Мотря - Лепкий Богдан
І щолиш тоді скажемо, — ми щасливі, непроминаючим щастям, щастям, яке дає свідомість добре зробленого діла, — заслуженим щастям.
— І будеш ти сонцем вечора мойого, Мотре Василівна.
— І будеш ти місяцем ночі моєї, Іване Степановичу.
— І будемо жити, як подружжя, найщасливіше в світі.
— І будемо, як одна душа в двох тілах.
— Як бажання одне в двох серцях.
— Як сон один, що нараз двом людям сниться.
— Як мрія, що здійсниться...
Мотря незчулася, коли голова її опинилася на грудях гетьмана.
А він дух затаїв у собі, щоб не бентежити мрій.
Заїжджай, фантазіє, своїм возом золотокованим і вези розмріяну душу підхмарними шляхами. Як скоро твої білі коні женуть понад проваллям життєвим, крізь чорні гаї невідомого, на недосяжливі верхів'я бажань. Зникають суєтливі жилища людські зі своїми марними турботами, з буденною боротьбою за шматок насущного хліба, за місцечко на безталанній землі. Відчиняються вічнозелені левади, замаєні квітами казковими, шумлять прохолодні
гаї, повіває вітерець з-поза світа, — велике, вічне, гарне промовляє до серця.
Заїжджай, фантазіє, своїм золотокованим возом і вези розмріяну душу підхмарними шляхами!..
Коли ж краще пускатися в таку мандрівку, як не нині? Нині всі ми мандруємо на схід, дорогою, котрою Марія з Йосифом до Бефлеєму йшла, котрою пастушки до бідної стаєнки поспішали і котрою трьох царів з востока дари свої новонародженому несли. Нині всі ми мандрівники в країну наших мрій дитячих, в найбільше з усіх царств, в царство незаспокоєних мрій і хотінь...
Заїжджай, фантазіє, своїм возом золотокутим! Ось і дзвіночок бринить, насилу звуки його пробивають собі дорогу крізь мороз і сніги. Вітер спиняє їх, мовкнуть і знов: дзень, дзень, все ближче й ближче підходять, — до Мотриного вуха біжать. Мотря розплющує очі.
— Простіть! Сон мене зморив.
— Сон, що душам двом нараз присниться.
— Мрія, що здійсниться... Встає:
— Пізно вже. Ось і перша зоря.
— Де?
— А там геть, бачите? На вершочку дерева зачепилася.
Дрижить, може, змерзла, а може, втомилася, здалеку йдучи.
— Від Батурина прийшла, з-над двора Кочубеїв.
— О, ні, ні! Здалеку примандрувала. Може, це та сама зірка, що трьох царів у Вефлеєм вела?
— Ні, Мотре, не та. Тамта була велика і ясна, а та несміливо кліпає очима, ніби справді дрижить, і ніби гасне... Ось і згасла.
— Згасла... — глухо повторила Мотря, і обоє замовкли.
А дзвіночок чимраз ближче дзвенів, до воріт підбігав, ніби просив, щоб відчинили.
— Хтось їде.
— Їде хтось.
Санки підсувалися під браму. Плохі коники насилу їх тягнули. На санках щось високо торчало, полотнами вкрите. Кількох людей сиділо на санях, кількох бігло за ними. Вимахували руками, билися по плечах, видно, змерзли, запарі їм зайшли, розгрівалися.
— Бурсаки приїхали з вертепом, — сказав, встаючи, гетьман. — Аж тут мене знайшли. Годі окритися перед тими гультіпаками. А все ж таки гарно, що не забувають.
— Як же їм забути про свого найбільшого добродія.
— Як забути? — кажеш. Отак, як і другі забувають, Мотре. Тепер на вдяку людську не числи. Молоді ще, незіпсуті, тому і тямлять, а виростуть, то, може, й забудуть, може, каменем віддячаться за хліб. Але піду я зарядити, щоб примістили їх добре й запросили до спільного стола.
— Лишаєте мене саму?
