Соломія Крушельницька - Врублевська Валерія
Раділа й участі співака в Першому конгресі миру.
Сама вона також активно включилася в громадську роботу. Та основною її справою тепер стали заняття зі студентами. Вони любили і глибоко шанували її. З нею радилися, її поважали.
Вона старалася віддати своїм студентам усі свої знання, секрети, вміння.
Вони розуміли це і відповідали їй вірністю і любов'ю. І певно, що зустріч з такою людиною на порозі життя, могла стати визначаючою.
Сама її присутність, наприклад, на засіданнях кафедри вокалу, надавала їм небуденного і високого професійного рівня. Хоча вона рідко виступала, а тільки уважно слухала, незалежно від того, хто виступав — педагог початківець чи маститий професор. "Та була у Соломії Амвросіївни своя, особлива, а може, й неповторна манера вислову. її дивовижна пам'ять зберігала безліч арій, романсів, пісень для різних — і жіночих і чоловічих голосів. І коли починалося обговорення виконання якоїсь пісні або арії, її трактування студентом чи студенткою, або коли члени кафедри сперечалися про точність тексту, Соломія Амвро-сіївна починала, ніби про себе, наспівувати цей твір, таким чином уточнюючи його. Розгорнеться, бувало, дискусія про включення до індивідуального плану студента якогось романсу, і Соломія Амвросіївна Крушельницька вже наспівує саме той епізод, який становить найбільшу технічну трудність або вимагає особливої виразності у виконанні".
Щоправда, не відразу члени кафедри призвичаїлися до такої манери вислову, але у вирішенні будь-яких професійних проблем її голос завжди був остаточним. В ті часи вона дуже часто говорила:
— Молоді щасливіші за нас. їм не доведеться тинятися по чужих краях, як мені... Про них дбає Батьківщина... Колись Україна вчила своїх дітей в Європі, але настане час, коли у нас вчитимуться діти інших континентів...
Вона ніколи не була самотньою, може, тому, що просто не вміла нею бути. Певно, що їй не вистачало більш широкої діяльності, публіки, театру... але важкі післявоєнні роки обікрали не тільки її життя. Вона все розуміла і була вдячна кожному проявові пам'яті і любові.
Тепер нею опікувалися діти тих, кого вона любила в молодості. Семен Васильович Стефаник, який після війни був заступником голови виконкому обласної Ради народних депутатів, дуже багато допомагав Соломії Амвросіївні в клопотаннях про надання їй радянського громадянства та про присвоєння їй звання професора.
Колись вона частенько зустрічалася з Василем Стефани-ком в родині Морачевських. Яку ж радість приніс їй Юрій Морачевський — син Софії Окуневської,— запросивши її на гостину. Вона прийшла, як завжди, вчасно, але всі вже на неї чекали. Сіли до столу. Семен Васильович був веселої і щирої вдачі, отже, бесіда була легкою і невимушеною. Під кінець обіду Соломія Амвросіївна подякувала і Юрію, і Семенові за синівські почуття.
— Але я таки міг бути вашим сином,— не втримавшися, щиро посміхнувся Семен Васильович.
Соломія розсміялася: скільки теплоти і довіри, дозволених тільки серед рідних, було в тих відвертих словах!
А скільки приходило до неї людей і просило влаштувати концерт?! Соломія довго відмовлялася, а потім наважилася. Підготувала програму і визначила день.
Того грудневого сірого ранку Крушельницька прокинулася з якимось непевним хвилюванням. Перші секунди після сну вона ніби не розуміла, що має статися... І тому, лежачи під теплою ковдрою, пригадувала реальність і вслухалася в глибоку тишу, яка панувала в квартирі. З кімнати Нусі теж не доносилося ні звуку. Навіть далекий трамвай не порушував цей благодатний ранковий спокій.
Грубка вже була натоплена, і з піддувала відсвічувало жевріюче вугілля. Отже, була сестра, яка витопила грубку і забрала Нусю. Ну що ж... за стільки років її сестри добре знали, чого вона потребує перед концертом... Ах!.. Концерт! Увечері в неї концерт у консерваторії. Вона таки поступилася умовлянням своїх шанувальників, професорів консерваторії, студентів, власних учнів... і сьогодні має відбутися концерт. Соломія відчула легке запаморочення від хвилювання, яке несподівано накотилося на неї.
Ну, раз концерт... значить, її день мусить бути побудований так, як завжди перед концертом.
Легкий сніданок, вправи для голосу, перевірка репертуару, вбрання... Склянка теплого чаю, годинний відпочинок і неквапливі збори... їй пригадалися інші дні, перед іншими концертами, і на споді самого серця вона відчула легеньке гіркотливе поколювання.
Єдиним рухом волі Соломія відкинула видіння і встала. Вона мусила заповнити себе лише тим, що відбувається сьогодні, зараз.
Десь опівдні прийшла Юзя. Багаторічна звичка, вироблена практикою, привела її на вулицю Чернишевського цього дня вдруге. Юзя прийшла разом із Одаркою, але дочка зразу ж покинула їх, маючи в місті якісь справи. Домовились, що вона зайде за ними вже перед самим концертом.
— А що, Солюню,— запитала Юзя, як тільки Одарка зачинила за собою двері,— чи вибрала вже на вечір сукню?
— Так, але хотіла ще порадитися.
— Гадаю, найкраща була б чорна!
— Так мислиш?
— Чорний колір — це завжди елегантно!
Соломія замислилась, мовчки подивилася спідлоба на сестру й промовчала.
— Твій вік...
