Мотря - Лепкий Богдан

Глядачі сміються, аж за боки беруться.

А дядько Клим обертається до публіки й говорить:

— Правда, панове, єсть за що і дякувать. Свиня, хоч куди свиня, — ребра так і світяться! Має дурно здихати, краще дякові за науку сина віддати.

Свічечки в церковних вікнах гаснуть, двері замикаються, вже тільки золочені бані блищаться і хрест на церкві горить.

Вертепна вистава скінчилася. За вертепом збираються бурсаки, чути, як "реєнт" роздає голоси і по гетьманських сінях лунає старосвітська колядка:

Що в пана Івана по його двору — святий вечер!

Сам Господь ходить з трьома святими,

З трьома святими із янголами.

Що перший янгол у Бога просить:

Ой пошли. Боже, пану Івану,

Пану Івану у полі долі:

У полі долі — густеє жито,

Густеє жито, частії снопи!

А другий янгол у Бога просить:

Ой, пошли. Боже, пану Івану,

Пану Івану в пасіці долю:

Тисячу роїв, сто бочок меду.

Сто бочок меду, сто пудів воску!

А третій янгол у Бога просить:

— Ой пошли. Боже, сьому хазяйну у дому долю:

У щастю жити. Бога хвалити,

Слави добути, щасливим бути, святий вечер!

Гетьман киває головою, дякує за колядку. Так ось колядники побачили за його спиною гарну панночку. Не знають, хто вона, мабуть, гетьманова своячка, треба ж її честь віддати.

Та жала панна шовкову траву,

Ой, рано! Ой, рано-рано зійшло сонечко

Кохано!

І загубила вона золотий перстень, і просить косарів, щоб його шукали. Першому буде шовкова трава, другому буде золотий перстень, третьому буде сама молода, сама молода, як та ягода.

— От і шукати варта, — жартує гетьман. Мотря посувається з кріслом за одвірок, щоб її не бачили. Перед гетьмана виступає наймолодший бурсак, ще дитина. Гарненький, сміливенький, мабуть, його ціла бурса любить. Поправив ковнір, відкашельнув, рецитує:

Ось юж і я студентик маленький,

До науки пильненький,

З новиною ся ставлю,

Вашмосці не забавлю,

Бо давно ся готовал,

Аби з вами розмовлял,

Только слухайте пильно,

Повім вам неомильно:

Христос ся нині народил,

І всіх нас увеселил,

Тоє од мене приймайте,

А мені коляду давайте.

Кланяється головою, як той коник-табунець на свіжій траві. Хлопчик усіх до себе відразу прихилив. Гетьман добув гаманець і дає коляду, тітка Лідія хлопчика в голову цілує.

— Такий маленький, і не в батьків нині, так далеко їхав, щоб нам "повінчувати", добре, що не заков'яз по дорозі.

— У мене батьків нема, я сирота, милосте ваша. Тітка Лідія бере хлопця за руку й веде туди, де наготовлені святкові дарунки. І других бурсаків кличе. Переходять попри гетьмана, кланяючись йому в пояс.

Дворові люди розходяться, замикаються двері від бокових покоїв, сіни пустіють. Тільки в свічниках догоряють свічки з ярого воску, кидаючи останні свої блиски на золочені куполи церкви-вертепу. З одної віск скапує на старий килим. Войнаровський встає і гасить її.

— Finita la comedia [55], — каже гетьман до Мотрі. Перед хвилиною блиск, сміх, гамір, а тепер світло гасне, театр пустіє, пітьма огортає його. Актори лежать у скриньці, дожидаючи другого святого вечора: Ірод коло Рахилі, пастухи на трьох царях з востока, чорт біля ангела небесного.

— Як у житті, милосте ваша, — відповідає Мотря.

— Як у житті, — повторяє гетьман. — А нам здається, що наш вертеп вічний.

— Нема нічого вічного на світі.

— А слава?

