Вир - Тютюнник Григорій

Вона від усього спосіб знає: і від напущення, і від пристріту, і від переполоху. Як же. Коли ми ще з нею дівували, і то вона всі чари знала. Он якого собі парубка вибрала. Найкращого на всю округу. Дві пари волів, земля, чумарки сині, чоботи юхтові. А в неї що? Як перевозили молоду, то скриня, як пуста бочка, торохтіла, рядном прикрита, щоб не видно було людям, як з неї порохня сиплетеся. А він багач. Музик аж із самого Гадяча наймав, — теревенила баба, пригадуючи бозна-колишнє.

Олена слухала все те, але в розмову не вступала, мучилася одна і, як і раніше, цуралася людей.

Надходила третя осінь. Маленький Сергійко, син Олени, уже бігає по двору, знає, як його звати і чий він є, а баба Сидориха ним не натішиться:

— Господи праведний, і в кого воно таке вдалося розбишакувате? Учора горщик розбило, сьогодні дивлюся, а воно крізь друшляк попіл просіває. Достеменний дід Гамалія.

Коли падав із дерев лист і люди збирали картоплю, повернувся додому Оксен. Як почула ту звістку Олена — змертвіла на місці. Як отямилася трохи — кинулася бігай додому через підмети, через коноплі, плутаючись у сухому картоплинні.

Прилетіла до двору, бачить: якийсь чоловік у шинелі ходить по городі, Сергійка на руках носить. Уздрів Олену, хлопчика на жовту травичку поставив, а сам іде назустріч, усміхається: обличчя засмагле і якесь чуже, а усмішка знайома, рідна. У Олени губи трусяться, слова сказати не можуть, подала йому руку, очі опустила, а з них сльози — кап-кап.

— Я думала, — плаче, — що ти до мене не повер— л нешся. Покинеш мене з малою дитиною.

— Оце так вигадала! — засміявся Оксен і, узявши в одну руку котомку, а на другу сина, пішов у хату.

Оксен не тільки лишився в Олени, а й усе робив для того, щоб полегшити її життя. Допомагав, як міг, по господарству: поправив тин, витесав і закопав нові стояки на ворота, вирив яму на картоплю, таку здоровенну, що туди влізла б Сидоришина хата. Прибираючи двір, ходив статечно, ворушив плечима, з задоволенням підставляючи під осінній вітерець мокру від поту сорочку.

— Не гони так. Ухоркаєшся, — просила Олена.

— За роботою дуже скучив. За землею. Але не дуже довго довелося йому поратися на своєму дворі. Незабаром викликали його в Зіньків. Повернувся звідти задуманий і заклопотаний.

— Що це з тобою? — зазирала йому в очі Олена, подаючи на вечерю пісний борщ із квасолею.

— Призначили мене головою троянівської артілі. Олена сплеснула руками, очі зайнялися тривогою:

— Може б, ти відмовився, доки не пізно? В тебе одна пара очей. За всім не вгледиш.

— Якось воно буде.

Новопризначеному голові троянівці були раді: хлопець молодий, з розумом, такий діло поведе, бо попередній голова Іван Кісочка, ніде правди діти, на старість підлінився та, говорить уже так говорити, і в чарочку зазирав, та ще й у глибоченьку. Передаючи Оксенові ключі від старих шахов, Іван Кісочка поставив на стіл пляшку самогону, вийняв із кожуха окраєць хліба і недогризену цибулину і сказав так:

— Тепер треба людей грамотних, а в мене тільки й науки, що в шкільному курникові сидів за незнання закону божого. Так що приймай діла і головуй на многая літа.

Отак і став головою троянівської артілі Оксен Гамалія.

...Цього весняного ранку Оксен устав, як завжди, рано, тільки проспівали треті півні. Не запалюючи світла, щоб не розбудити сім'ї, став зодягатися, глухо покашлюючи, потім пройшов у хатину, щоб прихопити що-небудь із собою з їжі. Шукаючи хліб, зачепив рукою важкий мідний кухоль, і він упав на долівку з гуркотом. В хаті заскрипіло ліжко, і сонний голос тривожно запитав:

— То ти, Оксене?

