Оповідання про втечу - Любченко Аркадій

Пір'ячком метнувся з воза, і ту ж мить заторохтіло, завищало, затюкало десь позаду... Я побачив унизу село і чимдуж кинувся до нього.

А далі ви вже самі знаєте, як і чому я опинився в кукурудзі, чому заснув і спав кріпко та довго.

Сталося це все перед полуднем, а прокинувся я аж надвечір. Мене розбудив дощ. Не дощ — ціла злива. Хоч вона й хутко одшуміла, та встигла промочити до кісточки. Перемагаючи біль, я викрутив, як міг, своє барахло і згинці переступив на сухіше місце. Тепер я поводився сміливіше, бо ж якому навіть найзавзятішому легіонерові чи жандармові захотілося б лізти в росу, та ще й у високу, густу кукурудзу, та ще й після невдалої розвідки?

Крізь верхняк я оглянув місцевість: праворуч на спаді прилипли хатки, ліворуч ближче нахмурилось стрімке урвище, з якого я робив сьогодні свій польот, а зовсім близенько, кроків за двадцять — подвір'я. Я механічно присів. Я ніяк не сподівався, що, плазуючи, ховаючи сліди, можу опинитися під самою хатою. Мені здавалося, що я на другому кінці городу. Ну, що ж. Так чи сяк, а доводилось сидіти тихенько, чекаючи на ніч — вона, мовляв, якось зарадить, визволить.

На подвір'ї почали грюкати дверима, потім скликали курей. Пам'ятаю, дитячий голосок кілька разів тороплено, кумедно викрикував:

— А-гі на вас!.. А-гі!..

Пам'ятаю,— сонце. Надвечірні промені прорвалися крізь хмари і бризнули золотом. Ніколи не бачив такої краси! А може, й бачив, та проходив байдуже. Тоді ж сприйнялося дуже гостро і досі до подробиць стоїть перед очима. Знаєте, після дощу все обмите, свіже, а по ньому тече сонце, тече і трепетними діамантами обвисає, капає... Пам'ятаю навіть тоненьку билинку, що випиналася просто перед мене... якусь чудну смарагдову кузочку. Кузочку прибило дощем, замулило. Вона відчайно змагалася і пнулася нагору. Я з радістю допоміг їй.

І тоді мене особливо вразила думка: невже впіймають? Тоді така думка видалась особливо страшною, безглуздою. Ще сильніше захотілося жити, захотілося конче довершити утечу. Жити! Звичайно, серед спокійних одноманітних буднів не відчуєш так тонко, не зрозумієш так глибоко це неймовірне щастя — жити.

Так... Але захват мій скоро упав. Прокляті дрижаки! Вони набігали частіше й частіше. Руки в мене посиніли. Весь я скоцюрбився. А вечір насувався холодком... Встати б, ударити навзмах руками — так зразу кров і розбіглася б. Коли ж зв'язаний. Буквально зв'язаний. Навіть не можна потерти рук. Тільки хукай на них. Ідіотське становище!

І так, зібгавшись у клубок, клацаючи зубами, проклинаючи зустріч із подолянином, сидів я, занепокоєний, що ніч, попри всі зусилля, справді може пропасти марно.

Коли це — шелест. Що таке? А воно шупортить і шупортить. Ближче й ближче. Зупиниться на хвилинку і знову, не кваплячись, шупортить, знову наближається. Що робити? Я й не встиг зміркувати, як густа поросль, мов та завіса, розсунулась, і передо мною з'явилась... жінка. Оберемочок зеленини випорснув у неї з рук. Вона сплеснула долонями. Вона пополотніла. Вона щось коротко шепнула... І застигла.

Ми довго мовчали, прикипівши до землі, потопивши одне в одному сполохані очі.

— Не бійтеся... — почав я нишком,— не бійтеся... Я нічого, мовчіть... тільки пригніться, а то вас помітять. Пригніться...

Пригнулась, як загіпнотизована.