Гетьман подає руку Мотрі. Йдуть до того покою, де їли святу вечерю. Тут уже прибрано. Тільки срібні підноси з овочами й цукрами стоять і кутя у великій срібній мисці. Остатки страв у хрусталевих тарілках біля коминка покладено.

Це тітка Лідія для духів наготовила. Може, прийдуть.

Гетьман думає, котрі. Багато їх, багато! заповнили б весь двір. Добре, що чоловік не бачить, добре, що між цим і другим світом покладена незрима стіна. Незрима для наших смертельних очей...

Мотря відчуває гетьманові думки. Лиш відчуває, бо в неї другі на гадці. Її совість чиста. Ніякої душі на ту совість не взяла.

— Не знати, Мотре, чи колись наготовить хтось і для мене страву, чи пом'яне хто душу Івана Степановича?

— Що ви це такими питаннями турбуєтеся, Іване Степановичу! Не пора. Нині родиться Христос, славім його.

— Мати стара, тітка Лідія теж у літах, дітей мені Господь не дав, один Войнаровський, може, пом'яне мене.

— А народ?

— Народ, Мотре, стихія, — все одно, що степ і що море. Шумить! У кожного свої турботи, а в народі своє. Живий живе гадає. Поки живеш, шанують тебе, бо ти цей вітер, що над степом віє, для кого, може, ти й сонце, в котрого теплім промінню він росте і розвивається. А помреш, все одно, що сонце зайде і що вітер на хвилину ущухне. Підожди, другий повіє і завтра знову зробиться день. Почнеться нова праця і нові турботи. За ними ж забудуть про тебе, може, й проклинатимуть, хто вгадає?.. Дітей не дав мені Господь. От що! Коли б так син, та ще годящий, от і жив би я в ньому.

— А я ж для вас ніщо?

Гетьман підводить на Мотрю свої дивні очі.

— Для мене ти, Мотре, все. Ціла моя надія, сонце моє, — і бере її за руку.

Мотря не борониться. Вона рада бути для нього всім. Рада з'єднати свою долю з його, кріпити його, працювати спільно, щоб народ не забув про нього. Каже це йому.

— Може, ти й вимовиш у щасливу годину, нині ж святий вечір. Я більше нічого не хочу. Люблю тебе, а в тобі усе, що гарного пережив у світі, усе, чим пишається наша земля, усе добре, що окривається в українській вдачі.

— Люблю.у тобі велич минувшини нашої і будучі гордощі наші, здійснення їх у тобі бачу.

— Мотре, сонце моє!

— Пане мій!..

І двом душам сон один приснився.

— На друге Різдво, дасть Бог, ти дружиною моєю станеш. Вберу тебе, як ніхто й ніколи не вбирався, бо й краси такої на світі не було. Обжемчужу тебе, осяю...

— Славою своєю, Іване.

— Тобі її не треба. Ти сама славною станеш. Гетьманші такої вродою, умом і серцем пишної ще не було. І зберуться старшини мої на Різдво, на старшинську раду, а ти гостити їх будеш солодким вином і ще солодшими з уст своїх словами. І завидувати стануть генеральні старшини свому гетьманові старому, не багатств, не святого Андрея, не булави, нічого, лиш дружини кращої над усе: "Ось яке добро послав йому Господь на старі літа". І прийде день такий, коли я, дивлячись на твою пишну вроду, на твій ум і на твоє про все піклування, возрадуюся серцем своїм і скажу: "Нині отпущаєши, владико, раба твоєго со миром".

Він пригорнув її до грудей, а вона очима, повними безмежної віри і великої надії, дивилася в його темні, глибокі зіниці. Потопала в них.

— Це буде колись, а нині мені до церкви пора. Вже коні перед ґанком чекають. Прощай!

Мотря хотіла їхати разом. Та гетьман не згодився. Раз, що по недузі, а друге — нащо дразнити людей.

— Я про людей не дбаю, коли ти мій!

