Він і вона - Ольга Кобилянська
Висідаючи, сказав я їй по-французьки кілька слів, котрих вона ніколи не забуде...
* * *
(Він у себе, цілком змінений, дуже поважний і дразливий). Що се таке? Три тижні приходила точно, а тепер уже не показується. Сього я не можу стерпіти і не стерплю! Ха-ха! Лікар не може жити без пацієнтки, а вона? Їй поліпшилось уже, приміром, хрипка уступилася вже зовсім, але ж вона знає, що не є ще цілком здорова.
(По хвилі задуми). Вона має щось против мене, не говорить майже нічого, а на сміх, про котрий споминала раз, що Заратустра назвав його «святим», забула зовсім, Стала нервова і змарніла. Очевидно, терпить. Ну, а вже я! Herr Gott! Herr Gott! Дураком був я ще перед шістьма тижнями, хлопцем був я!
(Люто). Може, цей московський страхопуд сказав їй що на мене? Він має привілей ходити в дім її родичів, він не є лікарем. Або, може, занедужала її мати? Вона ж для неї живе! Та ні! Тоді була б мені просто о тім спімнула,- вже настільки стали ми товаришами. Першого тижня оповідала мені стільки, особливо в парку, де я виходив їй назустріч, а тепер... і там її не видати вже цілий тиждень, хоч погода не була ніколи така гарна, як тепер. Коли вона завтра не прийде сюди або до парку, то піду до неї додому й скажу їй усе!
Тепер я вже знаю, що мені нема без неї життя, що моя сила без неї є нічим, що без неї не можу жити! О Заратустро, Заратустро! «Чоловік - то щось таке, що його треба побороти!» - кажеш ти. Я відчуваю, що ти правду кажеш. Чоловік - то щось таке, що його перемагається: лиш не знаю, чи доконче треба його побороти?
* * *
(Вона лежить на софі нерухомо, з лицем, зверненим до стіни). Як він мене нищить, а хотів мене вилічити! Не можу до нього йти. Я люблю його; я того свідома. Боюся з ним стрічатися, бо... ха-ха! найшла причину, чому мішаюся при нім. Я люблю його! Ах! Тепер знаю сама по собі, що можна - як каже німець у прегарній пісні - належати до таких, що гинуть, коли люблять!..
Се не казка. Я відчуваю, як любов підтинає мої сили. Деякі остаються при тім здорові і рум'яні, інші знов плачуть, зітхають і потішаються, а я стала поважна і втомлена...
І він став іншим. Чому ж би то? Став тихий і поважний і лякається мене. Коли приходжу, а він отвирає мені двері (чи він бачить, як я надходжу?), зворушується страшенно. Таке зворушення можна зрозуміти лиш тоді, коли його бачиться. І власне - те розуміння, те розуміння! Відтак замовкаємо обоє, щось тяжко в серці перемогти. Тоді можна лиш дрібними справами займатися, і то все зветься - любов!
Вона поважна, як смерть.
Те, що я маю його завсігди перед душею, то чудова річ. Тепер нема для мене ні будуччини, ні минувшини; лиш одно є,- що я люблю його! Коли бачу його вже здалека, в тій хвилі зміняюся. Се є те могуче щось, що «нищить мене». Я обертаюся і втікаю алеєю, мов та сполохана серна, так що люди уступаються з дороги. І то не трусливість, о боже мій, ні! (В гіркій розпуці). Се - любов! Боюся, щоб не поглянув на мене...
* * *
(Він у себе, надвечором. У коминку горить весело огонь, а він збирається йти до неї). Я стрітив її в одній алеї, в котрій не надіявся ніколи стрітити її. Вона надходила чимраз ближче... а коли підійшла вже цілком близько, побіліла, мов сніг. Те саме відчув і я також у себе. Станувши проти себе, ми не змогли навіть привітатися. Її голос здавався беззвучним. Я споважнів, як перед тим ніколи в житті. Ми знали вже всі свої думки. Вона ледве держалася на ногах, і так сіли ми на першу-ліпшу лавку.
- Чому не приходила? - питаю я її зміненим голосом.
Відповіла, що не могла, а відтак замовкла.
І я мовчав. Опісля взяв я обі її руки і притис їх до свого лиця. Вона вже прецінь знала, що стала мені так несказанно дорогою, хоч я не сказав їй ще того словами.
- Але, проте, чому таки не приходила? - спитав я знов, як перше.
Не могла. Чи я сього не розумію? Вона підупала на силах...- прошептала.
Однак... я її любив, любив! Чи вона сього не знає?
Знає, але се, може, мені лиш так здається...
О ні, тисяч раз ні! Сього ж не можна не знати, коли воно правда!.. Воно є правдою! Я просто нездалий до нічого, коли не бачу її.
Вона також. Вона призналася до того так тихо, що я ледве зачув.
«Ми належимо вже до себе»,- сказав я їй і обняв її.
Вона сполохалася, мов та голубка.
«Сього вона не знає напевно»,- відповіла, звернувши на мене допитливо свої широко отворені непорочні очі.
Чому ж би вона не знала сього напевно? Чи не любить мене?
О, любить, але...
Але?
Любити а належати комусь назавсігди - се щось інше.
«Се одне й те саме,- сказав я.- Де двоє любляться, належать уже до себе, і я саме хочу, щоб вона належала мені».
«Але ж тут іде о се,- закинула вона,- коли ті двоє «належать уже до себе», то чи зможуть вони тому для себе бути завсігди чимсь, поваги й любові гідним? Се в подружжі дуже велика й трудна річ, така річ, що вимагає великої сили; а над нею люди, побираючись, застановляються так мало! І саме вона не є того певна, чи зможе мені назавсігди остатися такою, щоб я міг її найбільше любити й поважати, чого вона бажає всіми силами? І чи я почуваю в собі силу - остатися для неї завсігди наймилішим і поваги найгіднішим? Тоді стало б наше подружжя тим прегарним відношенням, що визначає людину...»
Сказавши се, обняла моє рам'я і притиснула до нього своє лице.
Ніколи в житті не забуду я
