Скринька з секретом - Нестайко Всеволод
А за дверима двісті десятої, коли Дениско натискав кнопку, чулося тільки деренчання дзвоника.
"Дивно, — подумав Дениско. — Невже вона мене розіграла? Але — для чого? Дивний якийсь розиграш… А може, просто, щоб познайомитися?.. Так чи інакше — треба її знайти. І сказати, що я тут був. Хай знає".
Дениско подався додому.
У дворі Зірки не було.
"Треба обдурити долю, — вирішив Дениско. — Треба вдати, наче не чекаєш. І вона з’явиться".
Він уже помітив, що, коли дуже чогось чекаєш, — ніколи не трапляється. Трапляється тоді, коли не чекаєш. Наприклад, татові листи. Весь час зазираєш до поштової скриньки, — нічого нема. А заграєшся, забудеш, — зирк, і є.
Але як тут обдурити долю, як тут удавати, що не чекаєш, коли очей від під’їзду і від балконів одвести не наважуєшся, щоб не пропустити…
"А може, вона взагалі тут не живе, а була в гостях?.. Але чому ж тоді мама сказала, що у дивній сьомій квартирі є дівчинка, симпатична, і радила познайомитися?.. А може, вона захворіла? А може, пішла кудись, поки я бігав?.."
Дениско вже тричі забігав додому і, залишивши на всяк випадок двері на площадку відчиненими (щоб знову ж таки не пропустити), сторожко прислухався до звуків над головою. Але ніяких звуків не було. Наче обезлюднів третій поверх. Наче вимер.
"А може, й справді там нема зараз нікого. Може, кудись пішла з бабусею зранку. А батьки на роботі… Чого я хвилююсь?"
Надійшов час обіду.
І хоч їсти не хотілося зовсім, Дениско одкрив один термос, налив собі у чашку бульйону, витяг курячу ніжку, з другого термоса наклав на тарілку картопляне пюре і почав їсти одразу перше і друге: жував ніжку, пюре, запиваючи бульйоном, — щоб швидше.
І враз… враз над головою чітко пролунали кроки. На третьому поверсі хтось важко йшов, шкутильгаючи.
Дениско завмер з курячою ніжкою у руках.
В уяві раптом виник пірат Джон Сільвер — здоровенний, дебелий, на дерев’яній нозі. Торік Дениско бачив по телевізору фільм "Острів скарбів", який справив на нього незабутнє враження.
"А раптом… щось сталося… страшне?! Чого ж її не видно… Може… може, вона в небезпеці… А я тут спокійно жую курячу ніжку…"
Дениско підхопився й кинувся до дверей. Обережно, щоб не клацнути замком, одчинив і визирнув на площадку. Десь нагорі гримнули двері ліфта і рівномірно загуло — ліфт опускався вниз. У якійсь квартирі співала Алла Пугачова про "миллион, миллион, алых роз", десь гавкав песик, хтось із кимсь лаявся — звичайні — нормальні звуки звичайного великого будинку.
А в цей час у сьомій квартирі на третьому поверсі, може…
Дениско обережно прикрив двері і, відчуваючи у грудях холодок, почав підніматися сходами. Десь пронизливо зойкнула дівчинка — Дениско аж здригнувся: йому здалося, що це її голос.
Підійшовши до перших дверей з табличкою "7", він затамував "одих і прислухався. Начебто нічого підозрілого.
Він наблизився до других дверей із сімкою. Приклав вухо майже впритул і завмер, прислухаючись.
О! Ті ж самі важкі кульгаві кроки… І якесь бубоніння… Чи то, розмова, чи то спів такий басовитий…
Він так захопився, що навіть не почув, як на третьому поверсі зупинився ліфт. І обернувся лише тоді, як з ліфта вийшла бабуся з двома повнісінькими сумками у руках.
Вона, звичайно, бачила, як він притуляв вухо до дверей. Дениско злякано присів.
Але бабуся дивилася на нього добрими усміхненими очима лагідно й привітно.
Це була та сама бабуся, що гукала до Зірки і просила скинути пластмасове відерце. В неї були такі ж блакитні очі, як у руденької дівчинки.
— О! — весело сказала бабуся. — А я якраз думала — хто мені допоможе сумки занести в хату?
Дениско розгублено закліпав очима, не знаючи, що робити. Найрадше він чкурнув би зараз світ за очі від сорому, від ганьби адже вона бачила, як він підслуховував!). Але й відмовлятися було неможливо (мама завжди вчила його шанувати старших, допомагати бабусям).
Він пересилив себе і ступив до бабусі.
— Б-будь ласка! — Він схопив одразу обидві сумки.
Але бабуся віддала тільки одну, меншу.
— Цю я сама. Тут яєчка. Потовчеш. А мені такої великої яєчні не треба.
Вона одчинила ключем двері і пропустила Дениска:
— Давай!
Дениско з трепетом переступив поріг.
От зараз усе побачить, зараз…
Він потяг сумку з продуктами у кухню. Яка це була — чи перша, чи друга, хто його зна.
— Дякую! Дякую за допомогу! — усміхнулася бабуся. — Ну, давай знайомитися… Марія Іванівна!
Вона простягнула йому руку.
Дениско здригнувся.
Це були ті самі слова, які говорила йому уві сні Зірка.
— Дениско! — пролепетав він, ніяково й невміло потискаючи бабусину руку.
— Маріє Іванівно! З ким це ти розмовляєш? — почувся здалеку басовитий голос. І знайомі важкі кроки залунали десь у глибині квартири.
— У нас гість, Кирюшо! — загукала Марія Іванівна. — Не йди. Не втомлюйся. Ми зараз біжимо тобі назустріч.
7. ДІД КИРИЛО
Вони зустрілися з ним у просторій кімнаті, пройшовши до неї довгим вузьким коридором.
То був високий кремезний дід з великими вузлуватими жилавими руками, що стояв, спершися на дві чудернацькі різьблені ковіньки. Лиса голова. Сиві прокурені вуса. З-під несподівано чорних брів дивилися молоді веселі очі.
— Що за кавалер? Я ревную, — пробасив дід.
— Наш сусід з другого поверху, Дениско, — сказала Ма— рія Іванівна, — допоміг мені сумки занести.
"Звідки вона знає, на якому я поверсі живу?" — здивувався Дениско.
— А-а, це інша справа. Молодець, сусіда. Пора вже й знайомитися, раз живемо поряд… Кирило! — дід прихилив праву ковіньку до стіни і простягнув Денисові руку. Рука була така велика, що Дениско зміг потиснути хіба що два пальці.
— Сідай в нашій хаті… Щоб старости сідали.
Дениско роззирнувся. Кімната й справді була обставлена, як сільська хата. Дерев’яний, нефарбований стіл. Під стіною такий самий дерев’яний довгий вузький ослін. Два ліжка з нікельованими кулями і пірамідами подушок, накритих мереживними покривалами. Мисник з полив’яними горщиками, глечиками і тарілками. У кутку портрет Шевченка, з вишиваними рушниками і паперовими квітами. На підлозі довгі смугасті доріжки.
Трохи дивно було бачити все це у міській квартирі.
— Отак! — важко сідаючи на ослін поряд з Дениском, сказав дід Кирило. — Заздрю тобі, сусідо. Я, на жаль, піднести Марії Іванівні сумки зараз не в змозі. Підупав на ноги… Через той ревматизм змушений тимчасово перейти на утримання жінки й держави.
— Не слухай його, Дениску, — вигукнула Марія Іванівна. — Він ще у нас — ого-го! Такий діяч!
— От-от! Діяч! — зітхнув дід Кирило.
— А що?! Ну, я побіжу на кухню, а ви тут…
І Марія Іванівна зникла.
Дід Кирило глянув у вікно. На якусь мить задумався.
— Я… я піду, мабуть, — підвівся Дениско. Хоча йти йому й не хотілось.
— Що? — наче прокинувся дід. — А що таке? Чого це? Посидь. Якщо не поспішаєш, звичайно. Якщо діла термінового нема.
— Та нема, але… Чого я вам заважати буду?
