Янкі з Коннектікуту при дворі Короля Артура - Марк Твен

- Ото б дожити до того часу!

- Це ж графський прибуток,- зауважив Смаг.

- Графський, кажеш? - озвався Даулі.- Бери вище й не схибиш. Жоден граф у королівстві Багдемагуса не має такого прибутку. Графський - пхе! Та це прибуток… це прибуток янгола!

- От як зросте заробітна платня. В ті віддалені часи людина зможе купувати на свій тижневий заробіток стільки, скільки вам не купити й за рік роботи! Скажете, чудо? Таких чудес буде багато! От, приміром, у вас щовесни визначають, яку платню покласти на цілий рік уперед ремісникові, наймитові чи челядникові. Хто це робить, брате Даулі?

- Іноді судді, іноді старійшини міста, а найчастіше - магістрат. Взагалі кажучи, платню встановлює магістрат.

- І він ніколи не радиться з бідняками, визначаючи їхню платню?

- Ти що, з неба впав? Невже не розумієш, що радитися треба з хазяїном, а не з ними? Гроші ж хазяйські? Хазяйські! Тож і останнє слово має бути за хазяїном.

- А по-моєму, той, хто має ті гроші отримувати, теж особа зацікавлена, і не тільки він, а і його бідолашна дружина та діти. Хто ходить у хазяїнах? Дворяни, багатії, заможні люди. Їх жменька нероб, але саме вони визначають, скільки треба платити величезній більшості трударів. Тому що багатії згуртувались, утворили, сказати б, «професійну спілку», щоб змусити твоїх менш щасливих ближніх брати стільки, скільки дають. А через тринадцять століть - згідно з неписаним законом - буде вже навпаки: згуртуються трударі. І як тоді нащадки нинішніх багатіїв скреготітимуть зубами, проклинаючи силу й могутність ненависних їм профспілок! Так, це правда: аж до дев’ятнадцятого століття магістрат спокійнісінько вирішуватиме, скільки й кому платити за працю; та потім трудяща людина встане й скаже, що з неї досить: дві тисячі років вона терпіла сваволю багатіїв, а тепер бере цю справу в свої руки,- і почне сама встановлювати розміри свого заробітку. Робітник пред’явить нарешті рахунок за всі кривди й приниження, заподіяні йому багатіями, і то буде довгий і кривавий рахунок!

- Ти гадаєш…

- Що робітник братиме участь у визначенні розмірів свого заробітку? Авжеж! На той час він матиме вже досить сили й розуму.

- Веселі то будуть часи, що й казати! - глузливо мовив багатій коваль.

- І це ще не все. В ті часи хазяїн зможе наймати робітника всього лише на один день, на тиждень або ж на місяць,- як йому краще.

- Що ти кажеш?

- Те, що чуєш. Більше того, магістрат вже не матиме права змушувати робітника працювати на хазяїна цілий рік, не питаючи на те його згоди.

- Хіба в ті часи не буде ні законів, ні здорового глузду?

- Будуть і закони і здоровий глузд, Даулі. В ті часи людина належатиме собі самій, а не майстрові чи хазяїнові. І якщо заробіток не влаштовуватиме її, вона зможе перейти із свого міста до іншого, де краще платять, і ніхто не поставить її за це до ганебного стовпа.

- Хай їм чорт, таким часам! - обурено вигукнув Даулі.- Якісь собачі часи, коли ніхто не поважатиме ні старших, ні влади! Ганебний стовп…

- Зачекай, брате, не бери під захист ганебний стовп. Я вважаю, що його слід знищити.

- Яка дивна думка! Чому?

- Зараз поясню. Скажи, чи прив’язують людину до ганебного стовпа за тяжкий злочин?

- Ні.

- А чи справедливо засудити людину за незначну провину до незначної кари й потім убити її?

Коваль не відповів. Перше очко на мою користь! Він уперше не знайшов, що відповісти. Вся компанія помітила це. Гарний результат.

- Ти не відповідаєш, брате. А щойно ж ладен був вихваляти ганебний стовп і шкодувати, що колись його не буде. Я вважаю, що від нього треба відмовитись. Як воно звичайно буває, коли якогось бідолаху за незначну провину прив’язують до стовпа? Юрба насміхається з нього, так?

- Так.

- Починає юрба з того, що кидає в нього грудками землі й регоче, коли він, намагаючись відхилитися від одної грудки, потрапляє під іншу, так?

- Так.

- Потім його намагаються поцілити дохлими котами, так?

- Так.

- Ну, а якщо в тій юрбі є кілька його особистих ворогів, людей, що мають на нього зуб, або якщо його взагалі не люблять сусіди за пиху, чи за багатство, чи за щось інше,- тоді після грудок землі й дохлих котів хіба не полетять у нього каменюки й цеглини?

- Безперечно, полетять.

- Звичайно завершується справа тим, що його калічать на все життя, так? Перебивають щелепу, вибивають зуби, нівечать ноги так, що вони потім чорніють і їх доводиться відтинати, або вибивають око, а то й обидва ока.

- Бог свідок, усе це правда.

- А коли його не люблять, то можуть і вбити там-таки, біля ганебного стовпа.

- Буває, що й убивають, цього ніхто не заперечує.

- Сподіваюся, вас усіх люблять, і ніхто з вас не нажив собі ворогів ні пихою, ні зухвальством, ні великим багатством, ані якимись іншими вадами, що викликають заздрість і ненависть у сільської голоти. Ви, певно, не злякалися б, почувши, що доведеться постояти коло стовпа?

Даулі пощулився. Удар, отже, досяг мети. Але він не показав цього жодним словом. Зате решта заговорили всі разом, одверто й дуже схвильовано. Мовляв, хвалити бога, надивилися ми на ті ганебні стовпи, знаємо, який це жах і яка мука; краще вже швидка смерть на шибениці…

- Ну, гаразд, годі про стовпи, бо, по-моєму, я довів, що від них треба відмовитися. У нас багато несправедливих законів. Наприклад, якщо я вчинив злочин, за який мене мають прив’язати до ганебного стовпа, а ти, знаючи про це, не доніс на мене, то й тебе засудять до ганебного стовпа, якщо хтось тебе викаже.

- І правильно,- мовив Даулі,- бо закон вимагає, щоб я на тебе доніс.

Решта підтримали його.

- Гаразд, нехай так, коли всі ви проти мене. Та одна несправедливість усе ж таки є, я зараз доведу. Магістрат ухвалює, що, скажімо, ремісник має заробляти один