Вольне кохання - Нечуй-Левицький Іван
Кохання повинно буть вольне, як вольне в цьому ділі й людське серце. Недурно ж скрізь позаводились потаємні ліги вольного кохання. Недурно ж теперечки і в повістях вже пишуть про вольне кохання. Вольне серце не повинно мать ніякого впину ні притичин. Воно любе, кого схоче і як схоче. Я тебе так кохаю, що ладна йти з тобою хоч на край світу, хоч в огонь.
В парку загомоніли люде: дехто вирвався з гаму та верещання в залі й вийшов в парк на спочинок.
— Твій батько все проповідує ідеальне кохання. Це в його щось чудне, не сьогочасне, а стародавнє, лицарське, чи що. Він любе красу якось не по-людському, не по-нашому,— сказала вона.
— Та й я цього не втямлю гаразд! В його на думці все якісь феї, русалки та всяка нісенітниця. Батько трошки поет і романтик, а я дивлюсь на все реалістично. Тікаймо, серце, звідсіль і будемо кохатись донесхочу справдешнім вольним людським коханням, — казав Аристид.
І вони вернулись до гостей, де в залі ще й досі стояв гам та шум і тяглись змагання та крутанина в словах, в різ-нації усяких міркуваннів і поглядів; бо одні з земців поправішали, а інші з вчених дрібних панків багато полівішали.
На тому-таки тижні Рев'якін поїхав в своє село, щоб спродать пашню, бо вже наїхали покупці. Він продав усяку пашню по дуже добрій ціні, бо того літа хоч і був дуже добрий врожай, але пшениця потроху змилила, і пашню цінували трохи дорожче. Облічившись з покупцями і зробивши обліч, він на радощах дав синові тисячу карбованців, а решту грошей зараз одвіз в недалечке повітове місто, здав на пошту та й одіслав в банк на схованку. Держать гроші в домі було ще небезпечно. Про підпали ді-дицьких економій, та клунь, та воловень вже було не чуть. Але усякі напасники та розбишаки й убійники ще вештались по селах. Убійництва й грабування ще подекуди траплялись вряди-годи.
Рев'якін вернувсь додому, а в неділю його покликали в повітове місто на з'їзд сусідні пани. Він та Никандр поїхали ще зрання.
З'їзд був чималий. Цілий день вироблювали та складали свою партійну програму. А надвечір як сіли обідати, то обідали й пили, доки не почало зорять надворі.
Рев'якін і Никандр вернулись додому вже світом, тишком увійшли в покої, ходили навшпинячки, щоб часом не побудить Ірини та Аристида, і моячки полягали спати. Спали вони довго після випивачки. Як вони встали й прочумались, на столі вже стояв і клекотів самовар. Економка засипала вже чай.
— Чом це й досі не повставали наші? —питав Рев'якін у Никандра, бо його брала нетерплячка. Йому вже заманулось подивиться на фею й поцілувати її в руку і в ясне чоло.
— Мабуть, викачуються на ліжках, — сказав Никандр і пішов у Іринину спочивальню. Одхилив він двері, зирнув на ліжко,— ліжко було застелене. Ірини не було в кімнаті.
Рев'якін пішов у кабінет Аристида, і в його так само ліжко було не пом'яшкурене, гладенько застелене. Аристида не було, тільки вікно було не защеплене й одхилене.
Обидва разом вернулись у столову з очима, дуже здивованими.
— Нема Ірини, й ліжко стоїть прибране,— промовив Никандр.
— Нема й мого Аристида, і його ліжко стоїть застелене,— обізвався Рев'якін,— де це вони подівались? Чи не пішли пак на прогуляння над Десну?
Покликали економку. Вона поналивала чотири стакани чаю. Сіли вони за стіл, напились чаю та все позіхали на ввесь рот. Після чаю Никандр пішов у жінчину спочивальню й углядів, що одна шухляда в комоді висунута й була порожня. Діамантів не було в шухляді. Він заглянув у шафу,— і шафа була одчинена, і вся одежа, все убрання десь зникло. В його одразу в душі похололо, і ноги затрусились.
Він вернувся в столову й розказав за все Рев'якінові. Рев'якін пішов у Аристидів кабінет і тепер тільки прикмітив, що й Аристидова одежа зникла.
— Може, їх обікрали вночі злодії, повбивали й десь по-заволікали в ліс,— сказав Никандр і зблід на виду.
— Ой ні! Втекли вони од нас потаємно вночі й дременули, мабуть, у Петербург. От що! — сказав Рев'якін, до-свідніший і догадливіший од Никандра.— Зникла несподівано наша фея. І ми теперечки обидва удівці. Аристид чудовий красунь; він зведе з ума з розуму ще не одну панну або й панію. Ще й до того на біду він начитався сьогочасних романів та повістів отого Сологуба, та Арцибашева, та Андреева про вольне кохання, та й несподівано встругнув нам капосний хлопець штучку.
— Але, може, вона таки вернеться до нас? Не буде ж вона тинятись та поневіряться на чужині, не маючи ніякого свого засобу,— обізвавсь Никандр наче голосом конаючої людини.
— Поживемо — побачимо,— сказав Рев'якін. Незабаром прикатали в гості й тітки, Зінаїда й Мавра
Семенівни. Вони вже купили в Києві й прочитали і "Саніна" Арцибашевого, і Сологубові повісті. Перечувши через людей про такий Іринин вчинок, вони од цікавості зумисне приїхали, щоб напевно дізнаться за це діло. Никандр попросив старих паннів переїхати до його на життя й правувать домом і хатнім хазяйством, як вони правували довгенько після смерті його матері.
"Ну та й помилився ж я! Тепер матимемо, замість красуні феї, дві відьми в покоях,— подумав Рев'якін,— але нема де дітись,— мушу вже мириться з цими відюгами, коли попався в западеньку. Ну й Іринка ж! Тепер вийшло так, що хоч цілуй вранці одну відьму в руку, а другу — в чоло".
Аристид не писав до батька довго й не слав одповіді на його листи, знаючи свою провину. Вже минув рік, настав і другий, як принесли лист з пошти від Аристида. Аристид просив батька вибачить йому за його поганий вчинок і жалівся, що Ірина закохалась в красуня, багатого князька-кавалергарда й так само потаєнці втекла од його з князьком до Парижа, бо — вона все встоювала за вольне кохання.
1909 року. Київ.
