"Буревісник" виходить у море - Тендюк Леонід

Тепер це зробити важче. Може, тому, що, як гадалось, порохом розвіялася юнацька моя наївність і на зміну їй прийшла зрілість, що не визнає колись притаманної дитинності. Можливо. А все ж я подумки знову звертався до тієї первісної пори.

"Буревісник" прямував у відкрите море. На скелястому березі деревце, здавалося, махало нам рукою.

Світанковість моя! Як зорі палали смолоскипами, коли, працею стомлений, тихими весняними вулицями вертався я додому; як він зітхав могутньо, батечко Дніпро. Чи не козацькі веслокрилі чайки виринали тоді з туману, з вічності? І кликали, манили до моря. Заграй, синє море, а ми погуляєм.

Із тих берегів пролягла моя дорога в світ. Бо навіть у непримітної стежки є початок.

Напливло звіддалік, спогадами заполонило…

Відлуння

— Слухай-но, хлопче, чи не задумав ти чогось лихого? Надто часто бачу тебе біля мого човна. Що, гарний?

— І гарний, і подобається, а тільки не бійтесь — його я не візьму: такий мені не потрібний і даром. Корито! А на кориті, звісна річ, океану не перепливеш.

Дядько Степан — кульгавий, розвалькуватий чоловік, хто днює й ночує в степу біля трактора, Вовкулака, отже, що вільної хвилини, яка іноді випадає з його клопіткого життя, проводить біля ставка, де між очеретів — справжнісінька гавань і в ній, припнутий до старої верби, стоїть розсохлий човен.

Що й казати, гарний човен. В селі ні в кого немає такого. Та й нікому і ні з чого його будувати. Бо лишилися самі жінки, а мужчини: той не повернувся з війни, інший…

Вовкулака запливає у вершину; там стоять його кіпці. І ми, хлопчаки, любимо дивитися, як він, вертаючи з поля, часом їх трусить, а потім, глухо гупаючи своїми величезними чобітьми, йде берегом з торбиною, мокрою і слизькою, в якій трохи-таки є риби. Нам залишається єдине — заздрити, що йому таланить, оцьому дядькові, — він уміє ловити рибу, чого не скажеш про нас.

Воно, звичайно, наловили б нам наші батьки, та немає батьків — полягли на фронті.

Від думки, які-то смачні карасики, коли їх підсмажити, голова паморочиться і тече слина.

На Вовкулаку мені годі кривдитись. Він має рацію: я тут справді нишпорю частенько. То ряску збираю, а то й просто, всівшись на човні, полощу в теплій, пропахлій мулом воді задрипані ноги.

Сьогодні, аби не ця зустріч, у мене був інший намір: відв'язати човна і запливти на середину ставка. Там, у заростях рогози, ми з Сергійком понароблювали гнізд: зігнувши лоскотливі стеблини, туго зв'язали їх між собою. Можна лягти чи сісти — не провалиться. Ну, а потім, сидячи спокійно, висмикуй з дна одну за одною рогозини. Те коріння, що ми звемо ріжками, смачне, куди смачніше за лободу, з якої мати варить суп, і навіть за макуху— нашу основну їжу, — що її, іноді по кілька кілограмів, видають у коморі.

Одначе з човном у мене нічого не вийшло. І от маєш — слухай тепер Вовкулаку!

Вражений моїми зухвалими словами про човен, який я назвав коритом, дядько Степан — навіть паклю кинув, що нею законопачував щілини, — підвівся на повен зріст. Якусь мить стояв розгублено. Потім випалив:

— Так, значить, кажеш, корито? Ну, а дозволь поцікавитись, на який такий океан задумав ти вирушати?

Гм, мені не так уже й багато літ, а проте життя дечого навчило і, зокрема, тримати язик за зубами. Таємниця у мене є: ми з Сергійком хочемо бути моряками. Та своєї таємниці я, звичайно, Вовкулаці не видам нізащо. Він хоч і добрий дядько, а все ж почне кепкувати.

