Дисертація - Тарнавський Валентин

Легкий морозець пощипував щоки. Снігозбирачі ковтали останні замети. Хома з розгону пролітав по ковзанках, поспішаючи додому. На ринку він купив букетик тепличних фіалок і грів їх своїм диханням. Хома вперше в житті купував жінкам квіти.

Він зовсім не помічав, як позаду із швидкістю пішохода за ним котить якась машина, безперервно сигналячи.

— Хомцю, Хомцю, — висунувшись із дверцят, зарепетувала на всю вулицю весела й цинічна компанія. — Йди, до нас, нам сумно без тебе.

Водянистий озирнувся. Старе життя наздоганяло його, п’яно кривлячись, слинячи недопалки помадою, дихаючи синім тютюновим димом, зманюючи голими колінами й жувальною гумкою.

— Хата, воли — все твоє. Ляжем на матраци. Тільки розсміши, тільки поворуши вухами, як ти вмієш.

— Цур, я, я буду з ним, — повисла на ньому одна дуже дотепна дівчина. — Я таки зроблю його мужчиною.

Остовпілого Хому вже тягли в машину, де під ногами валялись порожні пляшки з барвистими етикетками, гидкі журнали, штовхали в життя, якого він колись так праг. І Хомі здалось, що його пхають головою у величезну смердючу попільницю, де все само згорає, як вірджінський тютюн.

— Та йдіть ви всі… — сказав він тихо, але так, що від нього відступили.

— Та це ж не Хома, — раптом здивувалась дотепна дівчина. — Хома б поїхав.

І, хуркнувши димком, машина рвонула далі, на автомобільне кладовище, а Водянистий стояв і думав, довго стояв і довго думав. І незрозуміле світіння почало з’являтись довкола його голови в ранніх сутінках.

Та потім щезло.

Водянистий струснув головою, провів долонею по обличчю і, тихо всміхаючись, рушив додому. На розі він придбав пробні парфуми з інтригуючою назвою "Бон шанс" і на галереї презентував їх збудженій, зашарілій Розі Семенівні.

— О, мерсі, ви такий милий, — прощебетала вона навздогін, — сьогодні я на вас нікому не напишу.

Незнайомка чекала його в кріслі, змотуючи в клубки розпущений светр. Чорний кіт живим коміром лежав на її плечах. І це тихе щастя здалось Хомі ще дорожчим і неймовірнішим.

— Ти повернувся, коханий? — радо всміхнулась вона, ховаючи носик у фіалках. — Вечеряти будемо тут, біля телевізора. Тут така цікава програма — "У світі тварин". Зараз я все принесу.

Уночі білий лелека довго не прилітав. Хома крутився в кріслі у задушливій, липкій темряві, скреготів зубами і кусав губи. Незнаний, пекучий сором шмагав його по щоках березовим віником, розігрівав до стоградусної температури, з потом, з кров’ю витискуючи все те рабське, принизливе, холуйське, якого не може, не повинно бути в людині на порозі третього тисячоліття в нашому чистому, світлому, доброму світі.

Брудні сльози котились по ного щоках. Він пригадував, як одного сльотливого передзимнього дня зустрів на вокзалі матір, закутану в хустину, з повними торбами для нього, Хоми. Як у метро, ступивши на ескалатор, вона злякано скрикнула і затулила вуста шкарубкою долонею, винувато глянувши на сина. І як він почервонів від того. І новий сором шмагав старий сором. Згадав, як потім, у гуртожитку, він наминав, аж за вухами лящало, печене і варене, коржики з маком, упіввуха слухаючи материні розповіді про сільські новини: хто вмер, хто народився, про сусідського Романа, котрий вивчився "за щот" колгоспу на електрозварника, добре заробляє, стару хату розваляв і поставив нову, взяв за себе гарну жінку, на фермі робить, мають вже трійко дітей. Що є Романовій матері на старість поміч, є до кого погомоніти. А в неділю ото посідають вони вечерять на веранді, Роман на гармошку грає. По чарці вип’ють і її кличуть. А вона, дурна, чогось не йде.

Але Хома нічого того не чув, бо їв на десерт здорову циганку, перше яблуко з прищепи, культурний сорт, міркуючи, встигне чи не встигне спровадити матір на електричку, бо переночувати в гуртожитку ніде, ще комендант причепиться. А це йому на нинішньому етапі зовсім ні до чого. На носі ж розподіл. Міцними зубами кусав він тугу червону яблучну плоть, підставляючи долоню під краплини соку, доки не побачив, що то бризкає в руку кров.

Та й сам він був прищепою, тільки людською, бо пив соки з села, а культурні плоди хтів давати лишень у місті. І шмагав, шмагав Хому замашним березовим віником по пиці пекучий сором, немилосердно викручував руки і ноги, обливав з голови до п’ят льодяною водою. Хома совався в кріслі, затуляв очі руками, але все, все тепер тверезо бачив.

Бачив жалюгідного блазня із слухняними кумедними вухами, котрий звеселяв і без того розвеселу компанію, аби взяли з собою в кишеню. Згадав, як писав за них курсові, лабораторні, відмічався на перекличках, нидів ночами над конспектами, словом, робив усю чорну роботу, втрачаючи Іскорки своїх здібностей, вільний час, театри, філармонію, щоб жити, як "білі". А одного разу та компанія заради розваги повезла "незамінну людину" на генеральську дачу за місто, де, за неперевіреними чутками, гриби росли в торфоперегнійних горщечках, а рибу чіпляли на гачки ланцюгові аквалангісти. Там Хому ганяли за "пальним" у селищний магазинчик, а він бігав і блаженствував, несучи повну сумку в зубах. Служи, Хомцю, служи. Аж він старався. Зображав, як дурний Ілько до буфету носить свою дитину в авосьці, пивом напуває. Як дві баби через курку на межі лаються. Цирк, та й годі. Шекспірівські пристрасті. А коли він зовсім укоськався, зголоднів і допався до того вічно святкового столу, одна дуже дотепна дівчина витріщила очі і захоплено заверещала: "Дивіться, дивіться, він же креветки з панциром їсть".

