"Буревісник" виходить у море - Тендюк Леонід

Зміна вахт через чотири години: чотири на вахті, вісім — відпочивати. От і підрахуйте: за добу вахтує шість чоловік.

— Щось придумаємо, — закінчив боцман. — Вахтуючи, теж можна трохи працювати. До того ж у робочу бригаду підуть Степан і Петро.

Степан Вяткін — наш підшкіпер, людина, що відає малярським господарством — білилами, суриком і тому подібним чортовинням. Петро — матрос другого класу.

Перед тим як розійтися, взяли зобов'язання: до заходу на Нову Гвінею пофарбувати судно. Плавба розпочалася.

Розділ дев'ятий

СТОРІНКИ З ЩОДЕННИКА

І життя увійшло в своє звичне русло. І замиготіли "веселі" картинки: море, небо, знову море.

Але якщо і є в кого вільний час милуватися цими видноколами, то тільки не в матроса. Не встигнеш впоратися з одним, як тобі вже наказують робити інше. І так без кінця.

На боцманський черпак — відразу, коли проб'є четверту склянку і всі кидаються в їдальню, аби першими попоїсти, я не встиг. А поки хлопці не вдовольняться, туди годі рипатись.

І я, промоклий, в чоботях і фуфайці, не роздягаючись, приліг перепочити.

Лава внизу, під ілюмінатором, до блиску вичовгана спинами моїх попередників і формою своєю — дерев'яний видовбаний жолоб — нагадує старовинний саркофаг. Коли я туди ліг, майнула думка, що лава зроблена ніби на замовлення — на мій зріст: бракувало, правда, кількох сантиметрів, щоб головою впертися у стіну. А тому щоразу, як судно нахилялося перед черговою хвилею, голова моя стукалась об перетинку. Крізь нещільно задраєний ілюмінатор просочувалася вода. Холодні краплини падали на тім'я — тортури середньовіччя були забавкою в порівнянні з цією мукою.

Я схопився, розлючений, і, аби не нітитись чеканням, знайшов у рундуці зошит; заходився його перечитувати.

Якось у порту старпом послав мене із третім штурманом — Климчуком — у картографічний відділ по навігаційну літературу. Збираючись у плавання, беруть карти й лоції не лише морів, по яких проходитимуть, а й навколишніх вод — на випадок, якщо доведеться змінити маршрут, щоб не просуватись навпомацки, не блукати манівцями. А в плаванні всяке трапляється. Ото ми й набрали карт і лоцій.

Климчуку двадцять шість років. Його кругла голомоза голова нагадує великий старий глобус, що слугував не одному поколінню школярів у вивченні географії. Довгасті клиноподібні залисини, простягнуті від скронь до маківки, уособлюють просторінь двох — Атлантичного та Індійського — океанів, на тлі яких виділяється, певніше, стирчить широкий крючкуватий ніс — Африка.

Познайомились ми з ним так.

Закутаний у величезний кожух, я вахтував біля трапа — стежив за тим, щоб ніхто із сторонніх не проник на судно. Та от халепа: настирлива дівчина намагалася прорватися на борт.

— Відчепіться! — гримнув я. — Без дозволу штурмана пропустити не можу.

І, з головою пірнувши в довжелезний кожух, одвернувсь від причепи.

— Не ввічливо, земляче! — почув над вухом.

Хлопець з великими, лупатими очима і веснянкуватим, ніби в татуїровці, обличчям — вахтовий штурман — лагідно запрошував незнайомку на "Буревісник".

— Пора б знати і своє начальство, і його рідню в обличчя, — присоромив мене він.

То був Климчук.

Після закінчення морехідного училища Вітольд плавав на танкерах та криголамах, а тепер на "Буревіснику" — третім штурманом.

В обов'язки третього входить догляд за судновим навігаційним господарством, і тому на морському жаргоні його звуть навігатором. На судні у спеціально відведеному приміщенні — секстанти, компаси, секундоміри, лоції — те, без чого жоден капітан не наважиться вийти у відкрите море.

За наказом старпома ми з Климчуком принесли цілий оберемок маршрутних карт та лоцій Тихого океану. Видно було, що Вітольд сумлінно ставиться до свого навігаційного господарства, — лад у тій комірчині ідеальний.

"Педант і сухар", — таким було перше враження. Бо хіба ж не ловимось ми часом на гачок зовнішнього й несуттєвого!

— За твою старанність, земляче, — мовив навігатор, — дарую тобі оцей талмуд. Раджу: все, що ляже на серце, записуй! Кожен моряк повинен вести щоденник.

"Ось іще один доказ, що він буквоїд", — подумав я. Проте за дарунок уголос подякував.

— Ні за що, — відповів третій, — головне, щоб послухав моєї поради.

Це був пожовклий, майже незаповнений судновий журнал — той журнал, що є на кожному судні і в який до найменших дрібниць записують обставини й умови плавання. Кілька перших сторінок у ньому було відведено під викладку правил, як вести журнал: "писати чітко, без виправлень" і тому подібні настанови. Далі наводилась шкала Бофорта, за якою визначають силу вітру та хитавицю в балах.

Я перегорнув кілька сторінок і натрапив на вклейку, зроблену з товстих, не схожих на папір журналу аркушиків. Те, що було написано там, аж ніяк не стосувалось обставин плавання.

"У морі немає нічого відраднішого, — вивела чиясь незнайома рука, — ніж записувати свої, нехай і недоладні та хаотичні думки й почування на аркушиках пожовклих карт або прогалинах сторінок старих лоцій. І хоч зошитів у мене вдосталь, навіть ці слова пишу я на шматках збірника "Вогні Тихого океану". Сторінки його пожовкли, проте не припорошились пилом канцелярської нудьги, ні! Принаймні для мене вони дихають вітрами мандрівок, вабливих, небачених дивосвітів. Справді, чи не звучать музикою хоч би й оці, ледь розбірливі, в плямах морської води, слова?"