— І мені вони, як п'яте колесо в возі, коли б я гетьманом не був. А так, мусиш вважати, не ради себе, а ради булави тієї, на яку всякий як не заздрим, г так цікавим оком зазирає. Приватному чоловікові все на світі вільно, що він тільки добути і силою своєю обстояти може, гетьманові — ні. Прощай тоді, до Різдвяного ранку.

ЯК ВОНО СКІНЧИТЬСЯ?

Поїхав...

Тітка Лідія теж і Войнаровський. Навіть з прислуги мало хто лишився; двір опустів.

Мотря осталася з думками. Відганяла їх від себе, так вони йти не хотіли. Настирливі думки. Особливо одна: "Як воно скінчиться?" Тая все над Мотрею літала, як серед літньої ночі надокучлива комаха. Відженеш її від правого вуха, а за хвилину вона тобі до лівого бринить: чи спиш?

Мотря розглядала образи по стінах, портрети невидимих їй людей. Вони теж ніби прибралися на свята, очищено їх із пилу і відсвіжено рами. Горді такі. Мужчини з чубами, при шаблях, жінки в корабликах, з молитовниками в руці. Одна роман тримає. Мабуть, питалася: любить, не любить? і обривала цвітові платочки. Аж спинилася нараз, боячись дізнатися правди: рвати чи перестати?

Так її намалював маляр.

Портрети старі, їм, може, більше сотні літ, а питання вічно молоде: любить чи не любить?

І як воно скінчиться?..

Ті панове теж, мабуть, великого хотіли; який це мужчина, що не має великих бажань? Зі слуцьких поясів, з кирей, соболями підбитих, з діамантових спинок видно, що не бідні були, мабуть, їм хотілося одного — слави. Може, й гонили за нею, як дитина за мотилем гонить, зірку рукою досягає, веселки в мами просить. Може, не одну ніч не доспали, турбуючись, як тої химерної слави добути, а нині, бач, тільки честі, що в гетьманськім дворі їх портрети висять. Навіть Мотря не знає, хто вони такі.

Може, їх кості порозсипалися в гробах, може, їх ворог з вітром по степу розвіяв, з кирей-соболів і знаку не лишилось, а діамантові спинки, певно, десь в Амстердамі з рук до рук мандрують і тільки їх, що тої фарби маляр на полотно кинув...

І як те все скінчиться?..

Хто сидів на оцих старосвітських фотелях, темно-зеленим сап'яном критих? Воєвода грізний, котрого боялися піддані, нащадок княжого роду, полковник козацький, чи прямо дідич молодий, що маєток недавно в спадку дістав і важко зажурився, як йому ті довгі зимові вечори перебути. Покоїв багато, а він сам-один, та, з котрою рад би тут сидіти, за другого пішла, не чекала його...

І як воно скінчиться?..

Тітка Лідія хрусталеві тарілки з останками страв для духів біля печі лишила. Вогнище — це тепло родинне. До нього і духів тягне. Мотря вдивляється у полум'я, чи не побачить якого.

Тріскають сухі дрівця, перетлілі головні в печі лежать, ватра то заграву нагадує, то кров, то обоє нараз. Але духів не видно. Мабуть, дійсно між ними і нами якась стіна стоїть, незрима для нашого смертельного ока. Може, ті духи обступили Мотрю і дивуються, що вона своєї будучності не бачить. Для них — це звичайна річ. Скажіть, духи добрі, прихильні до нього і до неї, як те все скінчиться?.. — Як те все скінчиться?

Щоб забути про це питання, Мотря нагадує собі пригоди з молодих літ, щось таке, що не зв'язане ні з нинішною дниною, ні з її теперішнім побутом у гетьмана в Бахмачі, далеке, чуже, смішне. Пригадує собі чуру свого батька. Гарний хлопець був. Аж одного разу голову йому обголили. Господи, як він смішно виглядав! Навіть мати сміялася. На тій обголеній голові шпилькою лист йому написали, татуювали. Чуприна відросла, і батько післав його кудись. Це було щось, мабуть, важне, дуже таємне, і тому такий спосіб придумали.