Українська література » Класика » Таємна асамблея фан-клубу "Микола Гоголь" - Чемерис Валентин

Таємна асамблея фан-клубу "Микола Гоголь" - Чемерис Валентин

Читаємо онлайн Таємна асамблея фан-клубу "Микола Гоголь" - Чемерис Валентин

Я — колишній воєнний і неодноразово брав участь в ексгумаціях: мені доводилося відкривати могили. І я бачив, що в більшості поховань люди лежали з повернутими головами. У труні, навіть в дубовій, в першу чергу підгнивають вузькі дошки — боковини. Під тиском грунту віко починає зміщуватися вниз і торкається черепа, що лежить на верхній точці. І голова повертається на бік. Так що пояснення досить просте…"

— Ху-ух, — полегшено перевели подих всі троє позад мене. І я теж до них приєднався: ху-ух!..

— Йой! — між тим на екрані вигукнув Магістр. — Але, як я вже казав, череп міг бути зміщеним ще і внаслідок видобування з могили труни на світ білий. — Її довго й марудно витягували із підкопу, потім з ями. Все могло статися. Не забуваймо, що у мертвих м’язи розслаблені, безвільні, а шийні м’язи вже не тримають голови, що внаслідок цього й повернулася на бік ще під час поховань. А коли її виймали при перезахороненні, череп вже не тримався з тілом, він уже був окремо від шийних хребців, труну смикали, витягуючи, сюди й туди і череп просто відкотився на бік. І — ніякої містики, панове й добродії!

— Але ж… пане Магістре! А порвана оббивка в середині труни?

— Щодо порваної оббивки…

Зробивши паузу, Магістр сапнув повітря і вдався до свого улюбленого вигуку.

— Йой! Тканина оббивки просто зотліла за 79 років — не залізна ж вона! Невже, невтямки? Попукалась, розлізлася, краї закотилися — от звідки враження, наче хто її шарпав з середини. Насправді ж Микола Васильович не помирав у 1852 році, ні пізніше, ні будь-коли. Такі люди, як він — не помирають — невже невтямки?

ГЛАВА ДЕСЯТА

— А де ж він тоді подівся? — сухо, без емоцій запитав високий і худий пан з восковим лицем і білими бакенбардами. — Дозвольте поцікавитись: де?

— Йой! Але ж ми знаємо з вами, де насправді подівся великий сорочинець. Чи то пак, василівець. Ще точніше — полтавець. Принаймні, де він подівся для України.

— Де? Де? Де? — мимовільно вихопилося в мене, але через мить я пошкодував за свій недоречний вигук, — Магістр на екрані раптом повільно повернув голову і втупився в мене білястими, аж бляклими, наче мертвими очима.

Ворухнув білими — дивно, чому білими? — губами.

— Хто сказав: де? Де? Де?

Я мовчав, вбравши голову в плечі. Те ж саме — це я відчував спиною, — зробили позад мене троє в сірих одностроях.

— Вас цікавить, де подівся Гоголь? — апелював до мене Магістр. — Себто де він подівся для України? Відповідаю очевидну істину: імперія двоголового орла його забрала. Здійснила таку собі… анексію, на культурному, як би ми сказали, фронті. Спершу вона забрала Україну з її ресурсами і територією, а потім і таланти її, анексувавши їх за правом сильного — що ж тут невтямки?

— Стоп, стоп, сто-оп!!! — почулося позад мене у три горлянки і наперед вискочив один тип у сірому плащі, схожому на немодний нині макінтош із непромокальної, проґумованої тканини, винахід, до речі, шотландського хіміка Ч. Макінтоша. — Протестуємо! Макаронізм (о, вони, виявляється, й таке слівце знають!) анексія означає… означає…

— Від латинського аmexio — приєднання, — прийшов я їм на допомогу. — Себто насильницьке загарбання…

— Стоп, стоп, сто-оп!!! — знову в три горлянки загаласували троє в сірих одностроях. — Саме це і означає. Себто пасквіль на дружню нам імперію… Е-е… братню державу. Провокація! Зловорожа пропаганда! Ми звинувачуємо вас у нелюбові до…

— А чого я маю її… любити? З якого дива? З якої потреби? Тим більше, вона мені не клялася в палких почуттях, чого я їй повинен клястися? Я не займаюся любов’ю без відповіді. Тільки на взаємній основі, і то — лише до жінок. А щодо анексії, то вона і є… анексія, — вигукував я в запалі.

