Таємна асамблея фан-клубу "Микола Гоголь" - Чемерис Валентин

А фан-клуб — добровільна громадська організація любителів — звідки у них візьмуться гроші, аби найняти пристойне помешкання? Та ще й перебуваючи поза законом, фактично в підпіллі. Тут уже й справді, як кажуть, не до жиру…

Тим часом хтось невидимий за мною певно слідкував (не інакше, подумав я, як у коридорі десь були замасковані телекамери), бо тільки я порівнявся з дверима в стіні коридору, теж обшарпаними, з потрісканими дошками й облупленою фарбою (напевне ж до них у цій руїні тирлувалися халамидники, а бомжам аби дах над головою, аби хоч якийсь тарганник), як над ними зажевріла крихітна червона цяточка вічка і двері з пронизливим скреготінням, що подіяли мені на нерви, розчинилися. Повагавшись, я переступив поріг і двері миттєво за мною зачинилися, почулося клацання автоматичних замків і все стихло.

Я опинився в просторій напівкруглій зальці, що була разючим контрастом до захланного коридора і такого ж занехаяного будинку. На вікнах — глухі чорні штори, ліплена стеля з амурчиками на карнизах, під стелею — шикарна люстра, меблі з дорогого дерева, м’які та зручні крісла. Десь — чути було — тихо працював кондиціонер і в зальці гуляло свіже повітря. Між чорними шторами — червоні простінки (взагалі, тут відчувалися їхні улюблені кольори — чорний і червоний). Під стіною затишно підсвічений здіймався чималий акваріум з підводною фауною, у якому плавали екзотичні тропічні рибки з чималими, химерно вигнутими хвостами, більшими за їхніх господарів.

Ліворуч чи не всю стіну займав екран (що то екран, я здогадався лише тоді, як він зненацька засвітився м’яким притлумленим світлом). Напроти стояв зручний фотель, обтягнений жовтою шкірою з високою спинкою, осторонь нього, контрастуючи з його пишністю, кілька простих, як прийнято казати, канцелярських стільців — для кого?

Не чекаючи запрошення, я присів у фотель, випростав ноги — у кімнаті-зальці було тепло й по-домашньому затишно.

Роззирнувшись, я загледів на бічній стіні портрет того, кого члени невідомого мені клубу так самовіддано шанували, що з-за своєї любові, яка дещо розходилася з державною любов’ю до М. В. Гоголя, ладні були навіть терпіти репресії й переслідування та постійний ризик в один не зовсім чудовий день загриміти "в места не столь отдаленные"…

ГЛАВА ДРУГА

Що впадає в очі, коли дивишся на парсуну М. В. Гоголя — класична, майже сакральна, мільйонно розтиражована, добре знана в слов’янському світі від школярів до пенсіонерів, — так це його… Правильно, ніс. Значущий, дорідний, про який ото кажуть: ну й ніс, на свято ріс, а ти його і в будень носиш!..

А загалом, симпатичний і вельми солідний ніс, чогось таки вартий! Бо й що то за чоловік, як у нього, даруйте, якийсь там носик. Так що Гоголю в цьому поталанило. Ось і я, тільки глянув на його класичний портрет, так одразу ж і звернув увагу на ніс. (Існує гіпсова маска письменника: чимала голова, виразно окреслена лінія носа. Як зазначає один відомий астролог (він, до речі, переконаний, що Гоголя було поховано живим!), і який вивчав фізігономіку, "різко окреслена лінія носа з кінчиком, що виділяється — ознака в’їдливості, педантизма і навіть занудства… великий рот, незадоволено стиснені губи часто говорять про скептицизм". А втім, це відомо і з життєпису письменника, він саме таким і був).

І лише потім я глянув на очі, а вони у Миколи Васильовича, як по великому рахунку, незвичайні, пильноуважні, глибокі, темно-проникливі і в той же час з хитринкою. З усмішкою самоіронії (а це вказує на неабиякий розум) — і над собою, і над іншими, над усім світом, з якого письменник кепкував, видаючи фантасмагорію за реальні факти, зображуючи чортів та відьом як реальних персонажів.