— Ач, який спритний, — скаже. — Соплі витри та підтягни штани, поки не загубив.

Такий-то Вовкулака!

І нині, поринувши в далекі, солодкі спомини, незчувсь, як дійшов до пакгаузу — довгого, критого цинком сарая.

В руці — чемоданчик. У ньому кілька улюблених книжок, підводне причандалля — ласти, маска. Ну, та ще іграшковий, зроблений з гуми морячок: тільник, з-під безкозирки вибивається русявий чубчик. Це Сіндбад-мореходець, мій талісман. Коли я збирався до моря, мені подарували товариші.

Над головою раптом прогорланило:

— Ти що, глухий чи підсліпуватий?

Зачувши голос, рвучко подався вбік, на захаращений портовим збіжжям пірс. Але й тут, між велетенських якорів, решток порізаного суденця, мене наздогнав той голос:

— Салага! Якщо недобачаєш, нічого в море пертися!

Я оглянувся. За кермом вантажного візка, зухвало тримаючи в зубах цигарку, сидів хлопець і свердлив мене вбивчим поглядом своїх розлючених очей. Що його так розгнівило? Невже те, що я йшов проїжджою частиною причалу? Скоріше за все інше — мій одяг: новенький, старанно відпрасований костюм, модний, з широкими крисами капелюх.

Охайність, виправка, як і належить морякові далекого плавання. Так одягатися радив і Лисогурський. А він-то тямить у цьому.

Хлопець же, немов із скафандра, виглядав з бахматого, замазуреного тільника. Замість капелюха голову увінчувала саморобна, пошита абияк, у плямах сурику й охри феска.

— Здорово, друже! — піднявши капелюха, привітавсь я. Привітався щиросердо, незважаючи на його лайливість, бо вперше за довгі дні невдач на душі було радісно й святково.

Він озирнувся, а потім, чимдуж налігши на кермо і додавши мотору газу, — дим заклубочився над причалом, оповив мене з ніг до голови, — майнув зі своїм візком ген за пакгаузами.

І в ту ж мить, коли він оглянувсь, я впізнав юнака. Місяць тому ми разом з ним проходили медичну комісію. Але в мого знайомого лікарі виявили ваду. Як він казав — плоскостопість. Від цього, звичайно, не вмирають. Та хлопця в море не пустили. Невтямки лише, чого на мені злість зганяти?

Розділ шостий

ПЕРШЕ ВИПРОБУВАННЯ

Привіт тобі, голубий кораблику!

Судно завантажувалось давно. Харч, наукове обладнання були вже на борту — скоро вода дістане ватерлінії. Лишилась мізерія — незначні вантажі, і тоді в море.

Ця "мізерія" і припала на мою долю. Мішок виявився важкий, та все ж не такий, щоб перед ним спасувати і кликати на поміч інших. Та й що я за моряк, коли починаю з того, що вдаюся по допомогу! Схопивши той вантаж за "гичку", намагаюсь зрушити його з місця, потім підняти вгору, кинути на плечі. А вже тоді, перепочивши, зносити в трюм.

— Ти ось що, голубе, — помітивши, як я вовтужусь з мішком, порадив боцман, — лицедійство облиш і скажи Петракенкові, нехай піддає. Інакше вантажі заночують на палубі, а нам вранці відчалювати.

Сходячи на берег, боцман не забуває кинути:

— Навіть при виборюванні чемпіонату дозволяється всього три спроби вижати штангу — решта до уваги не береться.

Це повчання мене зачіпає за живе. Забуваю про сорокакілограмову вагу.

Розлючений, закидаю мішок на плечі. Г-о-оп! Готово, можна нести.

Зігнувшись навпіл, спускаюся з горішньої палуби на твіндек. Цок, цок, цок, неначе звук метронома, відлунюють у металевому череві корабля мої кроки. Таке заняття, коли тріщать кістки і роба пристає до тіла, хлопці звуть пафосом праці.

Хлопці з палубної команди — мудреці: їх романтикою не зачаруєш.