— Я.

Біла постать у довгій полотняній сорочці з'явилася у дверях.

— Поспав би ще. Чого так рано?

— Їдемо у Власівку за лісом.

— То ти й обідати не прийдеш?

— Ні, — якось сердито відповів Оксен і, загорнувши в газету хліб та сало, ступнув до дверей.

— Оксене...

— Ну?

— У Сергійка чобітки зовсім порвалися, босий у школу ходить. Може, ти в район їхатимеш, то попитаєш? Я тобі й мірочку приготую.

— Привезуть у магазин під заготовку, тоді й купимо, — похмуро сказав Оксен і вийшов з хати.

Олена глянула у вікно: в сірій світанковій млі стрельнула іскрами цигарка, легеньким відсвітом лягла на шибки. Олена зітхнула і запалила світло, потім потягнулася до скрині, щоб дістати спідницю, і раптом відчула сильний приступ нудоти, сіла на ліжко і деякий час сиділа непорушне, прислухаючись до сонного дихання сплячих хлопчика й дівчинки, що лежали, розметавшись, на ліжку, збасувавши із себе рядно. "Буде й третє", — сумно подумала вона і поцілувала сонну дівчинку, що спала ближче до неї. Сина вона посоромилася цілувати, бо він уже був школярем.

Життя Олени, як і кожної сільської жінки, проходило в щоденних клопотах по господарству, боротьбі за шматок хліба, турботі про дітей. Оті їхні вічні скарги: "Мамо, як учора мене штовхнув Хомин Миколка, а я впала, а спідничка й порвалася" (це говорилося ди-тдною при закладеному в рот пальчику і хитрому поблискуванні очей, бо ніякий Микола її не штовхав, а спідничка була порвана на колючому дроті, і мати про це знала), ота занадто вже часта розмова з учителькою, яка вічно нарікала на поведінку сина, а він, повернувшись із школи, на запитання матері: "За що ж ти побив притулівського школяра?" —відповідав:

"Хай не лізе, я його перший не займав", — оце все тривожило і хвилювало її. Вона була люблячою, але разом з тим і суворою матір'ю. Дочка її боялася і слухала, зате Сергійко, як тільки зринав із дому, забував про материні накази і запотиличники, робив своє: нишпорив по чужих городах та садках, драв сорочачі гнізда, бився з дітворою, дражнив собак, — одним словом, робив усі ті збитки, які присущ! всім дітям його віку. Навіть дома, коли мати по гарячих слідах зашивала йому розпанахану сорочку або штанці, він проявляв нетерпіння і тривогу, коли чув малиновий розбишацький свист своїх однокашників, які сиділи де-небудь під тином і вже викликали свого отамана, бо десь намітилося пильне діло. Тоді він неспокійно позирав на двері і рвався надвір прямо з голкою і ниткою.

Найгірше Олені приходилося зимою, коли майже кожен день чулося від дочки: "Мамо, в мене горло болить". Сергійко ж не жалівся, хоч вночі бухикав, аж у грудях ревло. Ганяє-ганяє в школі на перерві, наїсться снігу, от і маєш клопіт — заганяй обох на піч, напувай пареним молоком з овечим лоєм та ще пильнуй, щоб і череня не провалили, бо хіба ж усидять тихо?

Повкривавши дітей, Олена підійшла до печі, щоб розпочати свій звичайний трудовий день, тобто варити, прати, доїти корову, годувати дітей, прибирати в хаті і до того всього вчасно вийти на роботу в артіль та чесно працювати разом із всіма людьми, щоб на неї не нарікали люди, що коли вона головиха, то можна й відлежуватися.