А ось вуса, як вуса, хоча вони добре пасували до носа й до характерної зовнішності письменника та овалу його лиця, своєрідної зачіски і манери носити довге волосся.

Творець басаврюків, відьом, чортів та різної іншої нечисті і взагалі, народного балаганного гумору про те людське життя, що його ми називаємо неймовірним, у якому розмиті кордони між реальністю та ірреальністю, сорочинський чарівник втупився на мене злегка насмішкувато, наче кпинив: ага, мовляв, попався моїм шанувальникам, тепер начувайся! Чи й з живою душею тебе відпустять!

Я уважно на нього дивився, намагаючись збагнути, яким він був. Знаю, що був добрим, власне, міг бути добрим, лагідним і ласкавим, усміхнено-іронічним, але міг — і часом бував — грубим аж до брутальності, невпевненим у собі, нервово-вибуховим, злим, дуже вразливим, живучи загалом між мажором та мінором. То в нього бадьорий і радісний настрій, то — без видимих, здавалося б причин, — сумний і меланхолійний, аж хворобливий. Так він і жив: то в мажорі, то в мінорі, такі стани у нього змінювалися чи не по кілька разів на день — як погода восени. Уява у нього аж надто примхлива, сюжети його творів — особливо ранніх — здебільшого казкові, фантастичні, в крайньому разі не буденні, переповнені колоритною вигадливістю (вигадьком він був превеликим!), то винахідливістю.

З дитинства хворів, тому й був все життя нервововразливим (до речі, до двох років він не говорив, але в п’ять років вже почав писати вірші — всі вони з часом порозгублювалися, — що викликало неймовірне захоплення у його матусі). Лікувався ж здебільшого музикою, слухаючи мандрівних лірників, сам добре грав на фортепіано, умів і любив співати українські народні пісні, що їх знав, здавалося б, безліч — в тім числі й сороміцькі, що окремо його тішили. (Не будучи любострастним, не знаючи похітливості і взагалі не відчуваючи потягу до жінок і до того, що буває між ними та чоловіками, він чомусь сороміцьку, позацензурну творчість так смакував, охоче її збирав, записував і під настрій любив нею потішати своїх друзів).

Грав не лише на сцені (любительській). Коли, бувало, не хотів іти в ліцей на заняття, вдавав з себе (досить переконливо!) божевільного, а давно відомо: той, хто вдає божевільного, таким насправді може й стати. Пізніше, подорожуючи Росією, розігрував з себе дуже поважну особу, станційних наглядачів збивав з толку, що він — ад’юнкт-професор. І — не кривив душею. Просто станційники не знали, що це всього лише вчитель, тож сприймали його за дуже поважну особу, яка чи не інкогніто мандрує і ламали голову: а чий же він ад’ютант, якого превосходительства? А тому коней йому завжди давали в першу чергу.

Павло Анненков, літератор, мемуарист, який близько знав великого сорочинця, писав, що Гоголь "зробився містичним суб’єктом. Успіхи навіяли йому ідею про особливості його покликання на Русі… Тоді він заговорив з друзями мовою ветхозаветного пророка".

В останні роки М. В. за свідченням сучасників був людиною надто суперечливою і не завжди… гм-гм… симпатичною. Жив він в основному за рахунок друзів, користуючись їхньою добротою, постійно вимагав до себе виняткової уваги, відчував потяг до великосвітських знайомств, будучи самолюбивим до самообожнювання, уявляв себе божеством, що повинне вирікати лише незаперечні істини.

