Вольне кохання - Нечуй-Левицький Іван

Словом, він квартирував у мене на моїх харчах. Але... але., я мусила тікать од його на другу квартиру. Я оце таки і втекла сюди, а він зараз-таки й собі перебравсь сюди ж в цей дім і живе в цей час отутечки під нами нанизу,— точила брехні Меланія Андріянівна.

— Он як! То вас ловлять кавалери й слідкують за вами? — сказав Рев'якін.

Але діло діялось зовсім напереверт. Вона так чеплялась з своїм залицянням до Матюшкіна, що він мусив тікать од цієї причепливої та нахабної панії на іншу квартиру. Але як тільки Меланія Андріянівна дізналась, що в тому домі спорожнилась квартира, то вона зараз найняла собі те житло й слідком за ним перебралась сама.

— Мабуть, ваш пожилець таки добрий ловелас, коли ганяється слідком за вами,— жартував Никандр Петрович.

— А чом би пак і не ганяться, коли хтось чарує очима й бровами? Я й сам ладен ганяться за чорними очима та чорними бровами, бо краса має таку непереможну силу, що од неї нікуди не втечеш і нігде не сховаєшся, як од бога на небі,— тяг свою звичайну пісню Рев'якін.

— А що? все стовбичить та краса перед вами й ворушить ваше серце і вдень, і вночі? — спитав Никандр Петрович.

— Все ворушить нерви, все надить та манить якимись чарами та мріями; все перед моїми очима од неї манячать якісь ніби ідеали, гарні, ярі й осяяні, і ніби світять і гріють моє серце,— лепетав Рев'якін свою завсідню хвалу красі.

— Знаю, знаю, що ви великий естет і з охотою вернулись би в часи давніх еллінів, в давні Афіни за часів

Перікла та відомої красуні Аспазії. 6т коли люде тямили красу й обожували її, не так, як в наші часи матеріалізму та навіженої індустрії,— сказав Никандр Петрович.

— Оце й я тільки що хотіла казать те саме,— обізвалась Ірина, і в неї очки заворушились, мов живе срібло, і в зіньках блиснули наче іскорки.

— Ото були часи моїх ідеалів, коли красі кадили фіміамом, коли їй поклонялись, як божеству. Які чудові часи! Уявіть собі класичних грекинь, в котрих краса була ледве прикрита звершечку тонесеньким азійським прозорим убранням. З-під його й крізь його було не тільки знать, але навіть було видно красу самої Афродити. Тоді була така поведенція, що римляни й навіть римлянки, не то сидячи, а більше лежачи за обідом, в спеку й духоту спускали хітони до пояса і, обпершись ліктями об подушки, лежали або до пояса голі, або заголені сливе так, як боги на Олімпі. І всі ці венери й геркулеси-силачі лежали в вінках з виноградного листя. От гарна була картина за столом! А... цц! — аж зацмакав язиком Рев'якін.— От варто було б подивиться на той римський бенкет!

Меланія Андріянівна й Ірина зареготались: очевидячки, для їх обох це варнягання підтоптаного красуня було приємне й принадне.

— Ви, мабуть, хочете, щоб і в наш час на бенкетах та балах були такі картини? Одже ж ви незабаром договоритесь ще й до сьогочасної ліги вольного кохання! Годі вже вам! — гукнула Меланія Андріянівна.

— А чом би пак і не договориться. Тепер кажуть, що кожна людина повинна буть вольна соціально. А коли тепер пішла така поведенція, то й серце в кожного повинно буть вольне. От ви обидві й добре зробили, що покидали своїх чоловіків, коли не любили їх щиро. Серце вольне,— й кохання повинно буть вольне. По принципу воно виходе так, як я оце кажу. Я прихильник краси в усьому. Але ти, Аристиде, не слухай усяких поводатарів та не микайся в оті ліги вольного кохання, бо в тій збірні багато усякої шушвалі й ледарів. Цього я тобі не раджу, — сказав батько до Аристида.

Аристид зареготався, але нічого не одказав в одповідь. Він тільки слухав, мовчки кмітив за всіма й витріщав очі на Іринин пишний вид та милувався її дзвінким реготом.