— Тоді ми інкримінуємо вам… Інкримінуємо…

— Український буржуазний націоналізм, — з охотою прийшов я їм на допомогу.

— Ми інкримінуємо вам… розпалювання міжнаціональної ворожнечі. І на цій підставі ми вас… затримуємо. До вияснення обставин. Негайно встати і слідувати за нами!

— Дозвольте поцікавитись: куди?

ГЛАВА ОДИНАДЦЯТА

— У двір, до машини. А далі ми вас повеземо… Куди? Та туди, куди й слід везти подібних типів! Ви щойно займалися зловорожою… антиімперською… себто антиросійською пропагандою. В крайньому разі, не братньою. Та чи знаєте ви… ви… — здається три горлянки похлинулися одночасно, — що Гоголь цілком добровільно… здався… Тобто перейшов на бік імперії. Це якщо й анексія, то — добровільна. З його волі і згоди.

— Але давайте спершу вияснимо, де Гоголь, а тоді…

І тут з екрана подав голос Магістр.

— А це ми зараз і вияснимо. На ваше запитання, де подівся невмирущий Гоголь, відповість один… е-е… добродій, скажемо так.

На екрані з’явилося якесь присядкувате, товстелезне, без шиї і наче без ніг страхопудало з довжелезними аж до землі повіками, віясте, з чималими віями і руками, схожими на покручене коріння.

Я здогадався, що то за візія — то був сам Він з української міфології. (Зрештою, і повість Гоголя я перечитував кілька разів, і фільм режисера-казкаря із сусідньої держави Олександра Птушка "Він" теж дивився неодноразово (до речі, українця на російській службі), тож і запам’ятав. Той Він, про якого Гоголь вперше почув у селі Прохорівці, що на Черкащині і на основі почутої легенди створив свою повість.

І ось він — бовван-бовваном, — стіжком сіна виріс на екрані, у плоті, а відтак і страшнуватий…

Він повільно розтулив свою ротяку, плямкнув.

— Помічники мої, — прохрипів. — Я нічого не бачу — підніміть мені вії мої — хочу подивитися на декого… Ой, подивлюся!..

Обабіч чудовиська вигулькнули двоє в охлопках — одразу й не збагнеш — люди чи істоти з потойбіччя. В руках кожен з них тримав вила-трійчата.

— Підніміть! Підніміть мені вії! — велів їм Він.

— Застерігаю! — вигукнув з-за його спини Магістр, беручи до рук щось схоже на щиток електрозварювальника з прямокутником із затемненого скла посередині. — Під повіками Вія схований смертоносний погляд. Як помічники піднімуть йому вії, він побачить, де Гоголь, але востаннє застерігаю: жодна людина не може витримати погляд Вія! Більшість од його погляду гине. В крайньому разі навіки сліпне, адже його погляд, як дуга електрозварювання. Плазма його погляду сягає від 5 до 50 тисяч градусів! На кого Він спрямує свій погляд — той миттєво сліпне або й помирає! Щоб потім не було ніяких претензій, щодо фан-клубу, мовляв, вбивають людей! Чи то пак, приносять людські жертви на догоду демонам та іншій нечистій силі.

І затулив щитком своє обличчя.

Тієї ж миті почувся гуркіт.

Коли я, схопившись, оглянувся, позад мене лежало троє перевернутих стільців. Трійці в сірих одностроях у зальці більше не було, тільки десь в коридорі лунав поспішний тупіт їхніх казенних черевиків, потім хряпнули вхідні двері і все стихло…

Я знизав плечима і перевів погляд на екран.

