Новели - Черемшина Марко

Скочив я, гей опарений, і сховався під постіль, а Марічка живо рушником головку зав’язала та й іде двері відчинити, кужівкою підпираючись і йойкаючись, гейби у горячці.

Прискіпався до мене такий жаль і сором, що зараз побив би я себе на винне яблуко. Ти, пустий рингачу, ти варт йому побратимом бути? Він поїхав хліба пристарати, а ти йому поганиш газдиню? То ти не міг собі деінде найти любаску, а лиш таки у хаті побратима? Остатна була би тобі година!.. Вижу, шо упав я у велику провину, але де ж її причина? Чи, може, красна днинка? Ні! Може, толока попова? Ні! Може, скрипки з співанками? Також ні... Ага! Вже знаю: то моє ребро винно. Якби воно не вломилося, я би дві неділі не блавучив, а якби я не блавучив, то мені і на гадку не прийшло би пусте діло...

Входить мій побратим та й просить Марічку, щоби йому помогла коня розтерхати і розсідлати, а Марічка паде на постіль і йойкаєся та й постогнує:

- Не в голові мені, любчику, твій терх, бо я умираю.

- Ба що ж тобі, моя душко?

- Головка мене болить, розпукаєся.

- Та відколи ти, зазулько, розболілася?

- Від учера.

- Та що тобі до головки прикладати маю?

- Біжи чимдух до ворожки, най промовить, най я така молода не гину.

Бере побратим мірку зерна та й дві курці і йде до ворожки, а голоден кінь у вікно заглядає.

Вилажу я з-під постелі і стискаю ручку.

Побратимів кінь знов у вікно заглядає.

А Марічка поклала пальчик на малинові губки, а другим на мене покивала.

Йду я з хати та й стидаюсь перед конем: аді, така німина божа, а вона вірніша, ніж я свому побратимові.

Кінь зарзав та й питається:

- Чи правда, що газдиню головка болить?

Загегали білі гуси на подвір’ю та й питаються:

- Чи правда то, що газдиню головка болить?

Вихожу на вулицю, а вулиця питається:

- Чи правда то, що Марічку головка болить?..

Ранок почервонів, як шкільник, а на мене паде світ.

I

Такий, гей ясінь, високий та кучерявий.

А бгачкий, гей жереповий прут.

Лице, гей зарькою мальоване, на бачках обертається, під шовковим вусом замикається, як братчиків цвіт.

Бровами плете дрібні віночки над голубим морем.

Як моргне, то днинка сміється.

Як гляне, то душа потопає.

Як заговорить, то сріблом розкидає.

Кресаня у павах набакир, ремінь цвіткований, сардак наопашки, нагавиці чирчикові, а в білій ручці сопівочка писана.

Відмахне головкою вліво, а кучері русявії вже у праве личко плещуть, вже кров у личку грає.

Чиниться, що нікого не видить.

Йде, ніби прихмарений, чобітками порипує, а сопівкою по нагавиці лус-лус.

Пави ’д ньому сонце прикликають, бовтиці дорогу розвеселюють, прошивка з-під тварі весну розмітує.

Йде парубок над парубками.

Через плечі дві рушниці навхрест, а за ременем хусточка з васильком.

Вся дорога пахне.

Щό молодий, щό запашний, щό красно убраний!

Рве очі старим газдам та й газдиням.

- То наші сини впали від кулі, а він собі, гей готур, похожає!

- То на наших синів була война, а на него ні, на Федуся пустого!

- То він невісточки наші з віри ізводить!

- Вийде ще й на него змора, чей утруть йому чемері, чабанови тому!

А молодиці та й дівчата десь з-поза воринки, з-поза смерічки та й напротив нього:

- Як днував, Федусю-душко?

- Що дієш, Федусику-любчіку?

- Аби-с потривав, Федусику золотенький!

А він ніби не чує, ніби десь далеко гадками мандрує.

А по чобітках паличкою: стук-стук.

А молодиці і дівчата очима: глип-глип та й очі вдолину.

А він убік помежи ліщину та й вже пропав, вже над рікою поїть олені під скалами.

Та ще він добре не розглянувся, а на широкій плиті серед рибниці горють мідяні гроші.

Він підходить, гей до пташки, а то циганочка Ція гола рибу ловить.

Зойкнула і саком накрила тесані бедра.

На устах сама вишня, з-під вишні білий цвіт акації сонце кличе.

Очі, гей оті краснокрилі метелики, що з мідяної лелії мід спивають і дрижать перед бурею.

З мармурової шиї вибігають срібні таляри і коралі та й накривають на грудіх оті рожеві пупінки винограду.

Тоті пупінки ввесь рай у цю долину кличуть.

Задрожала, спаленіла і, гей сполошена русалка, ріку перебрела, у зіллю пропала.

Скочив раз, скочив другий, а за третім скоком досягнув її на березі серед зілля. А на тім місці, де він її спіймав, стадо сивих голубів крильцями злопотіло...

Гей, не дивуйтеся, запашні зела, голуба кедрино, у ріці піно!

Прижмуріть очі, зелені гори-рокити, сизії орли.

Ей, ба чогό ж ти; ріко, той красний вогонь так швидко ізгасила?

А поконець плая гонтові побої крізь смеречину сонцем сяють. Чередарюків двір межи оборогами, межи стодолами та межи колешнями із верха аж над село вихилився, бо Федусь іде...

- Ба кого ж ти, Чередарючко, з села виглядаєш, чи свого Чередарюка, чи отого Федуся мальованого?

- Твій Чередарюк, небого, уже ледви з землі встане, либонь не здвигнеси із тої могили під Раранчем з-помежи тисячі камратів.

- Твій Чередарюк най з богом спочиває, а ти покладь високий хрест дубовгѝй на отім роздорожжю, на котрім ти його на війну виряжала, йому вірність присягала.

- Та хоть ти його при новім газді забудеш, то люди не забудуть, будуть його перед хрестом поминати.

- А за тебе муть казати, що молода удовичка сім літ банувала, а як перебанувала, то весіллє зробила, вес двір звеселила, приймака собі приймила!

- Лиш то не такий приймак, що у колешни з маржиною ночує, але то такий приймак, що у подушках личком пронирає...

- Чередарюк ізріс на талані, а Федуся челядина у двір посадила.

- Бо такого легіника таки варт у хату пустити, бо згонить