І спазматичний, нудстливий сором вивертав і вивертав Хомине єство назовні, виштовхуючи геть усе те брудне, нечисте, що Хома з’їв за все життя.

Два янголи, один у білій майці, чорних трусах, другий — у чорній майці, білих трусах, садили один одного під ребра, топтались по розритому сумлінню гострими шипами, цідили на вуха погрози, боязко поглядаючи на Всевишнього суддю, котрий усе бачив, усе карбував.

Два Хоми сиділи один навпроти одного в кріслах, з відразою перезираючись. І важко було розібрати, де справжній, істинний. Один на п’ятому курсі, коли справа дійшла до розподілу і аспірантури, нашептав кому слід в деканаті про готельні варіанти, "фарц" з інтуристами в туалетах, сертифікатні операції, які "вони" погані, а він хороший, аби залишити за дверима вірогідних конкурентів. І відразу скисла розвесела компанія. Ніякі дзвінки не допомогли. А Хома, буцім знать нічого не знав, мстиво всміхався в комір, коли ті, котрі над ним реготали, подалися в школи читати діткам про умовні рефлекси, собачу психіку та жаб’ячі реакції. А Хомі, між іншим, запропонували складати кандмінімум. От вам і дурний Хома. Але в щ хвилини другий відчував, що справді-таки дурний, підлий, нечесний. Що не личить людині гнутись у три погибелі, аби пройти під ранжир, пролізти в рай з грішком за душею, а треба розпрямлятись, дихати на повні груди й чесно дивитись усім у вічі.

Так сидів тієї глупої ночі Водянистий в кріслі, судячи себе страшним судом. Зривалися з погано загвинченого крана на кухні мідні краплі, міною уповільненої дії відлічував час будильник, поруч тихо і чисто дихала незнайомка, гострими зіницями зірок свердлили його через шибу далекі мерехтливі міста густо заселеного всесвіту.

Хома знесилено склепив набряклі повіки.

Серед ночі кімната ожила. М’який квітковий вітерець пробіг по столу, зашурхотівши папірцями. Крізь примружені вії Водянистий побачив світлу кульову блискавку, що, пострілюючи, розростаючись, пливла до нього од вікна. Хома зіщулився, марно намагаючись збагнути це явище. Різко і свіжо запахло дощем, прибитим пилом, медвяною акацією, польовою стежкою. Із цього жмутка проміння поволі витикались світлі контури, складаючись у знайому постать, — то була незнайомка. Вона танцювала в кімнаті навшпиньках в повній невагомості, бо старий рипучий паркет мовчав. Полум’я холодного вогнища ковзало між стільцями, ніби проходячи крізь них. Вона, певно, десь училась, у якійсь балетній студії, бо все те нагадувало збентеженому Хомі телевізійний спектакль з Великого театру, коли вимкнули звук. Велетенський зоряний метелик залетів у Хомину келію на кволий вогник нічника. Настовбурчені коти, блимаючи зеленими індикаторами, в’юнились’у неї під ногами. Вона задихалась, не витримувала в цій затхлій захаращеній кімнатці, де речі й коти витіснили людей, де в плюшевих портьєрах жили летючі миші, здушені сльози і пахощі валеріанки. Незнайомка натикалась на ці портьєри, обмацувала метрові стіни, шукаючи вихід у вільний летючий світ.

Мов пасмо туманцю, ранковий подих озерного плеса, прослизнула її гнучка дівоча фігурка в прочинену кватирку, майнула в темному повітрі — і враз Хома побачив, як вона босоніж, щасливо всміхаючись, іде до найближчої зірки сріблястою місячною доріжкою по сусідньому засніженому дахові, поміж приземкуватих бовдурів, телевізійних антен, збиваючи іскристо-алмазний пилок своїми босими ногами.

"А я, як же я?" — застогнав Хома, розуміючи, що не вженеться у своїх дебелих черевиках з рантами, грубому кожусі за цим припливним хворим місячним дівчиськом, не втримає його своїми товстими, грубошкірими пальцями, втече вона, як втікає од знервованого заробітчанина натхнення, а зостається йому лише купа сирої глини.

Важке, непотрібне тіло якорем тримало його в кріслі. Це тіло він годував, поїв, а тепер воно чотирикратним перевантаженням розплющувало його, давило до крісла. Хома обливався потом, борсався, намагаючись злетіти за нею, та тільки безсило тріпотів своїми недорозвинутими курчачими недокрилками, проклинаючи своє заважке тіло. Він застогнав, і чиясь прохолодна рука лягла на його розжарений череп:

— Спи, мій милий, спи…

І Хома поринув у свинцеві мертві води короткого забуття.

Коли він прокинувся, з кухні вже смачно пахло галушками. Він зітхнув з полегшенням. Голуби на підвіконні гльогали розпарений сухар. Двірник скидав із даху дерев’яною лопатою сніг. Щоразу, визираючи за поручень, він кричав комусь у колодязь двору: "Лягай". Величезне біле віяло розсипалось у повітрі. Стояв морозяний сонячний ранок.

Водянистий зазирнув у люстерко й побачив синці під очима та дивне світіння над головою. Чи то у вікно зазирнуло навкісне проміння. Він пригладив рідке злипле волоссячко і таємниче всміхнувся до себе.

Незнайомка з накрученими на папільйотки косами обережно дмухала на ложку.