Українська література » Класика » Нариси - Ольга Кобилянська

Нариси - Ольга Кобилянська

Читаємо онлайн Нариси - Ольга Кобилянська
і чисто аристократичної вдачі. Про нього шептали, що він емігрант і що походить з високого роду.

Вона сиділа цілий час у куті, якраз супроти нього, скулена, і приглядалась йому та прислухалась у виникувані ним сильні акорди.


Вони були тільки самі в кімнаті.


Він оглянувся за годинником, а що не бачив його в кімнаті, то поспитався її, котра година, причім його очі звернулись на неї з лагідною увагою.


- Її уся кров вдарила до лиця, серце затовклося сильно, і вона не змогла вимовити ні слова. Якусь хвилинку дивився він на неї зчудовано та дожидаючи, а коли вона не відповідала, звернувся назад до фортеп’яна, причім якийсь меланхолійний усміх промайнув по його лиці. Вона завстидалась і не рухалася з свого сховку.


Другого дня прийшов він знов, а вона знов зайняла своє місце, дивлячись пильно на нього..


Він пробував, перебирав різні акорди, ударяючи завсіди однаково сильно, сильно й елегантно, як се чинить лиш рука вправна; підстроював, ще й грав, пробуючи заодно наново. Кожний його удар по клавішах і кожний живіший рух його електризували її і виводили з рівноваги.


Врешті мусив вже бути задоволений з інструмента, бо почав грати. Зразу недбало, немовби бавився, і одною рукою, більше «piano». [2] Тони звучали, немов здавлений, пристрастний сміх, так, немов сміх жіночий, одначе не сміх щасливий... Опісля - обидвома руками. І тепер розляглись тони пориваючої, неописаної, якоїсь немов морозячої краси... Те, що грав, була пристрасть, як грав - зраджувало його як людину...


Зразу стало їй холодно, а опісля - сама не знала, як се прийшло,- почала плакати. Тихо, але цілою душею. Її перемогло знов те щось, що пригадувало образи, переходило в тони і немов душило...


Він, побачивши, що вона плаче перестав грати і дивився на неї здивований. Опісля кликав. її до себе.


Вона не рухалася... Він підійшов до неї... Вона притиснула долоні до лиця і не рухалася, немов мертва...


Він схилився над нею.


- Ти плачеш?


Мовчала.


Він зсунув їй лагідно руки з лиця і подивився в очі.


- Що тобі?


Вона не відповідала.


- Чого ти плачеш?


- Бо так...


- Тобі сподобалась музика? - питав він голосом чогось зміненим.


- Я... не знаю...


- Але ти любиш, як грають... правда? - казав він далі і так лагідно, немовби мав перед собою заполохану пташину.


- Я... не знаю... люблю, люблю!


- Штука, котру я тепер грав, зветься «Impromtu phantasie» Шопена. Чи затямиш собі сю назву?


- Наколи повторю... то затямлю.


- Коли будеш вчитися музики, то зможеш її грати, одначе пам’ятай - грати її тоді як будеш вже мати більше як двадцять років... Чуєш?


- Чую...


Опісля взяв її голівку в свої руки і дивився довго в її великі, сумні, заплакані очі.


Якийсь несказанно смутний усміх програв хвилину по його устах.


- Я думаю, - говорив він більше до себе, - що ти будеш її краще грати, ніж я, далеко краще!..


Опісля оглянув її руки і поцілував їх.


- Мені можеш позволити, будуча славо! - сказав він.



* * *


Коли виросла, була майже гарна.


Вона любила чи одного, пристрасно, з пожертвуванням, майже з божевільною любов’ю, однак вона була віроломна натура, - значить, не любила нікого довго. Вона й не подобалася довго мужчинам; її не бажав ніякий мужчина за жінку. Вона була розумна, дотепна, незвичайно багата натура. Займалась малярством, писала, старалась усіма силами заспокоїти жадобу краси.


Чому се їй ніколи не вдавалось?


Відповісти на се питання було б так само тяжко, як і на те, чому і її ні один мужчина не любив довго. Мабуть не мала вона в собі того, що прив’язує буденних людей на довгий час. Була занадто оригінальна, замало нинішня і не мала в собі нічого з «плебейськості».


Чи, може було се щось інше?


Може...


Вона стала лише половиною тим, чим обіцювала стати дитиною...



* * *


Я сама - то та «звихнена слава».


Я вижидаю щастя щодня і щогодини.


Я відчуваю, як життя лежить переді мною не як щось сумне, безвідрадне, важке до переконання, але як би один пишний, святочний день, гаряче пульсуючий, приваблюючий, широкий, пориваючий образ або немов яка соната.


Так, немов музика.


Солодкі, упоюючі, сумовиті звуки. Роздразнюючі, пориваючі, покликуюючі, вбиваючі... а одначе!... одначе...


Я не вчилася музики ніколи.


Я ніколи, ніколи не могла «Imprmtu phantasie» сама грати!! Але коли чую її, як другі грають, то душа моя наповнюється слізьми. Що се таке?


Що се є, що крізь усей той блиск, котрий хвилює так розкішно крізь мою душу... в’ється щось, немов жалібний креповий флер! І що я помимо того, що в моїх жилах пливе кров будучини, не маю будучини, не маю і житті своїм полудня?



* * *


Коли чую музику - готова вмирати.


Стаю тоді божевільно-відважна, стаю велика, погорджуюча, любляча...


Що й залежить на мені, коли лиш музику чую!..



1894






НА ПОЛЯХ



Так вчасно настала весна і так лагідно!


З теплим вітром, сонячним промінням і блискучим дощем, що ледве можна було замітити, як сніг зійшов із землі, і вона осталася без покривала.


І з тим було їй добре.


У своїй чорній наготі простерлася вона на сонці широко-далеко і купалася в запашних вогких віддихах весни. Місцями, де на ній назбиралася вода, покривалася легкою імлою, а там, де спочивала в ній озимина, прибралася в пишну, веселу зелень.


Під склепінням недоглядно співали жайворонки. Лише здавлено і немов перли гуляли трілери [3] в висоті, і перлами котилися вниз...



* * *


- Так зарання і лагідно, як сього року, наставала весна лиш тоді, як ми дістали нашого Василя,- обізвалася мужичка Марійка до свого чоловіка, що лежав близько хати, грівся на сонці й пас свої пишні молоді воли; ні, не пас, а пускав їх лише, щоб нюхали траву, бо ж вона була ще заніжна і мохната, щоб їх грубі писки могли її скубати.


- Так так. Тоді як ми ще не мали нічого, а тепер, коли нам бог допоміг до землі, ми мусимо його тратити!


Вона не відповіла нічого; зітхнула й пряла дальше.


І між тим тоді і тим тепер лежала лише праця.


Від сірого ранку до пізньої ночі - праця.


Завсігди була вона тут - і ждала. Похмура й невмолима, пожирала все. Час, думку, забаву,

Відгуки про книгу Нариси - Ольга Кобилянська (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: