Вир - Тютюнник Григорій

Це твоя вигадка.

— Вигадка не вигадка, а я розумію так: будь ти вчений чи сто раз професор, а від простого народу не верни, раз він тебе в люди вивів.

— Цілком вірно...

— А коли так, то чого ти не прийдеш до нас на поле та не скажеш: "Хлопці, я зараз у відпустці, давайте я разом із вами в степу попрацюю, понюхаю, як земелька пахне". Адже ти бачиш, як мало в артілі робочих рук.

— Я думав... Я... навіть хотів. І, чесне слово, я мав такий намір.

— Що нам з того наміру? Ти на ділі покажи... Був у нашому селі, розказують люди, один дядько, Федір Смик: двісті колодок пасіки, п'ять пар волів, п'ятнадцять десятин землі. Одне слово — багач. А сам тихий такий, смирний, іде селом і перед малою дитиною шапку здіймає. Прийдуть до нього селяни — зерна позичить, меду на кутю дасть, а прийдеться до віддачі — десяту шкуру здере...

— Ти що мене із Смиком рівняєш?

— Я приклад наводжу, що в нього, може, теж добрі наміри були, та яке нам до них діло? Ось ти тільки що про небо говорив, про зорі. Воно, звичайно, наука. Але ти до неба лізь, але й про землю не забувай. Ех, оце б тут і спав, — закінчив свою балачку Тимко і простягся на піску.

— Денис он уже давно хропе.

— Його голим на терниння поклади — і то спатиме. Воляча шкура.

— Хлопці, в кого є закурить? У мене на цей раз табак вийшов, — зациганив Марко.

— В тебе, як у Кузя, — вічно кисет порваний.

— А ти не шкодуй, і на той рік уродить. Улас підвівся, високий, гостроплечий, обтрусив од піску штани.

— Ну, ви сидіть, а мій організм проситься на відпочинок. На добраніч.

— Ходи здоров.

У темряві замелькали білі брезентові черевики Уласа.

— Двоногий організм, — засміявся вслід йому Га-расько.

Хтось жартома штовхнув його, він поточився і наступив Денисові на ногу. Денис сів на піску, витер рукавом сонну слинку згубів.

— А що, хлопці, буде,.-як телиця сниться? — запитав він басом.

— На свіжину десь натрапиш, — засміявся Гарасько.

Денис не зрозумів його натяку, хоч всі останні зрозуміли і засміялися.

— Хлопці, — притишено загомонів Денис. — Я назнав у одному місці свіжу сметану. У старої баби Про-копихи повна макітра назбирана.

— У них собака біля погреба прив'язаний. Трудно. Денис устав, розвалькувате пішов у темряву. Незабаром почувся шум, тріск і він повернувся назад з колякою в руці, від якої пахло живицею.

— Це од собаки. Як загилю, так і не писне. Пішли. Тимко вибіг наперед, зупинив ватагу.

— Хлопці, уговор такий: що б там не трапилося, один на одного не гавкать. А то прошлий раз ходили на Залужжя курей полохати, всі з води сухими вийшли, а Гараська в сільраду викликали. Попадемося — усім мовчать і один одного не видавати. Згода?

— Згода.

— Тепер я скажу, — виступив і собі Марко. — Дениса за сметаною не посилати. Того разу, як були на Хрипках, він, доки виліз із погреба, півмакітри випив.

Рушили сонним селом. Тільки хотіли переходити ташанський міст, як у темряві загуркотіли підводи. Зустріч з ними була небажаною, тому вся ватага принишкла в рівчаку, чекаючи, доки вони проїдуть. По мосту повільно сунули плетені із лози величезні кучі, повні горшків: то їхали в Зіньків на базар опішнянські гончарі. В темряві виднілася передня коняка з коротким тулубом, чути було, як тихо подзенькує причеплене під возом пусте відро.

Запахло дьогтем і кінською спітнілою шерстю; потім на одній кучі підвелася голова в смушевій шапці і голосно крикнула назад, де чорніла, наближаючись, друга підвода:

— Іване, ти спиш?

— Сплю.

— І я сплю.

Кучі, поскрипуючи, пропливали мимо, але ще довго після того в повітрі пахло дьогтем, кінським потом і житньою половою, якою було обмощено горшки, щоб не потовклися в дорозі.

— Пішли берегами, — зашепотів Марко. — Бо тут то з горщечниками, то з циганами христосатися будемо. Уже й так скоро розвидниться.

Спустилися з гатки один за одним, крок в крок, як зграя вовчиків-братиків. Попереду Тимко, за ним Денис із герлигою, далі зіщулений, обережний Марко, а за ними всі останні. Біля двору Прокопихи зупинилися. З берега ледве видно хатку в тополях, малесенький погрібничок.

— Ну, чого стали? — сердито зашепотів Тимко. Денис перший поліз через тин, зачепився холошею за кілок, впав у бур'яниння. Всі попадали на землю, притаїли дух. Нарешті Денис поповзом пошелестів у темряву і довго не повертався. Потім приповз і повідомив, що на возі під повіткою спить Матвій Глек.

— А знаєте що? Давайте його викотимо разом з возом із двору, щоб не заважав, — порадив Марко.

— Оце діло!

Забули і про сметану, і про небезпеку, чорними тінями обережно стали підкрадатися до повітки.

Матвій Глек був єдиний чоловік у Троянівці, який і досі жив індивідуально. Славився він впертістю і незгідливістю свого характеру. Наприклад, йому говорили:

— Сьогодні у Власівці випав дощ... Він зараз же йшов на заперечення:

— Е, ні, ні, у Власівці дощу не було! Це ти брешеш.

— Як же так не було? — доказували йому. — Я сам тільки що звідти приїхав, ще й одежа не встигла висохнути.

— Е, ні, ні. Хмара стояла зовсім не над Власівкою, а над Дейкалівкою. Або йому говорили:

— У морі вода солона.

— Е, ні, ні, — зараз же заперечував Матвій. — Якби в морі була солона вода, то там риба не водилася б.

До цього домішувалася його страшна, просто нелюдська заздрість і бажання похвастати.

— Я, коли сплю, — все на світі чую, — не раз вихвалявся він поміж селянами. — Учора один чоловік ніс мішок із ноля. Так і знай — пшениці вкрав на току. А позавчора Вихорів Тимко із Тетериною Орисею в степ під ручку ходили. Вони таки доходяться...

За все це сільська парубота була на нього давно сердита і весь час шукала приводу насолити старому. От чому всі хлопці так радо рушили на його подвір'я. Обережно підкралися до повітки, взялися за роботу. Денис упрягся в голоблі, Марко побіг відчиняти ворота, а Тимко знайшов посеред двору якийсь цурупалок, пішов за-пручувати хатні двері, щоб стара Прокопиха, зачувши в дворі метушню, не могла вийти з хати. У воротях Денис несподівано рвонув "соб", колесо глухо стукнуло об вушак і зачепилося за нього. Хропіння на возі затихло. Хлопці, як по команді, кинулися навдьори. Денисові уже тікати було нікуди, і він присів поміж голоблями. Пройшла хвилина, друга. На возі знову почулося хропіння. Тимко прибіг із темряви, тихо спитав, де хлопці.

— Порозбігалися...

— Повезли вдвох.

Викотили воза на вулицю, потягли по піску поміж тинами. Денис хекав, як бик у плузі, раптом кинув на землю голоблі, шугнув у темряву.

— Ти куди? — зашипів на нього Тимко.

— Хлопців шукати...

— Я тебе нашукаю! Ану йди тягни.

Денис поплював у руки, впрігся і поволік воза далі. На повороті дороги із-за верб один по одному вийшли хлопці.

— Свистуни, — лаяв їх Тимко.

Ті винувато підійшли до воза, мовчки стали допомагати везти далі. В тихій жалобі, як похоронна процесія, прослідували сонним селом, біля виїзду на полтавський шлях зупинилися, тихо стали радитися, куди везти. Тимко наполягав, щоб на міст, Марко — на колгоспний двір: хай, мовляв, уранці люди посміються, що приїхав уночі Матвій на чортах у колгосп записуватися. Гарасько придумав найкраще:

— Давайте його в степ одтарахтаримо. Дорога пішла добра.

— Може, ти здуру аж у Полтаву повезеш?—визвірився на нього Тимко.

— О, знайшов, — майже вигукнув Марко, так що на нього всі зацитькали. — Давайте його на тирло переправимо. Там мілко. Я вчора напував волів.

Тимко махнув рукою:

— Поїхали...

Тирло — невеличкий, порослий травою острівець посеред Ташані. Кубляться та чепуряться на ньому домашні гуси та качки, сідають на спочинок перелітні журавлі, в'ють гнізда лугові чайки. Весною, коли спадає вода, забродить туди пастися худоба, тирлується там, а зимою, коли жовтий очерет занесе снігом, особливо вечорами, петляють по острову лисиці, вичікуючи на поживу.

До гатки хлопці добралися благополучно. Стали спускатися до Ташані; Дениса мотало в голоблях, як Проклятого.

— Держіть, хлопці, бо напира, — просив він, з трудом стримуючи воза. Враз його мотнуло вбік, і він, відчуваючи, що воза йому не стримати, вискочив з голобель. Мимо нього з гуркотом потаскало воза і погнало його прямо в Ташань. Почувся страшний плескіт води і несамовитий людський крик:

— О-о, р-р-р-яту-йте-е-е!

Ніхто не рятує. Чути тільки швидкий тупіт ніг по шляху. Стиха пересвистуючись, зібралися під вербами аж біля Беєвої гори. Денис, тяжкий на бігу, приплентався пізніше за всіх і порадував новиною: загубив картуз.

——Де ж ти його загубив, роззяво? — накинувся на нього Тимко.

— А хіба ж я знаю? Біг-біг — мац, а його нема.

— Іди лазь рачки, а щоб картуз найшов. Підніме хто-небудь із троянчан — відразу дізнаються, чия робота.

— Де ж я його тепер знайду, коли отак темно? — горював Денис.

— От ускочили, так ускочилиі — зачухав потилицю Тимко. — Будуть питати — кажи, нічого не знаю. Пойняв?

— Та коли б...

— І-іх, ступа довбанаї..

Сумні та невеселі, розходилися хлопці по хатах. Тимко добрався додому тоді, коли за Беєвою горою світліло небо. Слизькою від роси стежкою спустився в яр, зачерпнув вербовим коряком води з криниці, жадібно пив, з приємністю відчуваючи, як вода тече за сорочку і холодить груди. Потім зідрався кручею до хати, зайшов у комору і ліг на примістку. В коморі пахло борошном і сушеним липовим цвітом. Засинав, але збуджена думка не хотіла спати і малювала перед ним картини, бачені вдень: широкий степ з вилиня-лими на сонці бур'янами, чорні лоскуття ріллі, далеке, ледве вловиме для ока тремтіння марева на обрії. Довго перед його очима стояла Орися в тій позі, в якій він бачив її востаннє в чорних дверях, — із блідим, зляканим лицем. Потім Орися кудись пропала, і на її місці з'явилася Лукерка, манила його чорними очима і сумно посміхалася з-під пухової шалі. "А щезніть ви", — прошепотів він і вкрився рядном з головою.

V

У старого Лук'яна Хомутенка сімеєчка дай боже: він з жінкою та восьмеро дітей. Зварить Федора відерний чавун борщу — за день як вітром вивіє. Найстарший син — Улас, два менших від Уласа брати уже працюють — один трактористом, другий так, на різних роботах. І ще мала сестра у артільних яслах пильнує, а останні — малеча. Те гусей пасе, те ціле літо з річки не вилазить: оглухне від води, як чобіт, батогом потягти слідує, та за роботою ніколи.

Надія сім'ї — Улас.