— А чим ти мені заважаєш? Навпаки. Думаєш, весело самому отак цілісінький день… Усі на роботі… Марія Іванівна господарює…
— А вона вам хто? Мама? — несподівано вирвалося у Дениска.
— Що? Мама?.. Ха-ха-ха! — гучно зареготав дід Кирило. — Та вона ж на сім років за мене молодша. Їй лише сімдесят три, а мені цей год вісімдесят грюкне. Де ти бачив, щоб мама була молодша за сина. Мама! От сказонув! Ха-ха-ха! — Він враз перестав сміятися, подивився на двері й приклав палець до губів. — Тільки ти, — тссс! — не скажи їй цього… образиться… Жінки не люблять, коли…
— Та ні, я… я розумію… але… — знітився Дениско. — Просто ви її "Марія Іванівна", а вона вас "Кирюша".
— А-а, ну це так уже склалося… Вона ж у мене вчителька. А вчителька не може бути Маня. Що то за вчителька — Маня? Тільки Марія Іванівна. Ото як назвав я її вперше Марія Іванівна, коли вона тільки приїхала у наші Завалійки у початкову школу п’ятдесят шість років тому, так досі й називаю. Молоденька вона тоді була, сімнадцятирічна, з отакою косою довгою… у білому платті… Гарна!… Аж очі вбирала. Та й я був нічогенький… Га? — Дід Кирило глянув поверх Денискової голови.
Дениско обернувся.
У дверях стояла усміхнена Марія Іванівна.
— Нічогенький, — кивнула вона. — Тільки настирний.
— Та ну-у!.. — протягнув дід Кирило.
— А що — ні? Одразу залицятися почав.
— Так полюбив же ж. З першого погляду. На все життя.
— То я жартую. Не настирний, — підморгнула Марія Іванівна Денискові.— Гарний був хлопець. І роботящий. Гори перевертав.
— А що — ні?
— От тільки на агронома вчитися не захотів. Як не вмовляла.
— А хто ж тоді звичайним хліборобом був би? Як усі в інтелігенцію та в начальство пішли б? Хто весь народ годував би?..
— Твоя правда! — кивнула Марія Іванівна і з любов’ю глянула на діда Кирила, потім перевела погляд на Дениска: — Щоб добре хліб вирощувати, теж талант мати треба, смак до землі, тонке її відчуття…
— А що ж! — підхопив дід Кирило. — У дурня, в байдужого нічого, брат, не виросте. Самі будяки на полі стирчатимуть, кукіль та бур’ян.
— Ой! — сплеснула руками Марія Іванівна. — У мене ж там цибуля пригорить! — І вже з коридора гукнула: — Зараз їсти будемо! Картоплю заправлю і…
Денискові тенькнуло в грудях. Чогось він дуже соромився їсти з чужих людей. Ще на старій комунальній квартирі сусіди, бачачи, що він часто лишається дома сам, намагалися частувати, підгодовувати його. І Дениско завжди відчував ніяковість, коли його частували. Це наче ображало його маму. Наче вона не піклувалася про нього, морила голодом.
А це ж не так.
— Ну, я піду… Мені вже час. Серйозно. — Дениско почервонів. Він не вмів говорити неправду.
— Так-таки й час? — примружився дід Кирило. — А Марія Іванівна зараз же на стіл накриває. Незручно. Наче гребуєш.
— Та ні. Ні! Просто я щойно пообідав. Чесне слово! — Дениско вдарив себе кулаком у груди. Тут він говорив правду.
— Ну що ж… Дивись… — знизав плечима дід. — Ми гостей не силуємо. Біжи, як треба. А взагалі приходь. Ми з сусідами завжди дружили. Та й хлопець ти начебто гарний. Ми таких любимо. Приходь!
Денискові хотілося спитати: "А де Зірка? Вона вам хто — онука, чи як?" — але він не зважився. Не повернувся в нього язик. Хоча дід був дуже симпатичний, простий. І спитати можна було б. Що ж тут такого?
Коли він вийшов у коридор, з кухні визирнула Марія Іванівна:
— О! Куди ж це ти? Зараз за стіл, сідатимемо.