— Я вас дуже прошу, мовчіть. Нікому не кажіть за мене. Нікому. Чуєте? А я вам злого не заподію. Я собі посиджу до ночі та й тихенько піду. Чуєте? Тихесенько піду собі, і ніхто нічого не знатиме.

Вона не ворушилась. Тільки раз по раз незрозуміло, рівномірно, ніби штучно заведена машинка, кліпали її довгі вії.

— А як ви скажете — мене вб'ють. Чуєте? Мене вб'ють!

Жінка полегшено зітхнула:

— Єзус-Марія... Так це ви той самий?

— Той самий.

Оглянула мене уважніше. Переляк поволі сходив з її обличчя. Натомість—подив, зацікавлення і нерішуча теплінь жалю. Вона похитала головою.

— А тутка,— каже,— за вами ганяли, ганяли... І по сусідах, і тутка.

— Знаю, знаю... Хочуть убити ні за що, ні про що,— підкреслив я, щоб до краю вплинути на неї й здобути її співчуття.

Вона подивилася пильно, рішуче, проймаюче. У цих сірих, великих очах за одну хвилинку напруження я прочитав і тривогу, і підозріння, і цікавість, і сумнів, і жаль — чисто звірячий острах і чисто жіночу м'якосердість, ласкавість. Неприхована боротьба.

— Хто ви? — питає нарешті.

— Втікач.

— Але хто?

— Людина я... Не злодій, не душогуб. Присягаюсь! А мене переслідують, мене хочуть ні за що вбити...

Знову похитала головою та так тихенько, сердешно:

— Бідний,— каже.

Тоді в її голосі мені видалось щось матернє, споконвічне, невимовно ніжне. "Бідний" — цього було досить.

Вона підвелася, похапцем почала збирати розсипаний бур'ян.

Збирає й виправдується:

— Пастух сьогодні через дощ раніше пригнав корову. А я собі думаю: піду, вщипну берізки. І ось тобі... Ну, сидіть, не бійтеся...

І пірнула в гущавину. Я розгубився. Оте католицьке прислів'я! Оте мені "Єзус-Марія"...

Хто ж вона?

Щоправда, всі уніати вживають такого прислів'я, але й усі поляки в галицьких селах уміють української мови. Не розбереш.

А що, як вона зараз же побіжить викриє мене? Ні, треба тікати. Треба поки що перебратися хоч на другий кінець городу. Швидше звідси! Ну його к бісу! Швидше!

Щойно я намірився, знову — шелест. Так і є! Значить, я не помилився, значить — по мене. Край. Пізно. Розгортаються стебла — знаєте хто? — та сама жінка з берізкою на руках. Я здивовано вліпив очі. Чого їй ще треба? А вона:

— Я,— каже,— приховала, щоб ніхто не подумав... — і таємниче виймає з-під берізки кухлик молока.

Просто якусь добру фею посилала мені доля. Звичайно, я не примусив упрошувати себе. Але в мене вже починалась манія переслідування. Я тут же подумав: а що, як вона продає мене зараз за кварту молока? Що, як вона тим часом послала до ґміни і лише забалакує, затримує мене? Що? Нічого. Нічого не зробиш. Сиди й чекай.

Сидів і чекав. Вона була досить спокійна. Ні одної двозначності, ні одного натяку на провокацію. Навіть навпаки — щось солідарне, змовне. Невже так ловко прикидається? Невже так тонко грає? Невже продасть?..

Тільки тепер придивився я до неї. Русява. Ніби середнього віку. З більш-менш правильними рисами. Видно було, що її передчасно старить запрацьованість. Дивно збереглися вії, довгі-довгі, а в очах ще багато свіжого, юного. І в той же час загальну м'якість виразу порушувала якась чудна, зайва, мінлива суворість.

Невже продасть?.. Але все одно змагатись несила. Та й смішно змагатись.

Кухлик трусився в моїх руках, зуби цокотіли об вінця. Я починав уже ковтати силоміць. Сьогоднішні пертурбації далися взнаки. Я не міг допити молока, хоч і пожадливо був накинувся на нього. Я почував, що маю дуже безпорадний, бідолашний вигляд.

— Вас били? — питає.

— Ні.

