Соломія Крушельницька - Врублевська Валерія
Взаємне кохання між нею і письменником через три роки закінчилося пасквільним романом її обранця. В ньому Д'Аннунціо досить вільно трактував їхні стосунки, а саму артистку називав "геніальною психопаткою".
Як завжди буває в таких випадках, особиста драма стала тільки приводом, а не причиною до того, що Елеонора Дузе покинула сцену. Вона оселилася у Флоренції, де колись для неї поставив спектакль Гордон Крег і на чому скінчилася їх так багато заповідаюча дружба. Та тільки дихне весною — Елеонора збиралася в дорогу — на все літо, до пізньої осені у Віареджо.
Вона була частою гостею у домі Соломії, бо понад усе любила музику і тих, хто на ній знався.
Коли збиралися запрошені, Соломія і Елеонора любили сидіти в глибоких кріслах тихо, не вникаючи в розмову, доки їх ніхто нічого не питав, а потім з потаємним задоволенням слідкували за відповідями одна одної. О! Вони були дуже мудрі, ці дві жінки зі світовою славою.
Ось один із гостей підкочується до Елеонори:
— Чому ви так давно не граєте, синьйоро?
— Тому що я втомилася від дурних ролей.
— Чи правда, що ви добре знали Шаляпіна, синьйоро Соломіє?
— Пам'ятаю,— починає Крушельницька,— відомий усім випадок. Це було в Буенос-Айресі, де ми грали разом і жили в одному готелі. Одного дня, вернувшись після спектаклю до свого номеру, ми з чоловіком переодягались, коли раптом вчули неприємний запах горілого і перелякані вигуки. Відчинивши двері в коридор, ми побачили клуби чорного диму. Звідусіль лунали крики: "Пожежа!"
Неважко уявити, що ми зробили: одягнулися нашвидкуруч і, прихопивши валізку, кинулися навтіки. Ми задихалися від диму... й раптом серед галасу і метушні побачили величезного, мов вежа, Шаляпіна у непомірно квітчастому халаті і пантофлях, із циліндром на голові і саквояжем у руці. Він не рятувався втечею, як ми, а озирався навкруги, збуджений і водночас урочистий, гуркочучи: "Ось моя стихія! О-о-о! Я дихаю! Ось моя атмосфера!"
Пригадуючи це, Соломія Крушельницька щиро сміється, і всіх охоплює спільне почуття радості. Розмова точиться вільно й невимушено.
— А як було з вами, Елеоноро, коли ви мали виступити перед французькою публікою в коронній ролі Сари Бернар?
— В театрі Сари Бернар!
— В присутності Сари Бернар!—додає жартома Соломія.— У свій час мадам Рашель, слухаючи прем'єру "Мір-ри" з Аделаїдою Рісторі в головній ролі, ні в чому не виразила свого захоплення. Мадам Рісторі, побувавши на виступі Рашелі, гаряче аплодувала їй. А як було у вас?
Елеонора крутить в руках маленький кинджальчик. На ньому павутинної тонкості напис: "Ад хок"—"Про випадок"... Помовчавши хвильку, відповідає:
— Я чула крик Сари Бернар: "Браво! Браво!"— Й продовжує, наче думає вголос:— Доля досить трагічна, якщо треба мати такі кинджальчики з такими написами...
— Що! Трагедія долі,— запалився хтось із гостей.— Наполеон казав, що трагедія долі — то вигадка невігласів.
— І що ж тоді таке — доля в наш час?— усміхається Елеонора.
— Доля в наш час — це політика.
— Про випадок,— рішуче втручається Соломія,— долю треба завжди випробувати. Тільки так можна знайти і свою зірку і свій хрест.
— Соломіє, ви фаталістка, це дивно! Так,— з притиском повторює Дузе,— і це дивно, бо це легко!
— Здійснити себе — це не значить йти найлегшою дорогою...