— Ненадовго. По старому звичаю, прийму святочні бажання, з'їм тарілку борщу і верну. Ми повечеряємо тут учвірку, ти, я, Лідія і Войнаровський. Добре?
Пішов.
Мотря потонула в думках.
Де і як святкуватиме вона віднині за рік?
Як гетьманша чи як черниця; у радості чи в смутку, серед успіхів чи після невдачі? Господи, як важко свою будучність відгадати!
Коли б хто тамтого року сказав був Мотрі, що вона на святий вечір опиниться у гетьмана в Бахмачі, Мотря розсміялась би йому в очі: "Збожеволів!" А нині вона тут, наперекір матері своїй і на смуток батькові старому.
Нерозгадана сила завела її туди, і хіба та сама нерозгадана потуга виведе її звідси.
Мотря того не хоче. Вона серцем прилипла до гетьмана, чує, що він для неї все, що при нім вона відмінилася, заспокоїлася, перетворилася. Вона вже не химерна панночка в багатих батьків, котрій всього замало, котра не знає, чого їй хотіти й забагати, а служебниця великого діла, котре заволоділо цілою її душею, всіми гадками, усім єством. В здійсненню цього діла щастя її, її мир і задовілля. Господи, не відривай її від нього, не вертай до давнього бездільного життя, не роби пустоцвітом, котрий поки цвіте, поти веселить око, як зів'яне і опаде, то який кому з нього хосен? І не вели їй у монастир іти, бо вона мертвеччини не любить, життя бажає, у низьких стінах задихається, келійних настроїв, ніби гробу, боїться. Дай їй з повної груді відспівати пісню життя, веселу чи сумну, але не лицемірну, щиру.
Чого ж тая зірка, котру вони побачили разом, так скоро покотилася по небі і згасла?
Як тяжко вгадати свою долю, свою будучину близьку!..
Мотря потонула в гадках.
Ніби сонна, йшла за тіткою Лідією до ярко освіченої кімнати, в котрій накрито святовечірній стіл на чотири особи.
Білий обрус, злегка притрушений сіном, дванадцять свічок з ярого воску у срібних свічниках, на покуттю сніп, під столом дідух, — Мотрі очі сльозами заходять.
Гетьман уже тут.
Стоїть з тарілкою в руці, просфору, медом помащену, ділить, бажає усім добра.
— Ніхто не знає, чого другий бажає, — говорить, підходячи до Мотрі. — В кожному серці є своя святая святих, до котрої нерадо впускаємо ближніх, навіть найближчих. Кождий чоловік рад хоч один якийсь куток у свому серці виключно для себе заховати. Бажаю вам, Мотре Василівна, зберегти вашу святую святих, щоб лиха доля і недобрі люди не зневажили її. Бажаю вам щастя, дорога Мотре Василівна.
— Щиро дякую милості вашій, — відповіла. — Не маю слів, щоб висловити гадки, — простіть!
З тіткою розцілувалася, Войнаровському руку подала.
— А все ж таки Великдень кращий, — почав гетьман, сідаючи між Мотрею і тіткою Лідією, а Войнаровському вказуючи місце проти себе.
— Чому ж то, дядьку, Великдень кращий від Різдва? — питався Войнаровський.
— А тому, бачиш, бо на Великдень усі цілуються, а на Різдво ні.
— Голодній кумі хліб на умі, — сказала, всміхаючись, тітка Лідія. — Вам, Іване Степановичу, все ще весною пахне, а тут уже не осінь, а й зима.
— Як у кого, у мене на голові сніг, а на серці моріг. Що я, винен, що мене Господь таким создав. Іноді ніби хтось три десятки літ зняв із мене і я знову такий, як був, нім булаву до рук пойняв. Між своїми, та ще на святий вечір, можу це сміливо сказати, не хвалячись.
— А мені, — зітхав Войнаровський, — іноді так, ніби хтось три хрестики додав.
— Бо теперішнє покоління не гартувалося за молодих літ, як ми гартувалися, люди минулого століття. Пройшли ми добру школу, мій синку.
