви б, сватоньку, мені їх уступили.
З саду біжить Микита з пляшкою в руці.
Степан Макарович. Ну, про хазяйство ми, може, другим часом поговоримо... А тепер, може, й до гостей. Ми зайшли сюди, щоб поговорить. От брат хоче їхати, так...
Клим. А куди їхать? Хіба у нас не добре? Вам же, говорите, нравиться у нас?
Микита (вбігаючи). Климе, сукин син! Ступай сюди!.. А-а! Ваше благородіє, сватоньку... Позвольте ваш вопрос. Как, на примерах, п'ють господа, генерали? Румкою чи стаканом? Я стверждаю, що стаканом. А как генерали стаканом, так і я стаканом! І всі стаканом должни пить. Упольні!
Клим. Микито!..
Микита. Сватоньку! Ви простіть мене, сукиного сина, що я свиня, мужик, надокучив вам. Верно... Ну, када ж п'яний. П'яний, і більш нічотст (Бере стілець, сідає. Хоче налити). Ну, вип'ємо ж ще за наше здоров'я...
Клим. Ти б, Микито, пішов, там угощався, надворі, у нас тут... розговори...
Морочинська (встає). Ходім, мабуть, усі до гостей.
Клим (охоче). Та й то правда. До кумпанії, значить.
Микита (випиває). Рад стараться!.. (Встає, обніма Макара Макаровича). Господік, позвольте вас поблагодарить...
Макар Макарович (з мукою). Та нема за що... (Обережно визволяється).
Микита. Нет, дозвольте вам із'яснить... я—мужик, свиня, но как, скажем на примерах, ви — мой сват, родитель, на примерах так я вже не свиня. Верно я говорю? Я — салдат, а ви — учоний господін, но... І я то понімаю. Дозвольте ваш вопрос. От ви вчора сказали, що правда, що челаєк став од обізяни. А я от несогласний! Нікогда! Не може того буть. Значить,— генерал і я — усьо одно? Га? Позвольте ваш вопрос.
Макар Макарович. Ходімте, може, в сад, нас кличуть...
Микита. Я ето понімаю. Как кличуть, так і підем. І в сад підем, і в солому підем, і схочем... на войну підем... Я на войні не був, ето правда. Ну, генералов бачив от так... От так вони стояли, а от так я... От так...
Макар Макарович. А он там, здається, вас кличуть? Га? Ви підіть, а мені тут одну річ...
Микита. А, добре, добре... Можна, можна... (Іде в сад).
Макар Макарович сам ходить по вітальні, непорозуміло стискує плечима, стає, прислухається до гвалту в саду і знов ходить. Вийма з кишені порошок і приймає.
Степан Макарович (озирається, шукає когось очима, потім іде в покої). Ти не підеш туди? Невже не видержиш до кінця?
Макар Макарович (помалу, з посмішкою). Все ж таки я можу винести з цього всього одно дуже утішне для тебе... спостереження. Ти нарікав на них, що в них нема чуття законності. То неправда, Степане. Неправда. Я бачу, що воно єсть. І ти мусиш бачити.
Степан Макарович. Законність? При чому тут законність? Не розумію, яке має...
Макар Макарович. Ати дивись, як вони зразу пройнялись тим, що вони наші родичі законні! Га? Ні, серйозно! Вони це щиро! Вони вірять, що цілком рідні нам стали. Ще три дні тому назад вони були тільки мужики, а ми — пани. І щиро, щиро цілком. А на другий день, як закон нас зв'язав, уже родичі... Це дуже цікаво з наукового навіть погляду. Як ти гадаєш? Га? Ти мусиш бути задоволеним. Я дуже.
Степан Макарович. Яб тобі радив покинути іронію, нам не до сміху тепер...
Макар Макарович. А чому не до сміху? Он родичі як веселяться...
Степан Макарович (понуро). Ходім краще туди, а то ще скандал учиниться. Я чув уже, як хтось з них казав, що ми ними гнушаємось і тікаємо... Ходім...
Макар Макарович. Ну, гнушання нема, а... не так уже весело, як їм. То правда... Ну, ходім. Чекай, я ще один порошок брому прийму, тоді, може, легше буде веселитись по-демократичному... (Ковтає порошок і запиває). Ну, тепер гайда. Радив би й тобі прийняти.
Степан .Макарович хмуро й безнадійно махає рукою. В саду гомін побільшується. Морочинська вже отовплена бабами. Макара Макаровича і Степана Макаровича зараз же обсідають дядьки. Микита з чаркою в руці обнімає Макара Макаровича, той кротко й без руху стоїть.
В покої ідуть Ївга й Панас, Ївга з книжкою в руках, як дерев'яна, трохи шкандибаючи од тісних черевиків; сукня лежить настовбурчено. Але вигляд у ївги поважний, гордовитий; вона трохи п'яненька, але це й сприяє занадтій горделивость
Панас (п'яний). Ні, не втечеш, пані! (Регоче). Я, брат, і в покоях знайду. Ну, бариня, кажи послєднє слово... Послєд-нє, і кінець, не желаю далі...
Івга. Та чого ти причепився до мене? Ти хочеш, щоб сьогодні ж полетів з економії? Ти договоришся...
Панас. Ой боюсь, ой рятуйте, налякала... Та дурна: я за ті гроші, що ти дала, тепер сам на пана заделаюсь. Ти мені дай ще сто, і я сам тебе покину, на чорта ти мені здалась. І даси! От лусну я на цьому місці, як не даси! Що? Ач, сто бісів її мамі, зробили її паньою, а вона й кирпу гне! Викладай січас сто рублів, бо скличу всіх і об'явлю, яка ти чесна була.
І в г а. Та що ти, сказився? Що ти мені тут?! А дивіться... Дурак! Пошов вон! Свиня! З ким ти говориш? Ти знаєш, що я законна жона твого пана?! Мерзалец! От січас пожаліюсь, і полетиш звідци, як пух. Пошов вон з комнат, дурак!
Панас. Ой, Івго, не задирай носа, бо одіб'ють...
Івга. Хто одіб'е? Ти? Гляди, щоб вам не поодбивали. Я вам тепер покажу! Ви недостойні сидіти тут, а не то що... Розкомарує тут... Всіх вижену зараз! Назбігалися. На дурничку нажлукатись усі хороші, а як плели на мене й підкопувались, так те забули. Чекайте ви мені, мурляки, я вам тепер покажу. Чого тобі тут треба? Чого вилупив очі? Чого, мужик, заліз сюди? Пошов вон січас.
