Пригоди Шерлока Холмса - Артур Конан Дойль

- Я не облишу цієї справи, доки не знайду каменів, Мері! Ти так любиш Артура, що забуваєш про найжахливіші наслідки. Ні, я цього не облишу: навпаки, я запросив з Лондона одного джентльмена для якнайстараннішого розсліду.

- Цього джентльмена? - перепитала вона, обернувшись до мене.

- Ні, це його друг. Той схотів, щоб ми залишили його самого. Він зараз пішов доріжкою до стайні.

- До стайні? - Її темні брови піднялися.- Що ви сподіваєтеся там знайти? Ага! Оце, напевно, він. Гадаю, сер, що вам пощастить довести невинність мого двоюрідного брата в цьому злочині. Я вірю, що це так.

- Я цілком поділяю вашу думку й теж вірю, що зможу це довести,- мовив Холмс, струшуючи на килимок сніг із черевиків.- Схоже, що я маю честь розмовляти з міс Мері Голдер. Чи можу я дещо спитати у вас?

- Будь ласка, сер, якщо це допоможе розплутати цю жахливу справу.

- Ви нічого не чули минулої ночі?

- Нічого, поки дядько не зняв галас. Почувши крик, я збігла донизу.

- Увечері ви зачиняли вікна й двері. Чи добре ви позамикали їх?

- Так.

- І всі вони цього ранку були зачинені?

- Так.

- У вас є служниця, що має залицяльника. Чи казали ви дядькові ввечері, що вона пішла до нього?

- Так, вона подавала нам учора каву й могла почути дядькову розповідь про діадему.

- Зрозуміло. Через те ви вважаєте, що вона могла розповісти про це своєму залицяльникові і вони разом задумали її викрасти.

- Яка користь із усіх цих припущень?! - нетерпляче вигукнув банкір.- Я ж казав вам, що бачив Артура з діадемою в руках!

- Зачекайте, містере Голдере. До цього ми ще повернемось. Ще дещо про оту служницю, міс Голдер. Ви бачили, як вона повернулася через кухню?

- Так. Коли я пішла подивитись, чи замкнено двері на ніч, я побачила її біля порога. Помітила в темряві і її милого.

- Чи знаєте ви його?

- Так! Це фермер, що приносить нам городину. Його звуть Френсіс Проспер.

- Він стояв,- мовив Холмс,- ліворуч від дверей, біля доріжки?

- Так.

- І в нього дерев’яна нога?

В темних очах дівчини промайнуло щось схоже на переляк.

- Ви наче чарівник,- відповіла вона.- Як ви про це довідалися? - Вона всміхнулася, але на худорлявому, енергійному Холмсовому обличчі не було й тіні усмішки.

- Я хотів би зійти нагору,- сказав він.- А також іще раз оглянути будинок довкола. Але спочатку я краще огляну вікна.

Він швидко переходив від вікна до вікна, зупинившись лише біля одного - великого, що виходило на доріжку до стайні. Він одчинив це вікно і найпильніше, крізь сильну лупу, оглянув підвіконня.

- Тепер ходімо нагору,- мовив він нарешті.

Банкірова туалетна була скромною маленькою кімнатою з сірим килимом, великим бюро та високим дзеркалом. Холмс спершу підійшов до бюро й уважно оглянув замок.

- Яким ключем його відімкнули? - спитав він.

- Тим самим, про який говорив мій син,- від буфета в коморі.

- А де цей ключ?

- Отут, на туалетному столику.

Шерлок Холмс узяв ключ і відімкнув бюро.

- Безшумний замок,- сказав він.- Нічого дивного нема, що ви не прокинулись. А в цьому футлярі, напевно, лежить діадема. Треба на неї поглянути.- Він розкрив футляр, дістав діадему й поклав на стіл. То був пречудовий витвір ювелірного мистецтва: таких гарних каменів, як ці тридцять шість берилів, мені ніколи не доводилося бачити. З одного боку край діадеми було зламано: там бракувало зубця з трьома каменями.- Містере Голдере,- мовив Холмс,- оцей зубець, мабуть, такий самий, як і втрачений. Спробуйте, будь ласка, відламати його.

Банкір перелякано здригнувся.

- Навіть і подумати боюся! - сказав він.

- Тоді спробую я.- Холмс напружив усі сили, але марно.- Трохи подається,- сказав він,- але мені довелося б добряче поморочитись, поки я зламав би її, хоча пальці в мене таки дужі. Звичайна людина такого не зробить. Але припустімо, містере Голдере, що я все-таки зламав би її. Пролунав би такий тріск, наче хтось вистрелив з револьвера. Скажіть-но мені, невже це могло статися за кілька ярдів від вашого ліжка й ви нічого не почули?

- Не знаю, що й подумати. Нічого не розумію.

- Хтозна, може, все й з’ясується. А ви що скажете, міс Голдер?

- Правду кажучи, я спантеличена не менше від дядька.

- Чи мав ваш син на ногах черевики або капці, коли ви його побачили?

- Ні, він був босий, у самих штанях і сорочці.

- Дякую. Що ж, нам справді щастить у цьому розслідуванні, і якщо ми не розкриємо таємниці, то лише з власної вини. З вашого дозволу, містере Голдере, я ще раз вийду подивитися надвір.

Холмс пішов сам: як він пояснював, зайві сліди могли лише ускладнити його роботу. Десь із годину він пропадав, а коли нарешті повернувся, ноги його були обліплені снігом, а обличчя - незворушне, як і завжди.

- Гадаю, що я побачив усе, що треба, містере Голдере,- мовив він.- Мені краще повернутися додому.

- Але ж камені, містере Холмсе! Де вони?

- Не можу сказати.

Банкір сплеснув руками.

- Невже вони зникли назавжди? - вигукнув він.- А мій син? Дайте мені хоча б надію!

- Моя думка про вашого сина не змінилася.

- Тоді скажіть, заради Бога, що за чорна справа скоїлася в моєму будинку вночі?

- Якщо ви відвідаєте мене на Бейкер-стріт завтра вранці між дев’ятою й десятою годиною, то я вважаю, що зможу вам краще це пояснити. Як я розумію, ви надасте мені повну свободу дій за умови, що я поверну камені, й не пошкодуєте винагороди, яку я призначу?

- Я віддам за них усі свої гроші!

- Чудово. Я ще поміркую над цією пригодою. На все добре; може, я ще навідаюся цього вечора сюди.

Мені було зрозуміло, що мій друг уже щось надумав, проте я навіть уявити не