Оповідання про втечу - Любченко Аркадій

Дозвольте тільки пару ще коротеньких слів.

Отже, з міркувань обережності я просидів у своєму кублі до наступного ранку і, зовсім зголоднілий, але упевнений і гордий з перемоги, пішов до... ну, звичайно, до Анни. Треба ж було подякувати та попрощатися.

Одчиняю двері — на дверях дід. Ледве не стукнулись.

— А-а-а! Добридень! — кажу.

Він не відповів. Уважно, проймаюче глянув на мене, якось загадково посміхнувся.

— Куди ж ви тепер? — і пронизує, пронизує.

— Поки що до вас... — кажу,— подякувати заскочив.

А він:

Ти, хлопе, не інакше, як украв чиєсь щастя. Але не грайся з ним, ой, не грайся... — многозначно покивав пальцем і виплив з хати.

Тоді — Анна. Зустріла вона мене дуже радісно, трепетно, ніби ми давні, гарні приятелі.

— Ви большевик, бігме, большевик!

— Та ні, хіба ж я з одною рукою, з одною ногою?

Вона сміялась. Вона нізащо не хотіла пускати мене в дорогу. По-перше, сподівалась дощу. Потім — вважала за краще почекати, коли нова влада уґрунтується в селі. Посилалася на різні прифронтові небезпеки, на необхідність упорядкувати себе перед подорожжю та відпочити, посилалась ще на якусь необхідність, ще на якусь небезпеку,— словом, встигнеться набідуватися. Вона мала де в чому рацію, але найголовнішого не сказала: їй хотілося тепер утримати біля себе чужу людину хоч на день, хоч на годину. Тривога й розгубленість скрикували в її поглядах.

Я не давав остаточної відповіді. Навмисне не давав.

Анна запобігливо взялася готувати їжу. Між ділом розповідала, що вони всі, крім вуйка, ховалися в льоху й зазнали страшних хвилювань. Коли ж я спитав, чи бачила вона більшовиків,—

— Ні, інші бачили.

— Одноокі? — питаю.

Вона винувато опустила голову. Потім бере за руку хлопчика, жартуючи підводить його до мене:

— Дивись, Стасю, це — большевик. Ага!

Стась, з якого я давно мусив би живцем випити кров, стояв між нами й незрозуміло кліпав оченятами. Та щось, мабуть, по-своєму зміркував, бо дуже серйозно промовив:

— Як мі пукнуло, я сі так напудив...

Славне, метке дитинча. Освоївшись, він розповідав препотішні історії, і ми з ним довго гралися. Впродовж цілого дня в хаті не замовкала гутірка. Що? Так, так, цілого дня — я відклав подорож на завтрашній ранок.

Да, ще забув: я ж ходив до ґміни (не реєструватися, ні), ходив довідатись, де штаб полку чи бригади. Нікого там із своїх не застав. Довідався лише, що перед кількома годинами прилітали наші верхівці і дали наказ спокійно продовжувати роботу, що фронт посунувся верст на вісім-десять, що якийся штаб стоїть у сусідньому містечку, в тилу, теж верст за десять-дванадцять.

Отже, як бачите, вчорашні вороги поволі ставали друзями. Та це й не дивно: спільно пережите часто зближає, а неприємності особливо. Історію з шаленим "жартом" обоє замовчували, так, ніби нічого не сталося. Їй було соромно, я ж не хотів починати перший. І, щоб уникнути ніяковості, говорили безперестанку, говорили про все, що тільки могло нас цікавити на той час,— найбільше, звичайно, про війну та більшовиків.

Анна уважно прислухалася до моїх слів, ніби погоджувалася, але я кілька разів спостеріг прихований опір в думках. Кілька разів ніби натяком проковзнуло щось на зразок: не вродив наш мак — побудемо поки й так. Зрештою, від неї іншого й вимагати не доводилось. Це ж — перші дні, дайте оговтатись.

На ніч постелила мені долі і, коли облягались,—

— А може б ви,— каже,— ще трохи почекали з дорогою?

На моє запитання, з яких саме міркувань, вона пояснила тим же, що й вранці, додавши, що погода погана і завтра напевне буде дощ. А коли я рішуче одмовився, вона кинула задьорно, з усмішкою:

— Боїтеся, що не встигнете? Боїтеся, що вашим скоро тікати звідси?

Ні,— відповідаю,— тікати ми не вміємо. Хіба по добрій волі...

— Невже?..