Елеонора зручніше вмостилася в кріслі, її тоненька постать майже потонула в м'якому ложі, а в очах з'явився той теплий промінчик, який був символом її сердечної приязні до Крушельницької. їм обом здалося, ні, вони відчули, що навколо них нема нікого... Вони були самі серед цих веселощів, музики, сміху, голосних розмов... Між ними починалося оте таїнство однодумців, яке увінчує людей вищою спорідненістю людського духу і робить ці узи найлегшими і найсвятішими. Вони давно знали і любили хвилини, коли їх спілкування ще й ще раз підтверджувало це.
— І ви, Елеоноро, як ніхто, знаєте, що значить здійснити себе! Наче вийти в море під час бурі. Не раз хвиля відкине ваш човен, а здійснити свою долю — це значить постійно, не втомлюючись, вставати, якщо хвиля вдарить вами об берег, не боятися, напружити волю і знов намагатися виплисти. Коли це вдається — відчуваєш себе легше. Починаєш... розуміти свою вартість, своє "я". Але тільки спробуй розслабити волю! І тіло, і душа розбещується, і тебе знов викидає на берег.
— Ну, а далі?— задоволено подає голос Елеонора.
— Ну, якщо ти втримаєшся і тебе не викине — все ж,— усміхнулася Соломія,— море буремне: значить, постійне напруження, влада над втомою, жертвування всім...
— А нагорода? Щастя?..
— Щастя? Ні!— заперечує Соломія.— Щастя — це не так важливо! Важливіше — свідомість, що ти робиш свою справу.
— О так!— одними губами шепоче Елеонора і своїм знаменитим жестом великої Дузе проводить рукою по чолу, з любов'ю дивиться на ще таку прекрасну, зеленооку Соломію й на мить відчуває себе отим човнярем, який невміло править човна у відкрите, буремне море... І душі їх наповнюються юним щастям першої перемоги, світлішають погляди, сердечне тепло опромінює обличчя... вони всміхаються одна одній, розуміють одна одну,— ці дві великі жінки, яким не судилася старість!
...Пуччіні запитав Соломію, чи поділяє вона публіку на гіршу або на кращу.
Соломія, ніби повертаючись звідкись, говорить поволі:
— Публіка скрізь справедлива... але найбільш тепла в Росії.
— Так, так!— підхоплює Елеонора.— Мені доводилося грати скрізь, але скажу відверто, що тільки з російською публікою, виступаючи, я відчуваю особливий зв'язок, який подразнює мої нерви, змушує серце битися частіше, і мені видається, що я віддаю себе всю, щоб створити найкращі образи... Мене там завжди чекають, а тепер... Хіба це не жахливо, що я не маю сили для праці. Господи! Від цього я, здається, захворію.— І, починаючи нервувати, схопилася на ноги, підійшла до вікна, глянула на море, а потім різко повернулася й, звертаючись до всіх, голосно сказала:
— Я говорю вам, що люди мене зробили хворою, так, люди!
Річчіоні, який до цього часу мовчки прислухався до розмови, почав швидше іншу тему, розповідаючи, що Муньйо-не — диригент і композитор — мав славу дуже нервової людини і до нього важко було потрапити вчасно на репетицію. Як правило, він або починав раніше, або раніше кінчав. Соломія, знаючи вдачу маестро і не переносячи претензій до себе, приходила завжди на годину раніше і таким чином завжди була найпунктуальнішою. Муньйоне ставав на подіум, і перша фраза його адресувалася Соломії: "Бравіссімо! синьйоро Соломіє! Ви, завжди ви!"
...Особливо уважно Соломія прислухалася до розмов молодих про музику. Одного разу серед них проголосили:
— Геть контрапункт!
— Вибачайте,— втрутилася Соломія,— але контрапункт — це геометрія музики.
— Дуже може бути, але так само, як людство не має мети, плану або ідеї, так само музика не має ні форми, ні змісту!