Ірина Михайлівна вважливо роздивлялась на цих трьох кавалерів, що сиділи проти неї й зиркали на неї блискучими очима. Всі три припали їй до вподоби. 1 якби вони всі три заразом сватали її, вона, певно, вагалась би, котрого з їх доконче вибрати собі, а може, пішла б заміж за всіх трьох... В думці вона згоджувалась з Рев'якіним, бо сама була так само естетка по своїй природженій вдачі, і по своїй вдачі спочувала тим лігам вольного кохання.

— От коли світ став найрозумніший! Тепер вже й письменники так пишуть прямо й щиро за кохання й любов. Я ще передніше так думав, та тільки не зважувався про це писать в журналах.

Рев'якін і справді замолоду був сутрудовником усяких товстих журналів і писав для їх статті.

Цей красунь своїми скоромненькими оповіданнями розворушив в усіх дрімоту молодих та палких до кохання серців. Меланія Андріянівна сиділа червона, як маківка. Ірина все ворушилась і крутилася на стільці, неначе не могла всидіти на місці. В Аристида великі очі залисніли. В Никандра Петровича очі ніби бризкали промінням. Любовна направа, зроблена натяканням і пікантним оповіданням, пройняла усіх, ніби електрична течія. Меланія Андріянівна трохи не запищала, зиркаючи на Никандрові блискучі очі та на його червоні уста. Усі ті римські гладіа-тори-силачі з заголеними жилавими руками, ніби обплетеними напрудженими од крові жилами, в виноградних вінках на головах, неначе лежали отут перед очима в кожного. Амур неначе пурхав своїми крильцями понад столом, понад гістьми й надив усіх красою, ворушив серця, навівав кохання й мрії.

А майське веселе сонце заглянуло в вікна й сипнуло веселим гарячим промінням на стіл, на гостей. І не в одному серці в той час заворушилась жага залицяння й кохання.

Ще довгенько сиділи гості й вели веселу розмову після чаю. Сонце вже заходило й запалило золоті бані й хрести над майданом. В вікнах заблищав неначе квітник з огняно-золотих квіток. Рев'якін устав і промовив:

— Час би нам і честь знати. Засиділись ми в вас, Меланіє Андріянівно.

— Це ви, мабуть, швидко поїдете на село? Тепер саме настає робота на полі, а я, хвалить бога, позбулась цього дідицького клопоту. Нехай там генеральша вже пеклю-ється та падкує замість мене,— промовила хазяйка до Ре-в'якіна.

— Та я з своїм сусідом не приїхав до Києва, а перебрався на все літо. Теперечки, в наш скажений час, нам небезпечно пробувать на селах. Всурганиться будлі-яка навісна юрба розбишак в покої, та й войдуйся з нею, одбивай-ся од неї кулями або обороняйся червінцями. Та й робітники по селах чепляються, щоб набавить їм плату. Нехай там наші управителі справдовуються з ними,— промовив Рев'якін.

— Ми тим часом зайняли кільки номерів в гостиниці коло думи,— обізвався Никандр Петрович.

— От і по дорозі нам! проведете мене додому, бо я там поблизу од вас живу з мамою й братом,— промовила Ірина Михайлівна й кліпнула очима, ще й мигнула довгими чорними віями на Никандра Петровича, надіваючи капелюш на голову.

— Проведу й я тебе вкупі з ними. Вечір чудовий. Мене братиме нудьга в покоях після таких веселих гостей,— обізвалась хазяйка до Ірини.

Вони вийшли на плац веселою юрбою й усі заразом розмовляли й лепетали, неначе на цю юрбу була наслана балачка, як на селах насилають знахурки плаксивці й крикливці на дітей. Ірина Михайлівна пішла поруч з Ни-кандром Петровичем. Він дуже припав їй до вподоби і своєю дужою постаттю, і блискучими очима.

— Чи не бере вас нудьга в Києві після шумливого Петербурга? — спитав в неї Никандр Петрович.

— Ой, я дуже рада, що втекла з Петербурга. Мені дуже остогид той завсідній шум, гам, той натовп на вулицях, в театрах, ті завсідні гості, що занадились до нас. Я в Києві стала неначе вольніша й спокійніша.