Особистого життя у нього не було й у зародку. С. Аксаков: "Я не знаю, чи любив хто Гоголя виключно як людину. Я гадаю, ні: та це й неможливо. У Гоголя було два стани: творчість і натхнення. Гоголю ні до кого не було аніякого діла…"

Лікар А. Тарасенков, який лікував письменника: "Зносин з жінками Гоголь давно не мав і сам зізнавався, що не відчував у тому потреби, як ніколи не відчував від цього й особливого задоволення". (Між іншим, це теж допомогло йому втратити інтерес до життя!).

Аж тут мої подальші роздуми, викликані парсуною Гоголя, перервала трансляція на стіну, що слугував екраном, чергового засідання Асамблеї шанувальників Миколи Васильовича…

ГЛАВА ТРЕТЯ

Мить тому на стіні-екрані нічого не було, а тоді зненацька наче на плівці проявився довгий стіл з дорогого дерева, навколо якого стояли інкрустовані крісла з високими різьбленими спинками, що сягали вище голів тих, хто в них сидів. А сиділо дванадцять персон, переважно чоловіки, хоча траплялися й жінки, тринадцятий в торці столу — їхній голова. Чи за традицією масонства — Магістр. Чоловіки в чорних фраках, з бабочками і чомусь в головних уборах — котелках.

Жінки у вечірніх туалетах.

І чоловіки, і дами були переважно шанованого вже віку, як кажуть, дозрілих літ, на вигляд вельми манірні франтихи, вишукано-суворі. Вигляд тих манекенів чи бовванів був якийсь не тутешній і взагалі, наче вони повигулькували з іншого століття.

У кожного на грудях — круглий жетон із зображенням птаха, у якого було строкате, біле з чорним забарвлення, чорна голова, спина й крила, а груди й живіт білі.

"Якась… качка" — подумав я та, придивившись, упізнав того птаха (я колись займався полюванням на пернатих): ба, ба, та це ж… гоголь! Так і є, гоголь звичайний родини качачих. В Україні буває лише під час весняних та літніх перельотів, але все одно — об’єкт полювання. Очевидно гоголя з качачого роду й обрали собі за емблему шанувальники Гоголя. Екзотично! А втім, це їхня справа — в чужий монастир зі своїм уставом не ходять.

— Вельмишановні члени і членкині нашого Клубу! Пані і панове, — почав Магістр рівним тихим голосом, зберігаючи незворушливий спокій і тільки по губах (чому вони у нього такі білі?), що ворушилися, можна було збагнути, що це саме він говорить. — Сьогодні знаменний день — черговий день народження того, кого ми самим провидінням покликані вшановувати. Микола Васильович Гоголь, як ви знаєте, пані і панове, з’явився на світ білий 1 квітня 1809 року, отже, минає рівно 194 роки із дня його народження і 150 років від дня його кончини. З цієї нагоди ми й зібралися в штаб-квартирі Клубу на чергову річну Асамблею.

Фан-клуб "Микола Гоголь"…

Що я тоді про нього знав? Про те, дещо… е-е… екзотичне зібрання шанувальників великого полтавця, українського (таки українського, щоб там не казали, особливо в ранній, початковий період творчості, в "епоху" "Вечорів на хуторі біля Диканьки") і російського (із "Шинелі" — відомий вислів — цього українця, сиріч малороса, хохла, виросла російська література!) класика?

То що я — сам себе запитую — тоді знав? Зрідка надходили до мене куці відомості, часом суперечливі. Одні подейкували, що той клуб ледь чи не антиукраїнська (тому й у підпіллі) організація, інші зазвичай звинувачували шанувальників все у тому ж відьмацтві й узагалі — в середньовіччі, треті — в масонстві, мовляв, клубівці не визнають наших державних законів, а діють по своїх і тому для них слово їхнього зверхника Магістра важливіше за будь-яку Конституцію будь-якої держави.

Звичайно, хтось у чомусь — бодай і частково, — таки мав рацію, але в цілому все то — поговір на рівні чуток, бо ж насправді ніхто з ними не контактував і з перших рук інформації не отримував, тож все залишається суперечливим.