Між тим Оксен ішов селом, дразливий і гнівний, і цей гнів чіплявся до нього кожного ранку, як тільки він прокидався від сну. Такий стан не був наслідком примх чи свавілля Оксена, як це йому приписували деякі люди, особливо ті, яких він не любив за лінтяйст-во. З думкою таких людей Оксен не рахувався і провадив з ними рішучу боротьбу. Той стан, в якому зараз перебував Оксен, був викликаний іншим. Оксен знав, що, прийшовши до артільного двору, побачить ті ж самі недоліки, які були вчора, і що всі ті люди, яким він вказав на неполадки, замість того щоб виправити їх і не допускати надалі, будуть виправдовуватися і присягатися, що вони в тому не винні, і розводитимуть руками. Конюх, якого він обов'язково застане сплячим у своїй комірчині, на запитання, чого коні й досі не годовані і не напоєні, запевнятиме, що "давав три рази і напував, хоч і сторожа запитайте". Приходив сторож і, майструючи цигарку, цікавився:

— Що, може, щось украдено?

— Це вам видніше. Ви — сторож, — тамуючи гнів, говорив Оксея.

— У мене не вкраде. Я цілу ніч на обході, — вихвалявся сторож, радіючи, що все добре і немає ніякої кражі.

— Ви, товаришу голова, не клопочіться. На весну коні будуть як змії, — обіцяв конюх. — А те, що вони трохи грязні, то нічого не зробиш — у кізяках же сплять. Та й те сказати, що скільки ти не скреби та не чисть, то воно біліше —лебедя не буде. Товаряка.

Оксен знав, що так трапиться й сьогодні, і тому чим ближче він підходив до подвір'я, що чорніло в темряві своїми будовами, тим більше його охоплювало роздратування.

Коли Оксен прийшов на подвір'я — все ще спало. Конюшня була закрита, і він постукав кулаком у двері, але ніхто не відзивався. Тоді він натиснув двері плечем, і вони з сухим скрипом відкрилися, і в лице вдарило теплим духом кінського стійла. Посеред конюшні на стовпі висів ліхтар, від нього падало на землю оранжеве кружальце світла. Оксен відкрив комірчину, де ,спали конюхи, звідти розламаною гарбою викотилося хропіння.

— Хлопці, коней напували?

Гарба продовжує котитися і скрипіти далі.

— Коней напували, питаю?

З постелі звелася заспана постать, наділа на голову картуз.

— Це ти, Мусію? — запитала вона і звісила додолу ноги в чоботях. — А мені приснилося, наче я в кума на хрестинах гуляю, наче подали свіжої ковбаси, а я...

— Видно, що хороші сни сняться, бо сплять — хоч за ноги витягай.

— А-а, це ви, товаришу голова? А'ми держались-держались, та таки перед світом поборов нас сон. Ничипоре, вставай коней напувати, — розштовхував конюх свого сусіда.

Оксен вийшов із конюшні і попрямував до свинарника. Біля скирти соломи, що чорніла в темряві, немов той .хлів, чувся обережний шелест, який то затихав, то появлявся знову. Коли Оксен підійшов ближче, то побачив низенького чоловіка, що нагрібав у носилки солому. Вони, мабуть, були важкенькі, бо він, стягши їх мотузком, ніяк не міг взяти на плечі.

— Може, підсобити? Га? — виступив із темряви Оксен.

Чоловік кинув носилки на землю.

— Нічого, я й сам...

Це був сільський балагур і політикан Кузько Соро-котяга.

— Крадеш помаленьку?

Кузь висякався, витер пальці об штани.

— Заповсігда, Оксене, ти вигадаєш що-небудь. У тебе виходить: набрав чоловік соломи у своєму хліві — вже вкрав. А яка ж це крадіжка? Я беру своє, зароблене.

— Ану витрушуй.

Кузь вивернув солому, а носилки відкинув геть. Вони впали на землю, клацнувши вербовими дугами.

— А тепер що, в міліцію поведеш?

— І поведу.