Нариси - Ольга Кобилянська

силу, здоров'я, молодість, навіть і ту одробину охоти до життя, коли та хотіла в неспостережених хвилях переломити сірий одностайний тон і позолотити існування. Завсігди була ненаситна і невдоволена; ледве лишила чоловікові кілька крапель крові в жилах і сьомий день у тижні, в якім ішлося зранку до бога, а по обіді - в поле...

В поле!.. По двадцятьох майже роках доробилися вони кількох моргів поля.

Журбою й мозолею пересякла кожда грудка, але й любов'ю. Тою жадною, заляканою любов'ю, яку відчуває кождий мужик для своєї землі.

Про неї говорилося, як про живу істоту.

Хто її кормив - того кормила й вона.

Хто її не занедбував - того не занедбувала й вона. Ніхто не розумів її ліпше, як мужик,- і тому дав бог мужиків, як сотворив землю.

Доки буде земля - будуть і мужики...

* * *

Мали й двох дорослих синів.

За кілька неділь старший, Василь, мав ставати до бранки [4] Від хвилі поклику ходили всі, мов під вагою якогось тягаря. Покличуть його? Чи лишать? Коли би взяли...- щоб ніхто не діждався тої години! - настав би всьому кінець!

Поля родили б без помочі його молодої сили лише слабий хліб. Вони обоє постарілися передчасом, а молодший син не вдався. Йому була земля байдужа, і він оминав працю. Безжурний був і до дівчат прихильний. Мов половик спадав всюди, де лиш були які танці, і коїв між ними лихо!.. До того й крав іще, брехав і обмивав своє сумління в горілці.

Вкінці закохався в якійсь молодій циганці, що розумілася на зіллях, і забув про тата й маму.

З плачем відвернувся сором від нього.

Такий був молодший...

Бог один знав, що тепер настане. Батьки дивилися в будуччину, як у ніч. Досі був старший їх єдиною потіхою. І молоду мав уже: молодесеньке покірне дівча, що плакало з любові до нього...

* * *

- Був ти в панотця? - перебила вона мовчанку.- Може, він порадив би, що робити, аби не втратити дитини!

- Ей, панотець! Він був знов такий жовчний! День перед тим упала попадя під час служби п'яна до церкви і сварилася з ним, що без неї винаймив одному мужикові кусень поля. Потім билися обоє таки в церк­ві... Вона кинула за ним хрестом... Тепер він знов лютий і важить свої слова грішми...

- Що казав?

«Дай на службу,- казав.- Буде, як бог схоче».

- Треба дати,- відповіла жінка.

- Піду й дам,- відповів він побожно,- лиш треба би що продати.- Що? - він сам не знав іще; може, оту пшеницю, що ховав її старанно на поді на насіння і хотів сам тепер посіяти, або один вулій з бджолами? Мав чотири пні.

- Ти поговорив би з учителем,- говорила дальше Марійка.- Може б, він дав яку раду?

- Е! Що вже той порадить! Він знає лиш калатати про свою біду та про те, що в своїми дітьми гине з голоду. Колись-то, міркуй, Маріє, казав мені, аби наш Василь женився з його донькою.

- А він що, вдурів? Нащо Василеві панни?

- Се тому, що в них велика біда. Має багато дітей.

- Але зате має цісарську платню.

- Я йому се казав; а він каже: її забагато - щоби вмерти, а замало - щоб жити.

- Погано...

Потім обоє замовкли.

На її передчасом постарілім ніжнім лиці розстелила­ся жура. Пряла ще пильніше. Він дивився на воли. Василь виховав їх. А тепер доглядали їх усі, як ока в голові. Але ж бо й файні були вони... Ціле село любу­валося ними. І сам двірник не мав таких волів. Були оба червоні, товсті, блискучі, а їх вола звисали аж по коліна. До того були в них ріжки маленькі, білі, як місяць, коли настає; а самі були розумні й послушні,- потіха й надія Василя! Восени хотів він ними виорати поля, а потім - продати. За ті гроші для себе й своєї «жінки» хату поставити. Або докупити кусень поля й кілька господарських речей: віз і інше таке, що потребував конечно. Або поставити стодолу, хоч і малу, як її ставлять німецькі господарі; або податки поплатити й інші громадські дачки. Або... ей, стільки-стільки було того всього, чого він хотів! Все те, що було потрібне, сунулося на чоловіка так часто, тиснулося так близько... одне по другім, росло чимраз вище й вище і доводило до розпуки - що все ще його не було!

Все те неначе містилося в тих двох гарних спокійних звірах, що їх доглядали, мов собі рівних, і з якими і спали, і їли під одним дахом...

У сльотних неділях, коли годі було йти в поле, грали коло них у сопілку. Різні пісні - сумні й веселі. Вони стояли спокійно, ремигаючи, і дивилися своїми великими лагідними очима так розумно вперед себе! А коли, було, перестати й забиратися зі стайні, завертали свої статочні голови за чоловіком і ревіли! Тоді треба було мимоволі вертати і гласкати їх...

Прекрасні, мудрі звірі...

* * *

Здалека пізнали Марійка і її чоловік давнього пропінатора [5] Беньяміна, як ішов полем вузькою стежкою до них. Перед якими двадцять п'ятьма роками прийшов він у село, бідний жид, із жінкою й дев'ятьма малими дітьми.

Від трьох років мешкав уже в столиці.

Збагатів, переселився туди, мешкав у великій кам'яниці, повіддавав доньки за багатих панських купців, а сам ходив із грубим золотим ланцюжком коло годин­ника та блискучим проти сонця великим капелюхом.

Але він усе не цурався того тихого села, що між своїми широкими полями конюшин і жит, з своїми хат­ками, критими соломою, виглядало, мов купка мушель з-посеред зелені.

Щовесни приходив він і питався про поводження й здоров'я людей. Знав усі їх справи і їх журби. Постарівся з ними, знав звичаї їх життя і ніяк не міг відірватися від сього кусника землі назавсігди.

Навесні находила на селян, крім звичайних турбот, що відчувалися в ту пору найглибше, ще й велика жура про синів, покликуваних до війська. Неначе мряка, лягав смуток на молоді й старі уми.

Привіталися.

Він подав їм руку, прибрану в червоняву рукавичку. Говорили про всіляке. Найбільше про матеріальний стан села, про засіви... Потім Беньямін звернув увагу на красні воли, що паслися.

- Пишні звірята! - сказав, і його очі усміхнулися.

Серце старого селянина знялося з утіхи.

- А правда? -