— А в нас же то на селі яка тиша, який спокій навкруги! Ви, мабуть, не видержали б сільської мертвоти та нудьги.

— Я тепер тільки й бажаю, навіть жадаю такого спокою, такої мертвоти після тяганини й лайки з моїм чоловіком. Так мені хочеться втекти будлі-куди або на село, або на дачу, та мама не хоче виїжджати нікуди, бо при їй живе мій брат, а брат ходе на службу в акцизі, і його не пустять нікуди. А от вже й наше житло,— сказала Ірина Михайлівна, показуючи зонтиком на високий дім на вулиці поблизу од думи.

Меланія Андріянівна з Рев'якіним йшла попереду, кланялась і махала до вікна в другому етажі. В одчинене вікно виглядала вже пристаркувата панія в білому чіпкові й теж кланялась.

— А я оце до вас в гості, тільки не сама, а з своїми гістьми, бо "за мною, молодою,— сім кіп хлопців чередою", як співають в пісні,— гукнула по-сільській, як гукають молодиці на селі, весела сільська дідичка.

— То прошу вас і з вашими гістьми. Це моя Ірина була в вас? — обізвалась Іринина мати.

— Та в мене жі А мої кавалери оце провели нас, щоб часом на вулиці нас не ограбували якісь експропріатори.

— То прошу й ваших кавалерів до мене. Я дуже їм вдячна, що провели мою Ірину,— гукала вгорі панія.

Ірина, почувши, що мати запрошує усіх, і сама запросила їх зайти хоча на часок до матері. Усі з охотою пішли по сходах вгору слідком за Меланією Андріянівною та Іриною: їм усім припала до вподоби Ірина, і вони були навіть раді запросинам.

Меланія Андріянівна вела перед і вивела всіх на другий етаж. Незабаром наймичка одчинила їм двері, і в прихожій їх зостріла Іринина мати, на ймення Ксенія Про-хорівна Заболотня. Вона була ще не стара, височенька на зріст, рівна й сухорлява, і була дуже схожа на свою дочку: в неї були такі ж чудові брови й очі, але очі були здорові й сливе чорні й блискучі, як у циганки. Вона трохи скинулась на циганку.

Хазяйка запросила гостей в горницю. Меланія Андріянівна заповістила хазяйці гостей не тільки на ймення, але своїм лепетливим язичком розказала, що вони дідичі, її сусіди й приятелі, і де їх маєтність, і як звуться їх села. Доки гості дійшли до крісел, вона встигла розказати сливе біографії усіх своїх приятелів.

Хазяйка присовувала кожному гостеві стільці й крісла, просила садовитись, показувала рукою, де кому сісти, вертілася, крутилась. Вона була говорюча, жвава, проворна й розторопна, невважаючи на свої літа.

— То це ви приїхали в Київ на часок, щоб трохи розважити себе од сільської нудьги?—спитала хазяйка.

— Де там! Ми оце повтікали з села в Київ і житимемо, надісь, усе літо в Києві,— сказав Рев'якін.

— А що? Хіба ж на селах в цей тривожний час небезпечно жити? — спитала хазяйка.

— Не дуже безпечно. Селяни супляться, чогось ремствують, чепляються, не послухають нас, що стосується до роботи, та вимагають більшої плати,— бідкався Никандр Петрович.

— А ви хіба завжди живете на селах обидва? — спитала хазяйка.

— Атож! завжди, і влітку, і взимку, бо там наші оселі, наші доми, наше хазяйство,— сказав Рев'якін.

— Може, хто з вас, добродії, питиме чай; самовар ще не прохолов і досі, ще шипить, аж співає та пищить,— сказала дочка.

— Я вип'ю стаканчик, бо мені заманулось чаю,— обізвався Никандр Петрович.

— Прошу в столову, хто бажає чаю! —просила дочка й пішла в столову; за нею пішов Никандр Петрович: йому обридло слухать нудну розмову старої.

— Ваша маєтність дуже велика, як я чула од людей; ще й ваша бездітна тітка, кажуть, одписала вам в духовниці своє село, — сказала Ксенія Прохорівна до Рев'якіна.

— Та одписала на лихо мені, бо я маю й свого добра чимало,— сказав Рев'якін.

— Я чула, що ви багатир.