Б'є восьма - Вільде Ірина

Вона стискає їх до болю і корчить так, що не видно пальців, тільки малі кулаки якось конвульсійно вгризаються в себе.

— Я слухаю вас, домнішоро Підгірська, — ніби заохочує, але в дійсності нетерпеливиться і підганяє Ориську Мігалаке.

— En vrean[29], — заговорила вкінці Ориська. В той мент Дарка так раптово сіпнула її за спідничку, що Ориська аж захиталася. Хтось просвистів застережливо чи, може, в подиві від відваги Дарки: "Пссс!"

Учитель не помітив цього руху.

— Коли вам тяжко по-румунськи висловитись, то можете це зробити по-німецьки так, як домнішора Оріховська, — додав з іронією.

Дарка кусала собі губи.

— Орисько, не говори… сідай, бійся Бога, сідай.

Але запізно. Запізно думати, запізно просити та погрожувати, бо ось Ориська говорить вже по-румунськи:

— Я розумію "Балади та ідилії" Кошбука, і вони мені дуже подобались!

Сталося. Стеля не впала нікому на голову, учениці сидять всі на своїх місцях.

Образи короля і королеви висять на стінах там, де висіли. Дійсно, нічого не сталося. Одна тільки зміна зайшла, якої не було ще перед секундою: кожна учениця дивиться просто себе й не має відваги глянути в очі своїй сусідці.

Мігалаке не каже сідати Орисьці, не дякує їй за цю небувалу увагу до румунської поезії, тільки регочеться. Так фальшиво (навіть Дарчине немузикальне вухо вловило цей фальшивий тон), що Ориська присідає відразу в лавці, як печеричка.

Мігалаке ще регочеться і питає серйозно Оріховську:

— Домнішоро Оріховська, а що ви скажете на це, ви, що маєте самі "дуже добре" на кожному свідоцтві? Як ви собі це пояснюєте, що домнішора Підгірська, приватистка, вміє і розуміє більше від вас румунську? Ну? — це його жидівське, улюблене "ну" робить у цьому місці заворотний закрут.

Оріховська встає. Тільки на пів тона блідіша, як звичайно:

— Прошу пана професора, я не вмію менше, як наші учениці вміють, — підкреслила це слово "наші".

Румун ударив себе рукою по чолі:

— Чи ви хочете сказати, що я не вмію добре вчити? Домнішора Поповіч, ви теж училися приватно, чи ви розумієте Кошбука? Стривайте, ви, здається з одного села? Обидві з Вренчені? І той сам учитель вас учив. Ну, да. Скажіть мені, ви розуміли те, що ми читали з "Балад і ідилій"?

Оріховська, як уже зайва, сіла. Встала Дарка і зразу відчула чотирнадцять гострих вколень по цілому тілі, ніби всі ці пари очей, що пробили її, були, як кинджали. Вона була майже приготована на це запитання і згори знала, що заперечить йому. Щоб рятувати класу? Щоб поставити вчинок Ориськи в ще поганіше світло? Щоб відмежувати її, врешті, при всіх від себе? Ця обставина, — що вони з одного села, — незважаючи на всі їх різниці, робила їх в очах класи якимись сіамськими сестрами. Ні-ні. Вона не задумувалась аж так над цим. Просто йшла за найближчим голосом своєї вдачі, яка не терпіла лизунства та брехні. На таку відповідь наставилася Дарка ще перед хвилиною. Але тепер одне оте презирливе Оріховської "наші" смагнуло її гордість, як батогом. Не підлабузнюватись, бо й так скоріше чи пізніше вийде на денне світло те, що вона менше вміє румунську від найгіршої в класі! — не брехати у власній обороні, а тільки показати, що ці дві з Веренчанки, ці "чужі" своїм знанням можуть всіх "наших" за пояс заткнути. О, насолодо перемоги! — горять Дарчині очі. — "О, помщена зневаго, що є солодше від вас?"

— Ну, домнішора?

Їй здається, що чотирнадцять пар очей збіглося в одну точку і печуть, так печуть, що хочеться закрити руками голову і втікати кудись чим скоріше від цих тортур. Дарка не впізнає свого голосу — такий чужий він їй видається:

— Я теж мало що розуміла з того, що ми читали.

Сказала і відразу впала на лавку. Так миттю покинули її всі сили. На все її тіло вдарив рясний піт, і вона зразу стала легко безвільна від нього. А може, тільки від тієї замряченої свідомости, що сталося так, як і слід? Вже з заплющеними повіками чула, як наче з якоїсь віддалі румун питався:

— Що вона сказала?

Хтось (чи не Коляска?) перекладав йому Дарчині слова по-німецьки, потім ще хтось повторив по-румунськи. Щось холодне й тверде стиснуло її за руку: рука Оріховської. Не віддала їй цього привіту, але чула, що по ненависті до Оріховської вже й місце застигло. Румун говорив до класи (чи це могло ще Дарки торкатися?).

— Домнішора Оріховська зробила мені перед цілою класою докір, що я не вмію вчити. Можливо. Це другий рік моєї шкільної практики. Але ми перед хвилиною довідалися ще про щось: ми мали класичний приклад того, що найкращий професор не зможе багато зробити, коли учениця не любить предмету і не хоче навчитися його. От маємо приклад — домнішора Підгірська і домнішора Поповіч. Панове професори такої думки, що Поповіч краще орієнтується в навчанні, а проте вона не любила румунської — і що з того вийшло? Вийшло з того таке, що слабша учениця на цілу голову переросла в цьому предметі цю ніби то кращу. Пан корепетитор, може, був молодий "кавалєр", і йому не годилося "панні" Дарці звертати увагу… до того йому платили за те, але в школі… в школі трохи інакше дивляться на ці справи.

