Пригоди Гекльберрі Фінна - Марк Твен

- А як ти гадаєш, негр той може нас виказати? А то ми з нього шкуру злупимо!

- Як же він може виказати? Хіба ж він не втік?

- Та де там! Той старий телепень продав його і навіть зі мною не поділився, усе заграбастав, а гроші всі пропив.

- Він його продав? - вигукнув я й заплакав.- Як же це? Це ж мій негр, то й гроші мої! Де він? Віддайте мені мого негра!

- Не бачити тобі твого негра, де ми його зараз візьмемо,- кричи, хоч лусни! Слухай-но, а чи не збираєшся ти часом сам нас виказати? Хай мене чорти вхоплять, якщо я тобі хоч на гріш вірю. Гляди мені!

Він замовк, але я ніколи досі не бачив у нього такого лютого погляду. Все ще хлипаючи, я промимрив:

- І зовсім не хочу я нікого виказувати, та мені й не до того: я мушу шукати мого негра.

Це його, здавалося, спантеличило: стоїть на місці, щось собі міркує, чоло зморщив, а в руках пака об՚яв на вітрі тріпочеться. Думав він, думав та й каже:

- Слухай-но, нам треба перебути тут три дні. Якщо ти обіцяєш, що ні ти, ні твій негр не викажете нас, я скажу тобі, де його знайти.

Я пообіцяв, і тоді він сказав:

- Фермера звати Сайлас Фел…- і урвав мову. Розумієте, він зібрався сказати мені всю правду, а далі зупинився й почав знову щось розважати; слідкуючи за виразом його обличчя, я подумав, що він змінить свій намір.

Так воно й вийшло. Він усе одно не довіряв мені; йому тільки треба було днів на три вирядити мене з міста.

Він казав далі:

- Чоловіка, що купив його, звати Абрам Фостер - Абрам Дж. Фостер - і живе він у селі, за сорок миль звідси, по дорозі на Лафайєт.

- Гаразд,- відповів я.- За три дні я доберуся туди. Опівдні й вирушу.

- Ні, рушай зараз; не гай часу і дорогою не патякай зайвого. Заціп язика та гайда звідси, тоді ми тобі нічого лихого не станемо робити. Зрозумів?

Цього мені й треба було, задля цього я й удав із себе невинне ягня. Я мусив розв՚язати собі руки, щоб зробити те, що задумав.

- Ну, забирайся геть,- мовив він.- І можеш казати містеру Фостерові все, що тобі заманеться. Може, тобі пощастить переконати його, що Джім твій негр,- деякі йолопи не вимагають документів; я чув, що тут, на Півдні, такі трапляються. А ще, коли ти скажеш йому, що об՚ява та винагорода фальшиві, може, він і повірить, якщо поясниш, навіщо воно було потрібне. Ну, а тепер іди собі і мели Фостерові, що в голову стукне, але доки туди дійдеш, не смій і писнути.

На тому я й пішов нібито до Фостера. Я не озирався, а проте відчував, що герцог слідкує за мною. Та я знав, що йому те скоро набридне. Я прямував тією дорогою щось із милю, а тоді подався назад через ліс та й вийшов просто до садиби Фелпса. Я вважав, що ліпше буде мені відразу взятися до діла та попередити Джіма, щоб він мовчав, поки ці шахраї заберуться геть звідси. Не хотів я через тих негідників клопоту собі завдавати. Я вже надивився на них і надалі не бажав мати з ними діла.

Розділ XXXII

Коли я дочвалав до плантації, довкола було тихо, мов у неділю, стояла гаряча сонячна година; всі пішли в поле; в повітрі тихенько дзижчали й бриніли жучки та мухи, і так від того робилося тоскно на серці, немов навкруги усе повимирало; а коли ще й листя затріпоче під вітром, то аж моторошно стає,- здається, ніби то гомонять душі вже давно померлих, неначе вони про тебе говорять. Під таку пору й самому хочеться померти, аби лиш усе якнайшвидше скінчилося.

Маленька Фелпсова бавовняна плантація скидалася на всі інші, які рясно були розкидані навколо. Садиба, акрів зо два завбільшки, обгороджена жердинами; щоб легше було перелазити огорожу та щоб жінкам зручніше було сідати на коней, попід нею стоять кругляки з колоди, наче барила різної висоти; де-не-де у дворі росте миршава трава, але більше голих, витоптаних пролисин, схожих на старий капелюх із витертим ворсом; для білих - великий на дві половини будинок із протесаних балок, щілини між них замазані глиною чи вапном, а зверху побілені, хоча, видно, вже давненько; кухня, складена з непротесаних колод, сполучається з домом критою галереєю; за кухнею - дерев՚яна коптильня; за нею стоять у ряд три маленькі рублені хатини для негрів; в кінці двору - ще одна маленька халупа, а по другий бік огорожі розмістилися господарські будівлі; біля халупи - купа попелу та великий казан на мило; біля кухонних дверей - лавка, на ній відро з водою та тиковка; тут же збоку спить на сонці собака; далі - ще собаки; в кутку двору троє крислатих дерев; попід огорожею - кілька кущів порічок та аґрусу, за огорожею - садок та баштан; а далі - плантації бавовни, а за плантаціями - ліс.

Я обійшов кругом і переступив у двір через перелаз біля купи попелу й відразу попрямував до кухні. Пройшов кілька кроків і почув жалібне гудіння прядки, воно то голоснішало, то завмирало; в ту мить я справді хотів би вмерти - немає в світі тужливішого звуку, як гудіння прядки.

Я йшов просто так, навмання, навіть не придумав ніякого виправдання; я звірився на бога: він підкаже мені потрібні слова; я вже пересвідчився: коли сам не заважав Богові, він завжди підказував мені потрібну відповідь.

Тільки пройшов я півдороги до кухні, бачу - спочатку один собака, потім другий почав прокидатися й простувати мені назустріч; я, звісно, зупинився й дивлюсь на них. Як почали ж вони всі разом на мене гавкати! Не минуло й чверті хвилини, як опинився я серед собак і стою, мов ступиця в колесі, а навкруг мене п՚ятнадцятеро собак, як спиці того колеса, повитягували морди до мене, гарчать, гавкають, дзявкотять. І що далі, то все їх більшало: вони перестрибували через перелаз, вибігали з різних закутків, кидалися з усіх усюд.

З