Дисертація - Тарнавський Валентин
— Ніде не сховаєшся.
— Щоб дійти до джерел, треба йти проти течії, — раптом сказав Хома, погано розуміючи сам себе, з розбійницькою відвагою, вперше в житті зважуючись на якийсь виклик долі.
Він віддавав дисертацію в чужі руки, мовби власну, виношену під серцем дитину. Натомість лишалась порожнеча. У глибині свого єства він вірив у нечуваний, небувалий успіх, тріумф. Але й смерть його праці віднині означала його власну смерть. Він ставав або генієм, або рядовим автоматичним пером у легіоні автоматичних пер.
Не хотілось навіть думати про це.
І Хома став чекати вироку. У спорожнілу душу почали внаджуватися потерчата сумнівів. Вони шкрябались у двері, світлячками бігали попід вікнами. А що коли він повний нездара? А що коли то хвора маячня? А що коли в нього тицятимуть пальцем — зовсім того. І той шалений виснажливий місяць став здаватись Хомі раєм. Тоді внутрішній тиск урівноважував зовнішній. А тепер його облягала багатотонна тривога, розламуючи череп, заглядаючи в очі зловісними підводними виплодами.
Тим часом довгі вечірні сутінки вже поволі наливались весняною синькою. Та синька густими калюжами застигла в дворі, звисала з дахів пудовими бурульками. Підопічні Хомині коти занервували в квартирі, дерлися на портьєри, вимагаючи свободи. Водянистий випускав цей живий клубок на вулицю, з жахом думаючи, що сусіди знову будуть лаятись. І справді, коти до півночі гримкотіли по дахові, вивертали з корінням грибки в пісочнику, перекидали лави в дворі, дзеленькотіли пляшками, горланили ненаських котячих пісень під гітару. "Хулігани", — обурено верещала, висунувшись у кватирку, Роза СеменІвна. Хома, звичайно, гіперболізував. А може, то й справді були п’ятнадцятирічні хулігани й хуліганки, котрі збирались щовечора на дитячому майданчику, вчились палити і цілуватись, ненавидіти і любити.
Цими тривожними вечорами Хома зачинявся од світу на три замки, вмикав настільну лампу і, перекриваючи внутрішні сумніви, уголос читав незнайомці своїх улюблених древніх авторів. Вона зачаровано дивилась на нього прозорими очима, де зимовий лід уже підтавав, ось-ось обіцяючи виплеснути весняні води. Від цього погляду Хома нітився й почувався ніби в чужій піжамі. Він знав: коли та крига скресне, вона побачить усю голу правду про нього.
Хома знову повертався до товстої мудрої книги, читав про дивні речі— назавжди втрачену єдність людини і природи, віру древніх у духів хліба, дерева, тварини. Ті духи спали з людьми й народжували спільних дітей, прокидались і вмирали разом з природою. Хома пояснював, що усе те— ненаукові дрібниці поетичні метафори не варті уваги, але вона слухала, не зводячи з нього розширених зіниць.
— Дивно, — казала вона, беручи до рук ту книгу. — У давні часи люди вірили, що в кожного дерева є своя душа, а тепер ні. Чому?
— Не вірять, бо все знають… — почав був Хома.
— А якщо чогось не знають, то в те не вірять?
— Це занадто, — сказав Хома.
— А може, та віра й рятувала природу. Адже один сусід не міг так просто взяти сокиру і піти рубати іншого сусіда, бо йому холодно. А ти чув, як скрикує, падаючи, смерека, з яким зойком розчахується навпіл під своїми рясними плодами груша? Як ухкають трухлявими голосами сови в дуплах? Як тужить за цвітом калина? Чи знаєш ти, як холодно стояти босоніж на морозі?
В очах незнайомки знову заснували чорні тіні, підкрадаючись з-за фотопавільйону, щоб знову приморозити її до землі. Він рішуче ступив до неї, сховав її бідну голівку на своїх дужих грудях і почав гладити руде волосся, повторюючи:
— Заспокойся, не треба.
— Більше не буду, — схлипувала вона. — Воно само…
— Розумієш, — авторитетно почав Хома, — по-моєму, книга — то і є душа дерева, де все записано.
— Справді, — гортала вона фоліант. — Ось і сторінки шелестять, мов опале листя. А між палітурок живуть голоси. Вони вилітають звідтіля увечері, коли приходиш ти. У книзі з’єднано душі людини й дерева.
— У тебе жар, — стурбувався Хома. Хворій уяві незнайомки, вочевидь, не можна було давати такої потрави. Адже вона все приміряла до себе, переселялась у все, що бачила. — У тебе нездоровий блиск в очах. Ти перевтомилась. І навіщо сльози?
— Це хороший блиск, це я відтаю, — сказала вона і потерлась об Хомину шорстку щоку. — Ти такий розумний-прерозумний, високий, красивий. І я люблю тебе. Поцілуй мене міцно-міцно.
— Ти що? — Хома Водянистий, не в спромозі втямити ці миттєві перепади жіночого настрою, злякано відступив. — Тепер, у цей відповідальний період?
— Воно не вибирає, коли приходити…
— Ні, ні, тільки не зараз. — Хома тужливо, тверезіючи, думав, що вона ось-ось має прокинутись, розклепити очі — і тоді в безжальному денному світлі видужалого розуму побачить цю плюшеву кімнату, затхлу кухоньку з тарганами, облуплений ящик з піском і його, Хому, вайлувату істоту із слідами заїдів у куточках вуст. Кохання ж сліпе. Незнайомка жила з ним у цьому маревному світі, маючи його за когось іншого, вигаданого, якого не бачила так, як не помічають окулярів на носі. Звикають, як до щербатого скла. Вона пройшла з ним один квартал життя — найщасливіший, і хоч як Хома хотів її одужання, він тепер панічно боявся його. Хай усе йде, як і йшло.
— Давай пити чай, — сказав він, ставлячи книгу на полицю.
Вони пили чай з ванільними сухарями, про щось говорили, відчуваючи в повітрі високовольтну напругу, опікаючись пальцями при доторках, стискуючи фарфорові ізолятори. То холодна, то гаряча кров поперемінно струмувала в Хомі.
Він бачив, як відчиняється брама велетенського тропічного саду, відкривається попереду грудкувата дорога, котру наскрізь продувають злі вітри, а вони, босі, нещасні, бредуть по ній у пітьму. Але брели вони разом, притиснувшись одне до одного, підтримуючи на обмерзлих грудках, віддаючи тепло, і вона вдячно, сяючими очима дивиться на нього.
Хома міцно, до різі стис повіки і хрипко сказав:
— Уже пізно…
А коли знову зеленавою водою залляв кімнату місяць, коли телеантени на даху почали ловити сигнали із всесвіту, кімната ожила. Квітковий вітер зашелестів паперами. Хома закрутився в своєму кріслі, цнотливо примружуючи очі, бо від вікна до нього йшла прозора місячна незнайомка, дихаючи гіркуватою свіжістю весняного лісу, талою водою, першими пролісками. Хома відчайдушно заплющував очі, думав про своє лицарство, довготерпеливість і стриманість, які вона згодом обов’язково оцінить.
— Ти спиш? Не спи… Цілуй мене. Сьогодні така божевільна ніч. Я починаю прокидатись… — Вона легенько торкалась Хоминого змореного чола розкритими п’янкими бруньками губ, вдихала у нього свою шалену молодість, своє життя.
А Хома вгрузав у крісло, вкривався терпкою вологою, з жахом думаючи про наслідки, про відповідальність, які відразу ж напосядуть на нього. Вона ж не відає, що чинить, він не може скористатись цим миттєвим настроєм, він триматиме себе в руках.
— Прокинься, коханий, поцілуй мене, — благала вона вологими жагучими вустами. — Я хочу бути як всі, як звичайна жінка. Тоді я назавжди залишуся з тобою.
Хома міркував, що це так, що це правильно, треба слухатись крові, інакше вона скипиться, розкладеться на іржу і воду, але не поворухнувся. Треба було забути все, притиснути до себе цю шовковисту очеретинку, захистити її від усіх вітрів собою, своїм тілом, та він сидів і кам’янів, перетворюючись на мовчазну, глуху, холодну брилу.
— Тримай мене, бо в мені немає земної ваги, мене кудись несе вітер, а ти спиш…
Хома подумав, що жінки від того й справді прив’язуються найкраще, але не смів, не міг посягнути на те, що йому не належить. Почнеться розслідування, його будуть тягати по інстанціях, а дисертацію підшиють до справи… Ні, ні, ні…
— Я хочу врости в тебе, наші коріння мусять сплестися, інакше все пропаде, згине, мене більше не буде, — казала вона, вдихаючи в нього любов, марно намагаючись розбудити, вивести із зимової сплячки.
А він думав, що втрачає свій єдиний на світі шанс, який природа подарувала йому, аби злитися з нею, стати живою ланкою в ланцюгу всього живого, але спав, посвистував носом, навмисне хропів, булькав, буцім смоктав щось жирне, сумирно склавши руки на грудях.
І незнайомка зів’яла, руки її опали, очі згасли, й вона байдуже, з образою сказала:
— Спи, спи, все життя проспиш, лайдаку.
Уночі лелека, важко махаючи крилами, ніби ніс у дзьобі сповите щастя, промайнув над будинком і полетів далі. Хома хотів крикнути, зупинити його, але камінний язик не ворухнувся. Скупі сльози потекли по його поораних зморшками скелястих щоках.
Уранці він прокинувся від того, що по кімнаті схарапуджено пурхає маленьке тріпотливе сердечко, з розмаху б’ючись об стіни, шиби, плутаючись у портьєрах. То заблукала синичка марно шукала виходу з душної келії. /
— Дивись, це весна прилетіла, — радісно сказала незнайомка за його спиною.
Водянистий накрив пташину своєю олімпійкою. Незнайомка довго дула в ніжний пушок, відігрівала синичку своїм диханням, нагодувала її крихтами з руки і з жалем випустила в кватирку:
— Лети.
Синиця зраділо цвірінькнула й гайнула до подружок, котрі дружно патрали сусідське сало в прибитому на підвіконні посилковому ящику.
Того ранку незнайомка вперше зажадала вийти на вулицю.
Хома зрадів. Камінь спав з душі. Вона нічого не пам’ятала. От і добре. Навіщо ускладнювати й без того складне життя? Все буде ладком, мирненько, спокійненько. Навіщо занадто гаряче і занадто холодне, коли є тепле.
— Підемо на пташиний ринок, — попрохала вона. — Мені так не вистачає щебетання. Воно завжди стоїть у мене у вухах.
Хома подумав, що у неї теж, либонь, негаразд з тиском. І тут у двері пронизливо, невідривно подзвонили. Водянистий, неначе мікроб під електронним мікроскопом, заметушився, шукаючи, куди б подіти незнайомку, але вона вже сама, презирливо всміхнувшись, ступила в шафу просто крізь зачинені дверцята.
На порозі стояв міліціонер, ввічливо тримаючи під козирок:
— Тут надійшов сигнал.
— Який, про що? — сполотнів Водянистий, боковим зором спостерігши, як гойднулась фіранка у вікні навпроти.
— Та на ваших котів. Вони своєю поведінкою порушують розпорядження міськради:
— Яке ще?
— А те, що після одинадцятої вечора в будинках має бути тиша. Прошу дотримуватись порядку. Ми зобов’язані реагувати на скарги.