Дарка слухала цього базікання з деяким здивуванням: "Пощо ще ці кулі, коли ворог впав уже, смертельно поранений від першого удару?"

Мігалаке ходить еластичними кроками в нових лакерованих туфлях, і нема способу заткати йому рот:

— В школі є прості, дуже прості засоби на учениць, яким не хочеться любити якийсь предмет. Тут не те, що вдома — мама і тато, тут ніхто не буде примушувати до науки… Домнішора Поповіч переконається про це сама. Так, так…

Чи для погрози іншим, чи знов посилаючи одну кульку у плечі покійника, він заглянув у свій записник, посміхнувся до себе і сховав його з міною: "запам'ятаємо собі!"

Урок тягнувся довго і безнадійно. Учитель "вирвав" Ориську кілька разів. Вона за кожним разом відповідала, дійсно, краще за інших, але так і видно було, що це не давало їй великого задоволення. Рівно з дзвінком Мігалаке виховзнувся із класи.

Класа на один миг зберігає спокій, як їздець, що пускається чвалом. Потім знімається такий галас, така курява голосів, що Дарка не може розрізнити, котрий вигук до кого належить. Понад усі "фаґаси", "підлизайки", "паршиві вівці", "бойкоти" пробивається один високий, по-німецьки забарвлений голосок:

— Пфуй! Пфуй! Пфуй!!!

Ориська сидить на своєму місці — червона від того кип'ятку, що ллється на її голову, і зовсім не захищається. Її очі, кольору старої бронзи, мають вираз людини, що страждає не за власні провини. Вони в якійсь екстазі болю дивляться перед себе, так неземно, якби удари сипались на неї тільки тому, що подружки не бачать її очей, тільки її згорблені плечі.

Класою стрясає громовина, коли мала Кентнер стає перед Ориською і з погордою плює на бік. Хоч не на Ориську, але перед самим її лобом. Тоді Ориська вибухає призбираним плачем:

— Чого хочете від мене? Чого ви напосілися на мене?

Може, якби тепер, коли хмара обурення пересувається понад голову Ольги Кентнер, Ориська призналась, що вона зробила це тільки єдино з любові до Мігалаке, справа прийняла б інший характер. Але Ориська цього не сказала. Тоді Оріховська коло печі заплескала в долоні:

— Товаришки! Вчинок Кентнер був не гідний гімназистки. Тому, що Оля не має кого перепрошувати, я пропоную, щоб як штраф за невідповідну поведінку ні одна з нас ані словом не відізвалася до Кентнер три дні. Хто за цим?

Більшість була за Оріховською. Більшість схвалила думку, що "нема кого перепрошувати". І знову Оріховська як одна з тих, що стояли у проводі класи, провела мур між "своїми" і "новими". "Свою" можна було покарати, але "своїй" треба теж і простити. На зайду можна плювати, і "не буде в кого" просити пробачення. Ориська вже не плакала. Сперлася обидвома ліктями на лавку і схлипувала. Очі її знову не були в класі. Стефа Сидір моргнула до Дарки:

— Ходім трохи пройтися, бо тут можна здуріти!

Але проходитись не було вже коли, бо на першому поверсі роздався дзвінок, і треба було з порога завертати до лавки. За якийсь час втихло на коридорах. Тепер знову дудонять кроки вчителів — тих, що поспішають, і тих, що мають час. В напрямі четвертої класи довго не чути ніякого стукоту. Врешті дуже повільні, ведмежі кроки.

Клямка цокає, відхиляються двері, але вчителя не видно ще. Що, він поправляє собі шкарпетку під дверима чи що? Вкінці стає у дверях велетень, що закриває собою вхід аж до горішніх одвірків. Дарка ще ніколи не бачила такого велетня. Вона не бачить нічого, тільки рухому сіро-буру скелю перед собою, що поволі посувається до стола. Згодом набирає відваги придивитись уважніше шпилеві цієї гори. І диво: лице в цього велетня, як у кожного іншого, ясно-сині, ще синіші на червоному тлі обличчя, очі, може, навіть симпатичні.

— Сідайте, та й дайте мені трохи спочити.

— Прошу пана професора, ми вже так затужили за паном професором!

— Дайте спокій, Коляска… Я тільки раз повірив у щось таке, і тепер каюся до самої смерти.

Вийшло дотепно. Але не можна сміятись із професорової жінки! До того ж, не була це для нікого тайна, що між Міґулівими "не було життя".

— Прошу пана професора, а було багато істориків на з'їзді?

— Чи Яси більші від Чернівців?

— Прошу пана професора, чи то правда, що там виноград по п'ять леїв кіло?

— Прошу пана професора, чи дійсно там жінки лакерують собі нігті на зелено?

Учитель витер краплистий піт з лиця.

— Раджу вам, а спеціяльно вам, Коляска, свої дотепні запитання сховати на іншу годину. Мені не закрутите ними голови, і я й так не подарую вам уже ані мінути з години історії. І так я мушу подумати… гм… як би то зробити, щоб наздогнати занедбаний матеріял? Гм…

Він заклав руки на спину і почав у задумі міряти класу від таблиці до вікна.

Дарка глянула на Стефу Сидір і перехопила себе на чомусь, про що досі не знала: обидві і тільки вони обидві мали навскіс пов'язані бантики на мундирах. Здавалося їй, що це її власна ідея в'язати так бантик, а тепер бачить, що це — запозичене у Стефи. Ба, що більше: навіть цей закрут волосся поза вухо — Стефин.

"Коли хтось когось любить, то все хоче мати щось від нього", — думає Дарка. Для неї немає вже вагань, що вона Стефу любить з усіх подружок найбільше. Це незугарна думка, бо те, що вона відчуває до Стефи, не можна порівняти з нічим.