— Помиляєтеся,— наставляла спокійно Соломія.— В музиці форма — у звучанні, а зміст — це те, що нам чується в ньому...
— Не треба мене переконувати. Європа вступила у фазу культурної старості і має тільки одну долю — вмерти.
— Синьйоре, це Шпенглер!— почулося збоку.
— Так от,— не заспокоювалася Соломія,— музика завжди була зв'язана із суспільним життям. Хіба повернення композиторів до техніки емоціоналізації гами за допомогою хроматизму не є вираженням революційної ситуації в нашу епоху? А Вагнер? Хіба суспільні болі не відбилися в його творчості? Хіба його хроматизм не був прапором початку руйнування тональності в музиці?..
Усі мовчки слухали. Ця співачка розумілася і на теорії музики. її й тут варто було слухати.
Цього вечора Елеонора заспівала сама. Це була її улюблена пісня, і голос звучав низько, бархатно, як віолончель: "В тому темному гробі... Дозволь мені плакати... Недобра... Недобра..." При цих словах тон її набирав такої трагічної сили, що мало хто утримався від сліз.
Самотні прогулянки Соломії вздовж узбережжя часто розділяла і Елеонора. Вона так само любила піші спацери, і її широкий рішучий крок та тіло, не здавлене корсетом, як по тодішній моді, вповні надавалися до них.
Якось зайшла мова про Айседору Дункан, яку спіткало нещастя всіх нещасть — загибель її маленьких діток: дочки, яка мала років шість, і чотирирічного синка. Вони їхали авто з нянею, біля річки водій зупинив машину і вийшов; недбало закріплені гальма не втримали машину, і вона впала в річку. Няня загинула разом з дітьми.
— Це прекрасна жінка... розумна, добра... Дуже добра... мені хотілось би допомогти їй...
Ніхто не знає, де вона є... В газетах я читала, що вона наперекір церкві не поховала своїх дітей, а спалила...
— Спалила...— луною відізвалася Елеонора,— спалила... Десь тут, на узбережжі, спалив Байрон тіло Шеллі... Треба розшукати Айседору...
Дузе і справді розшукала Дункан, яка була на грані божевілля, тиняючися світом. Одного дня вона отримала телеграму. "Ізадоро, знаю, що ти мандруєш Італією. Благаю, приїдь до мене. Зроблю все, що в моїх силах, аби втішити тебе.
Елеонора Дузе"
Набагато пізніше Айседора в своїх спогадах напише, що вона так ніколи і не довідалася, в який спосіб Елеонора відкрила її місцеперебування. Але коли прочитала рядки телеграми, зрозуміла: це була єдина людина, яку хотілося бачити. Негайно вона вислала відповідь з подякою і повідомила, що виїжджає у Віареджо.
Коли вони зустрілися, Айседора в постаті подруги побачила уособлення добра. Перший раз по смерті дітей не відчувала себе самотньою. "Взяла мене в обійми, її чудові очі дивилися на мене з такою любов'ю, що я зрозуміла відчуття Данте, коли він зустрів Беатріче".
— Де твої коси, Айседора?
— Там... Я кинула їх в море...
Стояли вони одного разу над морем. Був розпал частих у Віареджо вересневих бур. Елеонора не дивилася на море, тільки, на гори.
— Подивись,— мовила вона до Айседори,— подивись на оті суворі апеннінські провалля, які вони понурі і бридкі порівняно з долиною. Але тільки коли вдивишся у пошарпані, гострі вершини, побачиш блиск мармуру, що чекає на свого різьбяра. Той різьбяр зробить його безсмертним. Долина тільки задовольняє людські потреби, в той час як гори живлять мрії. Таким є і життя артиста — темне, понуре, трагічне, але здатне давати те, з чого людство черпає своє натхнення.
Раптом вдарив грім і здалося, що блискавка зачепила верхівку хвилі.