Я, напружуючи зір, таки прочитав майже стерті літери: "Біля кінцевого південного мису, де виселок Караконе, кругла бетонована вежа; праворуч від неї, на рудих, вивітрених скелях Харісе, — буй, що спалахує через дві-три секунди".

І далі тією ж рукою виведено — як додаток до попереднього: "… Комусь це може здатися сухою навігаційною абстракцією, та моряк знає, що й цей мис, і маяк-вежа, і руді, вивітрені скелі, може, тим такі дорогі й жадані, що за ними у острівному висілку живе дочка старого бакенщика — синьоока Моряна. І коли ви пропливаєте тут, у туманній далині ранку крилом чаїним затріпотить раптом її хустина.

В ту гавань буря загнала якось і мій кораблик. Там я залишив, мабуть, своє серце…"

Ще нижче на тій самій сторінці я прочитав скупі, бентежні й сумовиті слова. Хтось тривожився, побивався, шукав і не знаходив. Якась ледь вловима туга, а може, біль закрались і в моє серце. "… Скільки літ я плаваю — п'ять, десять? І мимоволі запитую себе: а правильно я живу? Тією, єдино потрібною дорогою пішов чи, може, збився на манівці і мене давно водить стежка примарного сонця? Міра користі, яку я повинен приносити людям? І наскільки це вдається мені робити?"

Далі йшов опис дев'ятимісячного плавання в Арктиці і, між іншим, таке: "Мандри п'янять, та, повернувшись з плавби, п'янієш від землі, і з такою силою п'янієш, що губишся, а може, й розтринькуєш душу — шалено й безрозсудно. Що таїти?! Довгождане побачення з рідним берегом дорого обходиться. Смішно, та навіть живі людські почуття, які, знаю, не вкладаються ні в які математичні стислості, я, за звичкою, набутою службою на підводному човні, де аналітичний підхід і точний розрахунок — над усе, вирішив, отже, і почуття втиснути у формулу. Ось вона, ця формула: розтринькування сил душевних на землі прямо пропорційне жадобі побачення з нею, землею, — і що довше її не бачиш, то відчайдушніше кидаєшся у життєвий вир.

Мені часом здається, що душа моя, як зважніла зірка, з якої струмує, безперестанку й невпинно, холодне і нікому не потрібне сяйво".

Ну, це вже зневіра й песимізм, закінчуючи читати, вирішив я. Правда, від бувалих моряків я чував, як-то люди сумують у морі за рідною землею, як картають себе думкою: навіщо їм ця плавба та далекі далі. Але, повернувшись до берега, вони знову з такою ж силою, як ще недавно мріяли про землю, мріють про море. Так уже ми влаштовані.

І я запитав Климчука:

— Скажіть, Вітольде Васильовичу, в журналі, що ви мені подарували, ваші записи?

— Може, й мої. Яке це має значення? — знехотя відповів він.

Так чи інакше, але в тих рядках билася чиясь трепетна й бентежна душа.

У тому журналі я й собі почав дещо занотовувати. Це була хроніка мого поневіряння в порту, початок, так би мовити, моєї матроської біографії. Спочатку я записав про те, як жив у Зеленому кутку, готуючись до екзаменів; як ходив у тайгу з шукачами женьшеня; про зустріч з Костянтином Федоровичем, про Світила та Лисогурського, добровольця матроса Чмихуна, який влаштувався на "Буревісник", щоб побачити тропічні країни.

І ось зараз, чекаючи, поки товариші пообідають, я розгорнув журнал і заходився перечитувати те, що стосувалось мого життя-буття на судні.

Перші слова були про боцмана (він, до речі, з підмінного екіпажу, тобто в рейс іде замість іншого — старого морського вовка Андрійовича, який ще відпочиває).

Чи то серйозно, чи то жартома я написав: "Для миші найстрашніший звір — кіт, для мене — боцман". Далі я розповідав, як уперше з ним зустрівся, яке враження лишилося від цієї зустрічі. "… З відділу кадрів пішов на судно. Боцман узяв моє призначення. Довго читав, потім буркнув:

— Раніше плавав? І взагалі, що ти вмієш?

Значливо я відповів, що, мовляв, плавати доводилось, а вміння… Ну, плести мати чи в'язати морські вузли — це простіше простого.

— Усі ми добре язиком плетемо, — непривітно відказав боцман.

Тоді, щоб його остаточно доконати — на підтвердження своїх слів, на що я здатний, — я простяг йому сертифікат про закінчення матроської школи.

— Бачу, бачу, — роздратовано промимрив він.

І, мабуть, зрозумівши, що надто вже непривітно зустрів новачка, примирливо додав:

— Гаразд, синку. Іди поки що перенось мішки. А час покаже, на що ти здатний.

Я, мабуть, таки самолюбивий, бо відразу ж запитав себе: образив мене цей бурчун, дійняв до живого, принизив мою гідність чи ні? Ні, вирішив. На його місці я поводився б так само. Людину беруть у плавання, впевнені, що вона не виявиться баластом. Бо якщо на землі іноді ще вдається метатися невизначеним, то в морі кожен мусить бути на своєму місці.

… Хоч він і назвав мене синком — знаємо ці вихватки: аби дошкулити людині! — однак він молодий. Йому, мабуть, ледь за сорок. Татко знайшовся!

Середній на зріст, мускулястий. І з-поміж тих, кого я зустрів на "Буревіснику", зовні він нічим не вирізнявся, от хіба що обличчям.