Магістр опустив щиток електрозварювальника, підморгнув мені, видиво згасло і переді мною забіліла стіна. Просто стіна.

А ВСЕ ІНШЕ — АНЕКДОТ

Десь надворі — чути було, — сповіщаючи про початок дня, голосисто проспівали півні. Здається, вже й не треті і не четверті, а, мабуть, чи не п’яті. Якщо тільки вони співають — п’яті півні. Слава Богу, крик півня відлякує нечисту силу, зачувши його, втікають чорти, упирі, відьми, чародії — світ тоді стає чистим і благословенним.

Півні співали. Я встав, потягнувся і вийшов у двір. Світало. На сході червоно палало крайнебо. Здавалося, що за ближніми будинками розгорається жарке огнище.

Я дістав сигарету, поляскав по кишенях, але сірників у них не виявилося… Півні докукурікали і все занімувало.

Озирнувся. Неподалік двірник у фартусі й солом’яному брилі шкріб цурпалком мітли — все, що від неї зосталося, — сірий асфальт, мокрий від вранішньої роси.

Я підійшов до нього.

— Доброго ранку.

— Доброго, — сперся він на мітлу. — Ви палите? Дозвольте пригоститися сигаретою.

— О, будь ласка. Але я не маю вогню.

— У мене є, — дістав він запальничку.

Ми запалили.

— Пробачте, можна вас запитати…

— Прошу, — до чого й чемний цей двірник.

— Яке це…

— Мабуть, добродій хоче запитати, а яка ж це вулиця? — прийшов мені на допомогу двірник.

— Ні, добродію, щодо назви вулиці, то мені якраз все одно, адже я не знаю яке це, даруйте, місто. Як не відаю, у якому світі щойно відбувалася Асамблея фан-клубу "Микола Гоголь". Принаймні маю такий сумнів — в реальному чи швидше всього в ірреальному? У тому, який насправді не існує.

— Але насправді неіснуючи, він в той же час насправді існує.

— Дякую, я саме так було й подумав.

Я вже хотів було йти, хоч куди саме, ще й сам не знав, але таємниці продовжувались і щось мене зупинило. Я пильніше придивився до дворового підмітайла — під крисами його бриля щось мені видалось знайомим… Ба, ба!.. Та це ж… Він, Магістр. Білясті очі, білі губи. Геть білі губи. Дивно, подумав я, хіба губи можуть бути білими?

А ще загледів у нього на грудях круглий жетон, з якого мені підморгував знайомий птах з родини качачих — крилатий гоголь.

— На жаль, я не знаю, чи ми ще коли-небудь зустрінемось, пане Магістре.

— Йой! — весело вигукнув він. — А чому б і ні? Тим більше, земля, як відомо, кругла.

— А чому б і справді нам не зустрітися, — охоче погодився я. — Тим паче, земля й справді кругла.

— Мало не забув, — озвався Магістр, як я знову було намірився йти аби де-небудь дізнатися, а в якому ж я перебував місті і в якому світі. — Запрошуємо вас на наступну таємну Асамблею нашого фан-клубу "Микола Гоголь", на якій ми займемося темою… Ну, скажімо, анексії: як та чому сусіди колись анексували в Україні Миколу Гоголя аби з нього почалася їхня література. Точніше, проза. І вона почалася. Пригадуєте, знамените зізнання Федора Михайловича про те, що "всі ми — російські письменник, — вийшли з гоголівської шинелі". Себто всі наступні твори російських письменників XIX і XX століть. Про це на черговій нашій Асамблеї Федір Михайлович…

— Достоєвський?

— Атож. Він, Достоєвський, даватиме цілком добровільно свої зізнання…

— Але владі може стати відомим таке засідання вашої Асамблеї і воно їй, будьте певні, не сподобається.

— Ов-ва! Це її справа. Тим більше всім нині подобається хіба що долар! А в нас на все своя думка і ніхто нас не примусить когось любити так, як нам буде наказано.

Відгуки про книгу Таємна асамблея фан-клубу "Микола Гоголь" - Чемерис Валентин (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: