Скринька з секретом - Нестайко Всеволод
А дехто навіть мацав руками. На Дениска ніхто не звертав ніякої уваги. Наче його й не було в машині.
Дениско розгубився.
Він намагався протестувати.
— Ну чого ви? Ну не чіпайте!
Але це не допомагало.
Добре, що скоро прибіг Володимир Петрович.
— Вибачайте! Вибачайте! — проштовхався він крізь гурт, сів, і вони від’їхали.
— Це я винен. Забув спустити скло і закрити дах. Коли все на місці, ніхто нічого не помічає, а так… — Володимир Петрович був чимось заклопотаний. — Дениску, мені передали, що дзвонила моя дружина і просила, щоб я терміново приїхав на завод. Просто не знаю, що робити… Я обіцяв твоїй мамі…
— А ви їдьте. Я почекаю там, у машині… якщо можна…
— Ну гаразд! — рішуче кивнув Зірчин тато. — їдьмо! — І натиснув на газ. — Щоб не дражнити цікавих, поставимо все на місця.
Дах поїхав уперед і закрився. Вітрове скло опустилося.
— Розумієш, ми розробляємо для них автоматичну лінію. Знаєш, що таке роботи?
— Чув… трохи… по телевізору.
— Ну так от… Моя дружина, Зірчина мама, Галина Семенівна, працює на заводі наладчицею роботів. Дуже тонка відповідальна справа. Бо вартість одного робочого місця, на якому працюють роботи, — півмільйона карбованців. Отже, будь-яка зупинка дуже дорога. І якщо дружина мене кличе, сталося щось серйозне…
Вони під’їхали до високих залізних воріт.
З прохідної вийшов дядечко у кашкеті, нахилився до Володимира Петровича, упізнав, привітався, запитально глянув на Дениска.
— Це зі мною. Гадаю, перепустки можна не виписувати? Повірите? — сказав Володимир Петрович.
— Ну — хай! — махнув рукою черговий. — Хоч це й порушення, але…
Черговий пішов назад у прохідну. За мить ворота безшумно розсунулися, і вони в’їхали на територію заводу.
Дениско навіть не одразу побачив заводські корпуси, бо вони їхали зеленим коридором, який утворили дерева, що стикалися угорі кронами.
Лише тоді, як вони опинилися біля широких гранітних східців під’їзду, він помітив, що над під’їздом піднімається високо вгору суцільна стіна скла, переплетеного вузькими залізними смугами — наче величезна оранжерея (Дениско бачив у Ботанічному саду).
— Ходімо зі мною. Хочеш? Раз тебе пропустили, то хоч на завод подивишся. Ти ж не був на такому заводі?
— Не був, — признався Дениско.
Через хвилину вони вже входили у величезний цех заводу — наче вокзальний зал.
У першу мить Денискові здалося, що в цеху немає жодної людини. Лише самі чудернацькі машини, що, виблискуючи на сонці металевими деталями, іноді прискорювали, іноді уповільнювали свій рух, іноді на мить завмирали…
Але ось у далекому кінці залу мелькнула синя хустка.
— Дай руку, — наказав Володимир Петрович. — Тут треба пильнувати, бо…
Він не договорив, міцно взяв Дениска за руку, і, обминаючи верстати, вони рушили до синьої хустки.
Дениско не одразу впізнав Зірчину маму. Вона була у блакитному халаті й великих димчатих окулярах.
— Ой, Вовчику, — стрепенулася вона, побачивши їх. — Я тебе даремно потурбувала. Вибачай! Все вже в порядку. Привіт, Дениску!
Вона так спокійно, між іншим привіталася з ним, мовби сподівалася, що він прийде сюди, на завод.
— А що сталося? — спитав Володимир Петрович
— Розумієш, Парамон розладнався, зациклився, і я нічого не могла зробити.
— Парамон — це отой робот, що знімає зараз деталь з верстата, — показав Денискові Володимир Петрович. — Ми його так назвали.
