Пригоди Шерлока Холмса - Артур Конан Дойль

міг, до яких висновків він прийшов. По дорозі додому я кілька разів заводив з ним про це розмову, але він щоразу переходив на щось інше, тож урешті я з відчаю припинив ці спроби. Не було ще третьої години, коли ми повернулися до свого помешкання. Холмс швидко пішов до себе й за кілька хвилин з’явився знов в одежі вуличного волоцюги. Запилюжене, потерте пальто, піднятий комір, червоний шарф і зношені черевики робили з нього чудовий взірець цього суспільного прошарку.

- Гадаю, що все гаразд,- мовив він, поглянувши у дзеркало над каміном.- Я хотів би взяти вас із собою, Ватсоне, але це неможливо. Чи я йду потрібним слідом, чи блукаю за болотяним вогником,- ми скоро дізнаємось. Я повернуся, мабуть, за кілька годин.- Він узяв з буфета шматок холодної яловичини, поклав його між двома скибками хліба, засунув цей немудрий харч до кишені й вирушив у дорогу.

Тільки-но я скінчив пити чай, коли Холмс повернувся - мабуть, в чудовому гуморі, вимахуючи в повітрі якимось старим черевиком. Він кинув його в куток і налив собі чашку чаю.

- Я зазирнув лише на хвилинку,- сказав він.- Зараз піду далі.

- Куди?

- До іншої околиці Лондона східного. Повернуся, мабуть, не скоро. Не чекайте на мене, якщо я спізнюся.

- Як ваші успіхи?

- Нічого, нічого. Гріх поскаржитись. Я був у Стрітемі, але до будинку не заходив. Це чудова маленька загадка, тож мені не хотілося б проминути її. Але годі вже балакати: треба скинути оце лахміття й знову стати порядною людиною.

З поведінки й слів його було видно, що він має причини для цілковитого задоволення. Очі його виблискували, а на блідих щоках навіть з’явився легенький рум’янець. Він швидко побіг нагору, й за кілька хвилин я почув, як грюкнули зовнішні двері: я зрозумів, що мій друг знову подався на своє полювання.

Я чекав до півночі, але він не повертався; врешті я пішов до своєї кімнати спати. Для Холмса було звичайною річчю зникати на цілий день або ніч, коли він натрапляв на слід, тож його запізнення нітрохи не здивувало мене. Я не знаю, о котрій годині він повернувся, але вранці, коли я зійшов униз до сніданку, він уже сидів за столом із чашкою кави в одній руці й газетою в другій - бадьорий і ошатний, як завжди.

- Пробачте, Ватсоне, що я почав снідати без вас,- мовив він,- але ж ви пам’ятаєте, що невдовзі з’явиться наш клієнт.

- Так, уже повернуло на десяту,- відповів я.- Ось, напевно, й він. Я, здається, чув дзвінок.

То справді був наш друг-банкір. Мене вразила зміна, що відбулася з ним: обличчя його, широке й жваве, тепер змарніло і взялося зморшками, а волосся, схоже, посивіло ще більше. Він увійшов стомлений, немічний: це видовище було ще сумнішим за його вчорашній бурхливий відчай. Він важко впав у крісло, яке я підсунув йому.

- Не знаю, за віщо мені така сувора кара,- мовив він.- Лише два дні тому я був щасливий і заможний, а тепер зостався самотній і зганьблений. Біда біду кличе. Моя небога Мері покинула мене.

- Покинула вас?

- Так. Ліжко її цього ранку було незаймане, кімната - порожня, а на столі лежав лист для мене. Я ввечері сказав їй,- із сумом, але без жодного гніву,- що якби вона одружилася з моїм сином, з ним усе було б гаразд. Мабуть, не варто було так говорити. Вона натякає на це в листі:

 

«Найдорожчий дядечку!

 

Я знаю, що завдала вам багато горя; якби я вчинила інакше, цього жахливого нещастя не сталося б. Із цією думкою я більш не можу бути щасливою під вашим дахом і залишаю вас назавжди. Не турбуйтеся про моє майбутнє, а найголовніше - не шукайте мене, бо це буде марно й лише зашкодить мені. До кінця своїх днів закохана у вас

 

Мері».

 

- Що означає цей лист, містере Холмсе? Чи не збирається вона вкоротити собі віку?

- Ні, ні, анітрохи. Це найкраще розв’язує справу. Я певен, містере Голдере, що ваші клопоти невдовзі скінчаться.

- Отакої! Невже? Ви щось довідалися, містере Холмсе, щось довідалися! Де ж камені?

- Чи не гадаєте ви, що тисяча фунтів за кожен камінь - надто великі гроші?

- Я й десять тисяч віддам.

- Не треба. Трьох тисяч вистачить. Із невеличкою винагородою, звичайно. Чекова книжка у вас? Ось перо. Випишіть чек на чотири тисячі фунтів.

Банкір здивовано підписав чек. Холмс підійшов до свого письмового столу, дістав маленький трикутний шматочок золота з трьома каменями й поклав на стіл.

Із радісним вигуком наш клієнт схопив його.

- Ви знайшли їх! - задихано скрикнув він.- Я врятований! Врятований!

Радощі його були такі ж нестримні, як і вчорашній відчай; він міцно притискав віднайдені камені до грудей.

- За вами є ще один борг, містере Голдере,- суворо промовив Шерлок Холмс.

- Борг? - Банкір узявся за перо.- Назвіть його, і я миттю заплачу вам.

- Ні, не мені. Ви повинні попросити вибачення в свого сина - цього найшляхетнішого юнака; він поводився тоді так, що я пишався б ним, якби то був мій рідний син.

- То це не Артур узяв камені?

- Ні. Я казав це вчора й повторюватиму сьогодні.

- Отакої! Тоді мерщій до нього,- скажемо йому, що правда взяла гору.

- Він уже знає про це. Я мав з ним розмову, коли розплутав цю справу; побачивши, що він не хоче зі мною говорити, я сам розповів йому цю історію,- він визнав мою правду й додав ще кілька подробиць, які були не зовсім зрозумілими для мене. Ваша нинішня новина, можливо, змусить його бути відвертішим.

- То розкрийте ж мені, заради Бога, цю неймовірну таємницю!

- Зараз я розкажу, як мені вдалося це зробити. Але спершу дозвольте повідомити вас про сумну річ: сер Джордж Бернвелл і ваша небога Мері були в змові. Зараз вони обоє втекли.

- Моя Мері? Неможливо!

- На жаль, це більш ніж можливо,- це правда. Ані ви, ані ваш син не знали справжньої вдачі