Новели - Черемшина Марко

Але на Юра пукла над ріками лоза, а лісами закувала зазуля.

А Калина пасе маржину на полонинці.

Та одна красуня дуже вритна і як покмітить своїми великими очима, що газдиня ширинку вишиває, то зараз пронирає в ліщині і дубиною та крушинами крадьки перехоплюється на Йванову царинку, на молоду та зелену конюшинку.

А Йван гладить красуню та й приповідає:

- А де ж твій газда, ти краса-красуне?

- А хто ж тебе доїтиме, ти ласа ласунко?

- А хто ж тобі придій принесе, приятелько пишна?

А відтак бере та й кличе Калину. Але не кличе її направці, лиш насамперед у гай співає:

Ой чічько солоденька, забув бих ті швидко,

Аби з мого подвір’єчка на твоє не видко.

Бодай тото подвір’єчко вогнем ізгоріло,

Шоби мене, файна любко, ’д тобі не кортіло.

А відтак грає у вербову тилинку, а відтак кує, як зазуля, а відтак клекотить, як готур. Та й на тото приходить Калина.

- А йкий же мені, Калинко, буде приємець?

Калина очі успід та й паленіє, а ширинка з рук на конюшинку.

А Йван хап ширинку та й за ремінь.

А до Калини око в око:

- Калинко-душко!

- Йванчіку-братчіку!..

А зазуля не кує, ні - аж гай розвивається.

А річка срібним поясом тот гай то вперізує, то розперізує.

А Калинина маржина гейби до півусміху роти відтворила і надслухує, то зазирає та й помалу-помалу ступ-ступ з полонинки на Йванову конюшинку.

А господь понад гори походжає і сонечком дихає на ввесь світ, на гори й долини та й на полонини.

Та й на Калинину любість золотом мече.

Радується на ріллі скиба, у ріці риба, царинками зело.

Палають цвіти попід лісами, над берегами, над вулицями, над керницями.

Розщебеталася німа діброва, порозліталася медова бджілка, порозлягалися запашні вітри.

Прото весна яра...

А любистки з челядинських городчиків підоймаються та й весні приспівують:

Зарікайся, файна любко, мід-горівку пити,

Та лишень ся не зарікай Івана любити.

Товаришеві Іванові Будзові

Костиновому присвячую

Чи найдеся, пане-брате,

така жінка друга,

Щоб вивела чоловіка й ворожку

з розума?

(Народна пісня - Яблониця)

Кажуть, що нема над побратимство та над приятельство, а то однако невгадно.

Я з Дуцем Никифоровим таки так, як на однім груні виріс, на одній луці пастушив, на однім данці парубочив та й одних м’ясниць брав слюб, а відтак тими самими бутинами гримав. Одну ватру ми клали, одну кулешину та й банушину їли, одну воду пили, ба ше й один капшук викурювали. Вже коли ми на тютюні один одному вірили, то можна знати, яке тото межи нами приятельство було.

Що значуть два близнюки напроти нас, коли ми, як тоті дві звізди на небі, собі товаришуємо та й один за одним пропадаємо?

Бувало, чи у ріці бовтатися, чи птаху з дупла дерти, чи ховзатися, чи гринджолами спускатися - все ми разом, все ми у приятельстві.

Питаються люди збоку:

«Ба чиї, варе, тоті два повішеники, шо так у парі вулицями грають?» - «То оба з Джемигівського груня; цей русявий - то Никифорів, а той чорнявий - то Петрів, обом на ім’я Федір, а нені кличут їх Дуцями»,- пояснюють газдам вуйни говірливі.

Бувало, кладу я ватру, а мій Дуця вхопить дубелтівку та й скочить у ліс, аби щось смашне убити. Лиш він пронир у лісі, а до мене щось гейби говорило: «Мой, брє, ти грієшся коло ватри, а його пустив-єс самого на медведя, та на вовка, та на злісного?» Іду я за ним назирцем, як сарнюк за близнюком від одного дійка. Находжу я його посеред скали кремінної: лежить на краєчку плити та й у готура мірить. А під плитою медвідь в дучці лаби собі обтирає. Най мій тезко спустить ноги, най гримне з цівки, най слово писне, та й зараз йому амінь. Лізу я, гей кіт, на дуба та й з верха кричу щомога, аби мій тезко не стріляв у готура, аби не сходив удолину, лиш аби драпався угору, бо під плитою медвідь розлягся. Лиш я це ізрік, а медвідь вже під моїм дубом, вже береся ’д мені лізти. А мій тезко запер в собі дух та й плюнув з цівки у медведя. Медвідь повалився на землю, а з него кров почюріла.

- А поцілив, брате? - питається Дуця Никифорів.

- Вже так, як нема вуйка,- кажу та й постиваю, чи знов біда не підойметься, і накликаю на тезка, аби утікав ’д горі та й аби виліз на дерево, бо ще всяко може бути.

- А де ж би я тебе самого лишив? - каже і вже збігає надолину, вже станув за дуба.

Я крізь плач його молю, аби штрикав на дуба, а він гримнув ще раз з дубелтівки і скочив на долішну галузку та й кличе мене ’д собі.

- Тепер собі закуримо, братчіку, та й будемо з вуйка шкіру здіймати.

- Ти, нівроку, стрілець! - кажу.

- Оба ми однакі,- каже.

Але женемо ми раз з-під Чивчина дараби. Щоправда, бідуємо тими мівкими бродами, але за Путилівкою доганяє нас гать. Тепер ми собі пануємо, тепер киптарики наопашки накидаємо, люльки собі куримо, а кермами лиш ледь-ледь повертаємо та на волоских і ляцких гранічерів покрикуємо, аби не дрімали, аби кріси на поготівлю тримали.

Аж тут раптом від Копилаша надлетіли хмари і сонце закрили та скудовчилися, як вівці кудлаті. Розкресав грім вогню над нами та й збудив блискавицю, аби ножами хмари на дрібні нивки перекроїла. Ймилися строминами перекроєні хмари, ударили з неба плови, падуть води цебрами, човгалами-потоками. Плюта плютенна. Зігралися усі води, отік у загибіль світа. Потужили ми цвайки на дарабі та й кермами, як грудьми, боремося із габами. Повінь як має бути. Вже летимо ми на грегітні шпиці - на варівке місце. Ще я добре