Далі Зірчині батьки почали говорити зовсім незрозумілою для нього мовою, і Дениско перестав їх слухати. Затамувавши подих, він дивився, як працює Парамон.
Металевою суглобистою рукою з двома чіпкими залізними пальцями він обережно брав довгасту лискучу деталь з одного верстата, піднімав угору, переносив і точно вкладав у патрон другого верстата, який негайно починав її обробляти. А Парамон у цей час вертався до першого, виймав з дерев’яного ящика кострубату металеву заготовку і вкладав у верстат. На мить завмирав, чекаючи, поки верстат обробить заготовку, брав її і ніс до другого верстата, який уже обробив попередню деталь і яка вже автоматично вискочила з патрона і покотилася по жолобу у ящик.
Дениско не міг очей відвести від Парамона. На мить Денискові здалося, що він справді живий, отой Парамон. Недаремно йому дали людське ім’я. Денискові навіть здалося, що він зітхає, коли завмирає на мить, перепочиваючи.
— Молодець! — вигукнув раптом Володимир Петрович, рвучко обняв і поцілував дружину. Потім кинув погляд на Дениска і знітився.
— Та вона у нас просто геній, Дениску! Наш професор Сікорський і то б не виявив помилку так швидко.
— Припини, чуєш! Перестань! — нахмурила брови Зірчина мама.
— Ну, все, все! Більше не буду!
— Їдь уже додому. Відпочинь трохи. А то он як попідводило під очима. Всю ніч не спав.
— Єсть, товаришу генерал! Ото тільки подивимося ще трошки з Дениском на робиків і поїдемо.
Вони втрьох поволі пішли цехом.
— Завод зараз переходить на гнучке автоматизоване виробництво, яке має здатність швидко перебудовуватись з одного виду продукції на інший… — почав Володимир Петрович, але Зірчина мати його перебила:
— Ну що ти говориш?! Як на виробничій нараді. Що це тобі… інженер з вищою освітою? Це другокласник. Як наша Зірка. Правда?
— Правда, — сказав і почервонів Дениско ("Як наша Зірка!").
— Ну, зараз другокласники — ого-го! — усміхнувся Володимир Петрович. — Правда?
— Правда, — кивнув Дениско (не міг же він не підтримати Зірчиного тата).
— Не треба йому нічого пояснювати. Він і так усе розуміє. По-своєму. По-дитячому. Що це розумні машини. І щоб їх зрозуміти, треба вчитись, вчитись і вчитись. Бо якщо машини випередять людину, буде погано. Правда?
— Правда, — втретє сказав Дениско. І згадав Парамона…
— Ох! — зітхнула Зірчина мама. — Де там наша Зірка? Я так за нею скучила!
— А я, думаєш, ні! — вигукнув Зірчин тато.
Дениско перехопив їхні погляди і знову почервонів…
По дорозі додому Володимир Петрович сказав:
— Галина Семенівна — таки молодець. Працювати з роботами дуже непроста річ. Деякі робітники іноді відключають роботів і самі починають працювати за них. "Душа не приймає", кажуть. Психологічна несумісність, як твердять психологи. Раніше талант… вроджені здібності вимагалися лише від людей так званих творчих, гуманітарних професій — артистів, музикантів, педагогів… А тепер, коли почалася роботизація виробництва…
Володимир Петрович не вмів-таки говорити з дітьми. Мова його була доросла і складна.
"А симпатичні все-таки вони — Гнатюки, — подумав Дениско. — Дід Кирило підхвалює свою дружину Марію Іванівну, а його онук Володимир Петрович — свою, Зірчину маму. Добре, якби всі так робили… Ніхто б не сварився, не розлучався, не кидав би дітей…"
12. ТАЄМНИЦЯ ТРЬОХ ПОВЕРХІВ
А життя тим часом ішло своїм звичаєм…
Поступово Дениско познайомився з усіма мешканцями квартири номер сім. Тобто не так у буквальному розумінні слова познайомився, як з Марією Іванівною і дідом Кирилом, а просто всіх знав і з усіма вітався. Дід Кирило і Марія Іванівна були, так би мовити, найстарше покоління Гнатюків. їхній син Петро Кирилович (Зірчин дідусь) зовсім був не схожий на дідуся. Стрункий, молодцюватий, любив їздити на велосипеді. Дениско часто бачив, як він, наспівуючи щось, виводив з під’їзду велосипед і їхав на роботу. На завод, де він працював токарем вищого розряду. Це він тоді захистив Дениска під час його сутички з Піратом.
Ще менше була схожа на бабу Зірчина бабуся Світлана Василівна, гарна кучерява блондинка з голубими очима. Вона працювала інженером зеленого будівництва, тобто організації по озелененню міста, що висаджує на вулицях дерева, розбиває сквери, парки і сади. На роботу вона ходила пішки. Бо це було зовсім близько — три квартали від дому.
А от Зірчині батьки їздили на роботу машиною, жовтеньким "Запорожцем". Бо працювали далеко, у центрі міста…
— Оце родина! — захоплено говорила Денискова мати. — Тут тобі й робітничий клас — Петро Кирилович, і технічна інтелігенція— Галина Семенівна, і наука — Володимир Петрович, і освіта — Марія Іванівна, і трудове селянство — Кирило Стратонович…
Виявляється, дід Кирило був Стратонович.
Дениско цілком поділяв мамине захоплення сусідами. Але все-таки йому не давали спокою оті таємниці: і "Цілком секретно", і Дід Мороз, від якого вони так загадково чогось відмовлялися…
Та раптом, неждано-негадано для Дениска, його рідна мама стала співучасницею ще однієї з таємниць.
У п’ятницю ввечері, повертаючись знадвору додому, Дениско зайшов у під’їзд і побачив, що біля поштових скриньок стоять його мама і Світлана Василівна, ота несхожа на бабусю кучерява блондинка з голубими очима.
Вони про щось розмовляли.
— Абсолютно згодна! — сказала мама. — Ви прекрасно придумали. Це треба зробити так, щоб було несподівано для всіх. Бо інакше…
Тут мама побачила Дениска і замовкла, не договоривши.
— Отже, домовилися? — спитала Світлана Василівна.
— Домовилися, домовилися! Звичайно! — сказала мама і обернулася до Дениска: —А-а, ти вже додому? Ну, ходімо.
Світлана Василівна, привітно усміхнувшись Денискові, зайшла у ліфт, а вони з мамою пішли сходами. Смішно підніматися ліфтом на другий поверх. Вони ніколи не користувалися ліфтом.
— Про що це ви домовились? — спитав Дениско, коли ліфт поїхав нагору.
— Та!.. — махнула мама рукою. — Тобі нецікаво. То наші дорослі справи.
— А може, якраз цікаво, — образився Дениско.
— Та! Перестань! — знову махнула мама рукою. — Ну, як? Передачу одніс?
Дениско кивнув і знову запитально подивився на маму:
— Мамо! Ну скажи! Ну!
— Не можу, сину.
— Чому?
— Мене просили не говорити. Нікому.
— Ну я ж твій син. Ти що — не віриш, що я вмію берегти таємниці?
— Вірю. Але я теж умію.
Вони вже зайшли в квартиру.
— Ну я нікому не скажу! Нікому! Чесне слово!
— І я — нікому! Ну, нащо воно тобі? Ну потерпи трошки. Мене просили нікому не говорити, а я візьму й розкажу синові. Нікому так нікому. Не можна робити винятків. Навіть для найріднішого сина. — Мама взяла його за голову і поцілувала в обидві щоки.
Але Дениско набурмосився.
— Тільки одну нічку потерпи. Завтра про все дізнаєшся сам, — усміхнулася мама. — Чесне слово! Завтра все буде вже відомо… І взагалі, треба бути стриманим. Це дуже потрібно в житті. І берегти таємниці треба вміти. Таємниця тому й таємниця, що вона невідома для всіх.