— Дурних немає, — кажуть, — і жили нічого надривати, якщо працю можна механізувати.

А мені довелося переносити вантаж на плечах!

Нарешті мішки в трюмі. Можна перепочити.

Стомлено опускаюся на палубу — дощаний затоптаний сотнями ніг настил. Не палуба, чортзна-що! Таке, видно, буває завжди, коли хапливо готуються до відплиття. І навіть боцман, ревний охоронець порядку, на це не зважає. Чекає кращих днів.

— У відкритому морі, — зауважив Петраненко, — язиком вилизуватимеш кожну цятку бруду.

Лякає, бач, перевіряє, на що я здатний. "Нічого, злюко, — про себе думаю, — цим мене не візьмеш. Марно стараєшся!"

Низько над сопками, торкаючись вершин, пливуть волохаті хмари. Їх — полчища, і насувають вони з моря. Я бачу, як навалу зустрічає місто. Розтерзані вітрами, пошматовані лезами скелястих берегів, хмари поступово тануть, і тоді видноколо прояснюється.

Звідси, де я сиджу, видно добру половину міста. З крутих сопок вулиці збігають до самої води. Хоч би якою пішов, потрапиш до моря — неначе ти на острові, серед нескінченних хвиль. Та ще принадніше місто з високості. Коли я наближався до нього літаком, мені воно здалося заякореним на рейді кораблем, у будь-яку хвилину ладним знятися з якоря і вийти в море.

Кожен образ, що виникає в нашій уяві, кажуть, — породження загадкової підсвідомості, прихованих почувань. Останнім часом про це багато пишуть. Навіть недавно читав я в якомусь журналі. Справді-бо, кому спаде на думку місто порівнювати з готовим до відплиття кораблем, як не тому, хто думає про море і побоюється, аби судно, на яке збираєшся, не вийшло без тебе в рейс? А ще донедавна такою людиною і був я. Бо все ставало мені на заваді, все було проти мене!

І тепер, сидячи під цим крилатим вітром, який обвіває й пестить, радісно усвідомлювати, що все вчорашнє позаду і що під ногами, нарешті, палуба корабля, на якому я таки попливу в далекі південні моря.

— Егей! — кричить Петраненко. — Кінець перекуру. Йди-но сюди.

Зачувши його голос, немов прокидаюсь од вабливого сну, поспішаю на корму.

Спокою, як видно, на цьому судні не ждати!

В'юнкий гумовий шланг, яким з баржі перекачують воду, немов живий, повзає під ногами, звивається в судомі. Прорвавши в кількох місцях обтяжку, тоненькі водограї цвіркають високо, розпорошують бризки; мов дошкульні батоги, січуть обличчя холодними цівками. Ми підтягуємо шланг, колінами притискуючи його до палуби, і він, хоч і пручається, все ж поволі утихомирюється.

Вузлуваті руки Петраненка приборкують гумового удава: пластир охоплює пробоїну, дріт туго стягує її, і вода поволі примовкає.

Обітерши забризкане обличчя, Петраненко вмощується на ящик з-під мила, захеканий, бурчить:

— Нечиста сила! Всі жили висотала.

Примовк. Запалив цигарку. Дим — пах-пах! — вгору кружальцями випурхнув, ланцюжком потягнувся, мов із труби.

— Закуриш?

— Ні, — відповів я. — А втім, дай, — похопився, зрозумівши свою помилку. Адже перекур, розповідають, щось на кшталт сповіді, особливо для новачків, коли між співбесідниками виникає взаєморозуміння.

І я раз-другий затягнувся глибоко. Від незвички в очах потемніло. К-ахи… к-ахи! Плюнув з огидою — на палубу прямо.

З ніг до голови оглянув мене Петраненко критично. "Ну й матросиків послав бог!" — говорив його погляд.

Знітивсь я. Подумав: тяжко буде мені, салазі, серед цього грубуватого, тертого життям люду… А він, побачивши мою безпорадність, здогадавшись, напевне, про що я думаю, засміявся голосно.