Червоне і чорне - Стендаль
- Ет! Я не йму віри тим балачкам, це професійні заздрощі дрібних людців,- сказав граф де Калюс.
- Ім'я пана Декулі залишиться в історії,- заперечив маркіз,- він творив реставрацію разом з абатом де Прадом 72 та панами Талейраном і Поццо ді Борго.73
- Цей чоловік колись орудував мільйонами,- мовив Норбер,- і я не розумію, як він може приходити сюди й зносити глузування мого батька, часто нестерпні. Одного разу батько крикнув через весь стіл: «Скільки разів ви зраджували своїх друзів, дорогий Декулі?»
- Хіба він справді зраджував? - сказала мадемуазель де Ла-Моль.- А хто не зраджував?
- Як! - звернувся граф де Келюс до Норбера,- у вашому домі буває пан Сенклер, цей славнозвісний ліберал? Якого чорта йому тут треба? Піду поговорю з ним, викличу його на розмову: кажуть, він дуже розумний.
- Але як же твоя мати його приймає? - запитав пан де Круазнуа. - В нього такі незвичайні, такі сміливі, незалежні думки.
- Гляньте,- сказала мадемуазель де Ла-Моль,- гляньте на цю незалежну людину, що до землі вклоняється панові Декулі і хапає його руку. Я вже подумала була, що він піднесе її до вуст.
- Мабуть, Декулі в кращих стосунках з властями, ніж ми думали,- зауважив пан де Круазнуа.
- Сенклер приходить сюди, щоб пройти в Академію,- зауважив Норбер,- гляньте, Круазнуа, як він вклоняється баронові Л...
- Краще вже було б стати навколішки,- підхопив де Люз.
- Дорогий Сорель,- звернувся Норбер до Жюльєна,- ви розумні, але ще так недавно покинули рідні гори, отже, дозвольте дати вам пораду - ніколи не вклоняйтеся так, як цей великий поет,- нікому, хоча б це був сам бог-отець.
- А ось і наш найперший розумник, пан барон Батон,- промовила мадемуазель де Ла-Моль, трохи наслідуючи голос лакея, який щойно доповів про нього.
- Здається, навіть ваші лакеї сміються з нього. Ну й ім'я - барон Батон! - сказав пан де Келюс.
- «Що таке ім'я?» - сказав він нам якось,- підхопила Матильда.- «Уявіть собі, що вам вперше доповідають «герцог Бульйонський»; справа тільки в тому, що люди ще не звикли до мого імені».
Жюльєн покинув своє місце біля дивана. Він ще був не досить чутливим до чарівної витонченості легкої насмішки і гадав, що можна сміятись із жартів, тільки коли вони цілком обгрунтовані. В глузливих дотепах цих молодих людей він бачив тільки бажання огудити все і всіх, і це його неприємно вражало. Провінційна, мало не англійська надмірна серйозність Жюльєна змушувала його вбачати в цьому заздрощі; звичайно, він помилявся.
«Граф Норбер,- казав він собі,- при мені тричі переписував лист на двадцять рядків до свого полкового командира і був би, мабуть, дуже щасливий, якби написав за своє життя хоч одну сторінку так, як пише пан Сенклер».
Не привертаючи до себе уваги, завдяки своєму незначному становищу, Жюльєн переходив від одної групи до другої. Він здалека стежив за бароном Батоном, і йому хотілось послухати, що той каже. Цей уславлений дотепник мав вельми заклопотаний вигляд і, як помітив Жюльєн, заспокоївся трохи тільки після того, як йому вдалось знайти кілька пікантних фраз. Жюльєнові здалося, що розум такого роду потребує певного простору.
Барон не вмів виголошувати короткі дотепи; щоб показати себе, йому треба було принаймні чотири фрази, по шість рядків кожна.
- Ця людина не розмовляє, а просторікує,- сказав хтось за спиною Жюльєна. Жюльєн обернувся й спалахнув від задоволення, почувши ім'я графа Шальве. Це був найгостріший розум свого часу. Жюльєн часто зустрічав його ім'я в «Меморіалі Святої Єлени» і в історичних записках, продиктованих Наполеоном. Граф Шальве висловлювався стисло, його дотепи були, мов блискавки, точні, яскраві, глибокі. Про що б він не заговорив, розмова враз починала посуватися вперед. Він наводив факти, і слухати його було приємно. Що ж до політики, то він був безсоромним циніком.
- Я людина незалежна,- казав граф Шальве, звертаючись до якогось пана з трьома зірками, що з нього він явно кепкував.- Чому від мене вимагають, щоб я сьогодні дотримувався того самого погляду, що й півтора місяця тому? В такому разі мій погляд зробився б моїм тираном.
Четверо серйозних юнаків, що оточували його, поморщились, їм не подобався жартівливий тон. Граф побачив, що перебрав міру. На щастя, він помітив найчеснішого пана Баллана, справжнього Тартюфа доброчесності. Граф заговорив з ним; їх оточили, зрозумівши, що бідолаха Баллан буде принесений в жертву. Завдяки своїй моральності та моралізму й, незважаючи на страшну потворність, пан Баллан, після перших кроків у вищому світі, які важко піддаються опису, одружився з дуже багатою жінкою, що скоро померла. Він одружився з іншою, теж багатою, яку ніколи не бачили у вищому світі. Він скромненько користується шістдесятитисячною рентою і тримає при собі власних підлесників. Граф Шальве заговорив з ним про все це безжально. Незабаром навколо них утворилась група із трьох десятків гостей, всі посміхались, навіть оті серйозні юнаки, надія нашого віку.
«Навіщо цей Баллан приходить сюди, до пана де Ла-Моля, де з нього відверто глузують?» - подумав Жюльєн. І він підійшов до абата Пірара, щоб спитати його про це.
Пан Баллан зник.
- Прекрасно! - сказав Норбер.- Один із шпигунів, що стежить за моїм батьком, пішов; залишається тільки цей кульгавенький Нап’є.
«Чи не в цьому розгадка? - подумав Жюльєн.- Але, в такому разі, чому маркіз приймає пана Баллана?»
Суворий абат Пірар хмурився в куточку вітальні, чуючи, як лакеї називають імена гостей.
«Тут справжній вертеп,- казав собі абат подібно до Базіліо,- сюди приходять тільки заплямовані люди».
Річ у тому, що суворий абат просто не знав, що являє собою вищий світ, але він мав точні відомості про цих людей, які протовплюються в салони, або тонко прислуговуючи всім партіям, або завдяки своєму багатству, набутому сумнівним шляхом. Цього вечора абат від надміру почуттів кілька хвилин підряд відповідав на наполегливі запитання Жюльєна, а потім несподівано замовк; пригнічений тим, що доводиться казати про всіх тільки погане і мало не каючись у своєму гріху. Цей жовчний янсеніст, що вірив у обов'язок християнського милосердя, повинен був,