— А чого ж синці?

— То я сам себе... тікаючи.

— Бідний.

Я подякував, передав їй кухлик.

— І не випили навіть? Вам дуже холодно? Що ж ви тепер? Ви, певне, й ступити негодні?

Почувши це з чужих уст, я занепокоївся до краю, остаточно повірив у своє знесилля. Але, думаю собі, піддаватись не слід,— а може, вона випитує?

— Ні,— кажу,— не холодно.

— Не холодно? Чого ж ви так позеленіли?

— То так... довкола зелено, то й я зелений,— спробував одбрехатися жартом.

— Не дуріть мене, я ж бачу... І не бійтеся. Вам не можна нікуди йти. Вам треба перепочити. Хоч день-два. Не бійтеся... Ви тутка посидьте до ночі, а я тоді прийду і якось вас переховаю. Добре?

— Добре.

Я навмисне погодився без зайвих балачок, щоб швидше лишитися на самоті та краще обміркувати становище. Жінка зникла. Як бачите, мені щастило. Несподівано матиму і схованку і відпочинок.

Раз ніхто за мною досі не з'являвся, значить, я трохи пересолив із "квартою зради". А може, ті забарилися? А може, вона свідомо, з потайною думкою пропонує цей відпочинок, щоб затримати мене, бо ж не випадало їй тут довго сидіти? Чорт'ізна!.. Підозрілість — страшна хвороба, але така, що часто себе виправдує.

Зрештою, до ночі все повинно з'ясуватися. Чи так, чи сяк, а якщо вже на те завелося, то мені не втекти. Чи поведе мене жінка до хати, чи ні — все одно. Обступлять садибу — каюк. Якщо ж нічого не трапиться, тоді... тоді воістину добра фея.

На всякий випадок я вирішив пересунутись на другий кінець городу. Пересунувся і переконався, що ця ніч для мене справді пропала. Усе тіло важке й болюче. Голова — ходором. Апатія. Навіть сидіти трудно — так і хилить лягти. Приліг. Очі зліплюються. Задрімав трошки. Прокинусь, послухаю і знову, як п'яний, мішком на землю.

Уже зовсім стемніло. Вигулькнув був молодичок та й пропав. Ніч, мов дьогтем налита, кріпка та густа. Для утечі — просто розкіш. Але не можна, голубе, ніяк не можна...

Тоді я помаленьку перебрався до подвір'я. Не прийшли досі,— значить, жінка щиро хоче мені допомогти. Лишилося одне: віддати себе на волю цього незнаного, випадкового спільника. Я збочив, загубив умовне місце. Не біда. Якось знайдемося. А зайве шарудіння ще чого доброго розтривожить та наведе на слід собак.

Мені не довго довелося чекати. І де вона вивчилась так легко, безшумно скрадатися? Як злочинець, як тінь...

Я подав знак. Виявилось, що вона вже приходила і, не знайшовши мене, турбувалася,— загину, мовляв, десь у дорозі.

Ми пішли до хати. Вікна щільно запнуто хустками та рядном. На столі — лампка. Хата середняцька, хоча другу половину, що за місцевим звичаєм мусить бути світлицею, не добудовано. В хаті нікого, крім нас та хлопчика, що спав на полу.

Хазяйка вийняла з печі теплої води, наказала мені обмитися. Ледве-ледве проробив я цю процедуру, аби лише не ускладняти відносин. Потім винесла з комори підлатані штани, сорочку, рудий піджачок. Вона заклопотано поралася коло мене, наче мати коло сина, і я мусив неодмовно в усьому їй коритися. Вечеряти я таки одмовився: зовсім не тягло до їжі.

Тоді,— ось послухайте, як шалено мені щастило,— тоді вона розгорнула свої плани: я мушу перетворитися в Яська Мідуху, її далекого родича із Старих Залещиків, про якого на кутку чували, але якого ніхто ніколи не бачив. Це — на всякий випадок. А поки що: тутка, зараз же за річкою, під тим самим славетним урвищем, живе її вуйко. Живуть удвох із бабою. Вони знають про мене.