— От, власне,— з легким роздратуванням відповіла Соломія,— чорний для молодих... для мене це вже жалоба... Концерт! Який би він не був, для мене — завжди свято! А тут чорне! Жалоба! По молодості! Вона ще не вмерла! Хіба разом зі мною. Ні, краще оту темно-сіру, зі сріблом... і до неї букет із крученого срібла, пам'ятаєш... фіалки... срібні.
— Може бути,— здвигнула плечима Юзя,— тільки напевне її доведеться вшивати.
Соломія пильно глянула на сестру і відповіла:
— Таки напевне доведеться... хіба нам уперше, вшиємо.
Вони працювали мовчки. Та, певно, кожна з них пригадала той далекий, вже майже невидимий день, коли вони отак удвох трудилися над легким білим платтям для Соломіїного дебюту. Інші речі оточували їх тоді, інші люди були за дверима, інший Львів заглядав їм у вікно... Не повторювалися обставини. Ніщо не здатне було їх повторити. Й вони самі стали іншими... Повторювалися їх почуття, серця їх відчували ті ж самі хвилювання і надію... Надію! На що?
Зал Львівської консерваторії імені М. В. Лисенка був переповнений. Стояли в проходах, у дверях. Ніхто ні до кого не мав претензій, ніхто не жалівся, що йому незручно... Багато бажаючих так і лишились у коридорі, на вулиці...
Коли на сцену вийшла Соломія Крушельницька, усміхнена, в сріблястій сукні, сивенька, як голубка, зал устав і вітав її, стоячи кілька хвилин. Вітали свою славу, своє нескорене минуле, свою майбутню легенду!
Чи могла б якась стороння людина зрозуміти, що відбувалося того вечора в залі Львівської консерваторії? Чи то був концерт, чи родинне свято, і що, власне, значить ота срібноволоса жінка для всіх, хто прийшов її послухати.
Так, її голос зазнав змін, але майстерність була тією ж самою, що вражала слухачів усіх континентів. Техніка залишилася і незмінною залишилася любов до пісні, бажання співати для людей. І тому не було критиків у тому залі, а лише шанувальники, які співпереживали і жили одними почуттями разом із співачкою. І коли під склепінням залу розлилися перші звуки пісні "Краю родимий, село родиме, вас я вітаю, місця любимі",— зал наче вмер. І в тій абсолютній тиші виливалися з душі
Соломіїної слова любові, відданості і вдячності своїй землі, своєму народові, який дав їй життя і таке зболіле за його долю серце...
І ти, керничко, свідку любові, Вітай, сестричко, вітай мене знову, Скажи мені правду, скажи щирішу, Чи я ще знайду любов давнішу.
Коли пролунав останній акорд, зал не ожив, ні... лише чиєсь тихе схлипування почулося... І Соломія низько вклонилася тому плачеві. Сльоза збігла їй з очей і миттю зникла у викривлених посмішкою устах. Устах, які колись так нагадували трагічну маску Дузе. То був не концерт, то було прощання...
Одного сонячного зимового дня до Соломії нагодилася її сестра і давня життєва повірниця Олена Охримович.
Із собою мала семирічного онука Мирослава. Соломія дуже зраділа гостям, вона любила спокійного і мовчазного Мирошка.
Олена почала здалека.
— Бачиш, Солюню, онук уже в такому віці, що потрібно визначитися. Він досить гарно грає...
— То й що, хай собі грає, як йому грається... Запала пауза, але Оленка не здавалася.
— І то правда, та може, хлопчина має якісь виключні здібності, співає погано, а компонувати любить...
— Але дай мені і йому, Оленко, святий спокій!
— Ні, виключні здібності вимагають уваги...
— А від мене щось потрібно?
— Прослухай його, будь ласка.
Соломія зітхнула, ніколи того не робила із задоволенням, просто не могла відмовити Оленці. Перевірила. У хлопчини виявився абсолютний слух. Оленка зраділа.
— Так ти, Солюню, радиш його вчити?
— Як схоче, то навчиться.— І вийшла з кімнати. Історію Нусі не забувала ніколи.
Остання осінь... Осінь 1952 року. Соломія не втратила характерного для неї оптимістичного сприймання життя. Щоправда, світ без театру здавався позбавленим поезії, більш прозаїчним: "...бо проза сувора і не дозволяє видавати наспіви за думки". Та розум Крушельницької залишався живим, і в кожного, хто спілкувався з нею, з'являлося відчуття збагачення і душевної радості.
їй дозволили давати уроки вокалу дома — Соломії важко було ходити. Учні з радістю приходили, бо відчуття ос-мисленості їх занять саме тут не полишало їх ні на хвилину. Усією своєю поведінкою, вчинками і словами Соломія Крушельницька вчила їх, і не тільки співати, вона стверджувала, що чесність і сміливість у житті — суттєві цноти розуму, і невігластво підстерігає нас, коли ми не віримо у свої сили, якщо задоволені чи боїмося або роздратовані. Учні любили її і залишили багато доказів цієї любові.
Радянська влада присвоїла їй учене звання професора і почесне звання заслуженого діяча мистецтв Української PCP.
...їй виповнилось вісімдесят, і вона була готова до всього...
Якось відчула біль у горлі... він нагадував ангіну, але в чомусь відрізнявся, і Соломія вловила ту різницю. Минув тиждень — біль не вщухав. Юзя настояла на відвідинах лікаря. Лікар виписав мікстуру і попросив Юзю зайти. Юзі було вже важко ходити, але вона зрозуміла, що лікар має щось сказати їй особисто.
На другий день вона прийшла раніше призначеного часу, її не здивував діагноз...