І гетьман став розказувати свої давні пригоди. В яких він небезпеках не бував, якого лиха не зазнав, а все щасливо з кожної халепи вийшов. Другий давно руки опустив би, дійся Божа воле, — а він Бога взивав, але й рук прикладав.
— Не так рук, дядьку, як розуму, яким вас Господь не обідив.
— І розум, сину, не поможе, як хто рук не приложе. Без енергії розум — все одно, що не засвічена лампа. Погадай, скільки лиш листів довелось мені написати, не сотки, а тисячі, і то великі. Це ж праця не тільки для ума, але й для руки, а головна річ, витрата енергії. Тую-то енергію треба з себе добути. От і тепер, ворогові свому того не бажаю, що я на своїй голові маю. А все ж таки — якось воно буде... — Гетьман підняв чарку старого угорського вина і, чоломкаючись зі всіми, кінчив:
— Випиймо, щоб було добре. Щоб з Христовим Різдвом народилося у нас те, що проповідував Христос: братолюбіє і згода.
Всі припіднялися і пригубилися до чарок.
— Так не можна, — сказав гетьман до Мотрі. — Треба випити до дна, бо на дні правда одна. І ти, Лідіє, не вдавай соромливої панночки, а випий, щоб побачити, яка там тая правда на дні. Вино добре, старе. Не все погане, що старе, — правда, Мотре?
— Правда, тільки я боюсь, щоб тим старим вином не впилася.
— Щоб ви не впилися старим вином, кажете? Не бійтеся, воно не зрадливе. Розгріває і кріпить, а до голови не йде. Не раз молоде вино, не вишуміле ще, скорше голову закрутить, вірте мені, досвідченому чоловікові.
Подавали щуку по-гетьманськи.
— Чого ж ти так задумався, Андрію? Над рибою не слід думати.
— Чому, милосте ваша?
— А тому, що в рибі кості, треба їсти вважно.
Рибу їли мовчки.
— Риба за життя плаває у воді, а по смерті любить плавати в вині, так вип'ємо по чарці.
Пані відпрошувалися. Гетьман казав їм налити по маленькій чарочці солодкого іспанського вина.
— Солодким устам солодкого вина, — приговорював до Мотрі.
— Добре слово від вина солодше, — відповіла йому.
— Солодке слово із солодких вуст, — отеє мій густ. Мотря спаленіла.
— Івана Степановича, Мотре, ніхто не переговорить, — зауважила тітка Лідія.
— Я навіть не беруся.
— То зле, Мотре Василівна. Панночці треба вправлятися у словесному фехтунку, щоб як віддасться, не дала себе переговорити чоловікові.
Войнаровський пригадав собі Мотрину маму і всміхнувся.
— От і веселий святий вечір, коли навіть мій Андрій сміється. Але скажи нам, Андрію, над чим так думав, як щуку подавали?
— Над тим, що ви, дядьку, зводили сказати.
— А саме?
— Над вашим бажанням, щоб на Різдво народилася згода.
— І додумався до чого?
— Мабуть, важко, щоб вона в нас народилася на світ. Дуже ми незгідливий народ. Кусаємо себе, як коні, котрих б'є візник. Не можуть батога вкусити, так кусають себе. А ми, може б, не лиш батіг, але й погонича запопали, так не хочеться. Ближче свій, на нім згонимо гнів.
— Дійсно, нічого нового ти не видумав, Андрію. Так воно було в нас здавна, і так є донині. Тому й ми такі бідні. Приходить мені на гадку одна казка, але шкода казати.
— Кажіть, Іване Степановичу, — просила Мотря.
— Діти люблять казки, — жартував гетьман. — Так слухайте ж, діти.
Він поправився в кріслі і, вдивляючись в свій ізмарагдовий перстень, розповідав:
— Турок один кохався у птицях. Умів їх ловити й освоювати. Кажуть, сотню куропатів раз наловив і привчив до того, що бігали за ним, як цуценята. Куди він, туди й вони цілим стадом летять. І загадав він свому султанові дарунок з тих куропатів зробити. Зібрався, свиснув, біжать.