Отаке завзяте!.. Уночі вона молилася. Я почував себе неупевнено, нервувався, спав одним оком. І я чув, як гаряче шепотіли її уста:

— Błogosławion owoc zywota twego — Jezus...

Вранці, нашвидку поставивши сніданок, Анна ще раз запропонувала переждати пару днів. Я заперечливо хитнув головою. Тоді взяла відра і, попросивши почекати на неї, зникла.

Минає п'ять хвилин, десять, п'ятнадцять — нема. Встаю, ходжу, виглядаю, сідаю, знову встаю — нема.

Я почав втрачати терпіння. Піти, кинувши отак хату, незручно. Але чекати бозна-скільки теж неможливо.

Дав я собі строку ще хвилин десять, думаю: не прийдеш не треба. А на серці якось нудно, погано. Врешті одрізую скибку хліба, кладу в кишеню, беруся за клямку — назустріч Анна.

— А я вам з повними відрами,— каже, сміючись, і просить вибачити, що дуже забарилася. — Чекайте-бо, я харчів па дорогу зав'яжу та й проведу вас трохи. Ви ж дороги не знаєте.

Дороги я справді не знав (хоч можна було розпитати на селі), але одмовитись од останніх послуг моєї господині, од її люб'язності — ви б, напевне, теж не одмовились.

Вона заклопотано бігала з хати до комори, з комори до хати, метушилася, вовтузилась над тим клуночком, немов споряджала в далекий світ. Кінець кінцем, рушили.

Був чудесний ранок, ні одної хмаринки, ні маленького натяку на дощ. Я зауважив Анні, що з неї невдала ворожка. Анна посміхнулась, і на цьому замовкли.

Вона здавалася спокійною, навіть суворою. Дивилася в землю, до краю заглибившись у свої думки. І тільки від часу до часу мінливо хмурилось її чоло.

Вийшли в коловоріт. Думав, тут скажемо: прощай. Ні, вона вела навпростець до тракту, вона боялася, щоб я не збочив, і попростувала зо мною далі. Знову мовчання. Напружене, важке мовчання. Чомусь ні я, ні Анна не наважувались його порушити. Оглядаюсь — забрели далеченько. Зупинився. А вона:

— Бачите отой ярок? Туди проведу — і досить.

Мусив погодитись. Очевидно, це їй було приємно. І ще з півгодини ми затято мовчали. Аж ось довгий, колінкуватий ярок. Один край (спадистий) поріс густими кущами, а той — укісний, голий, в степ. Сідаємо на краю. Розказує мені дорогу. Тепер зовсім близенько.

— Ну, бувайте щасливі,— кажу.

— Не йдіть.

— Як же так?..

— Не йдіть, чуєте? Лишайтеся жити у нас... у мене...

Я здивовано підвів голову і раптом — не знаю, як це сталося — уста в уста, кріпко, запашно. Один поцілунок, та такого вже ніколи не буде.

— Не йдіть.

Я стиснув їй руки, пішов. По кількох кроках озирнувся — стоїть нерухомо.

— Ми ще побачимось! — гукнув я, добираючи веселого тону, хоч, по правді, мене огортав легенький сум. "Все зрозуміти — все вибачити", як кажуть французи, і мені було жаль цю збаламучену людину.

Так, мої друзі... Починаю сходити яром. Стежечка крута, плутана. Берусь руками за кущі, і щоразу кортить зупинитись, так, наче невідомою силою затримує дотик галузок. Так... Вихоплюється передо мною ширший, одкритий поворот. Я збавляю кроку, хочу оглянутись востаннє, і саме в цей момент: ба-бах! — над вухом. Ба-бах! — удруге.

Що за чорт? Я інстинктивно припав до землі.

П'ястися назад? — безумство. Тут? — розстріляють. Швидше за пагорок! Швидше униз! І, ламаючи кущі, я сліпма кинувся вниз.

Стріляли з револьвера. Хто стріляв, я й досі напевне не знаю. Навряд, щоб Анна. Принаймні, тоді мені видалось, що стрілець значно правіше. А втім, стрілець поганий, бо мета в нього була, як на долоні.

— От і... — Рубич, зупинившись на момент, хильцем допив свій кухлик.

Ми, Красовський і я, теж підняли свої, але погляди наші мимоволі були прикуті до трошки зблідлого Рубичевого обличчя, і кілька хвилин ми сиділи мовчазно, не наважуючись чомусь пригубити.

Одеса — Харків, 1926