Семен Жук и його родичі - Кониський Олександр

Літом вона на полі, а більш на городі, копається, садить з дочками квітки, поливає іх, поле, обкладує дерном цвітники и возиться, наче дитина... бо сказано: вона "чудна."

Трапиться, хоч и ради-в-годи, зайде до Жучихи який-будь гість: вона посадить ёго, начне розмову, та таку сердечну, таку ласкаву, так ніжно и ласкаво дивиться на свого гостя, що той не втерпить, щоб не подумать: "Боже мій! яка отся Олена Василівна, ласкава, привітна, яке добро..: бувають же такі добрі душі... тілько, все таки єсть у неі щось таке... чудне..."

Треба сказать нам кілька слов и про Джура и про те, як пробував в університеті Семен Жук. Джур був сином убогого шляхтича з Уманщини. Він був годів на три молодший од Жука. Обидва вони вступили до університету одного року и в той час, КОЛИ між профессорами и студентами начинав вже потрошечку потухать той світич, котрий в кінці 50-х и з початку 60-х років світив над молодіжю. Той світич піднимав и підносив в гору не тілько дух молодіжи, але й люде пристарковаті, підтоптані, против своєі волі підпадали під вплив пановавшого тогді духу. — Намісто сего світича заворушувався вже де-куди — той инчий дух, котрий розпустився и опановав нас усією своєю силою в кінці 60-х и з початку 70-х р. и котрий й тепер панує. З новим духом наче-б то почало ширшати поле громадскоі роботи; але ся робота навернулась, під завісою "економічного добробиту", тілько на поле акціонерне, процентове, на поле легкоі наживи, через що другі ниви житя зостались перелогами: нива моральна, нива интелектуальна житя нашого часу перелогує й доси. Тяжко становиться на душі, як придивишся, яке зілє поросло на тій ниві, котра спахана и засіяна "новим духом", духом нашого часу! Виросли идеі дрібні, мізерні, виріс еґоізм, лукавство, а найбільш жадане користи...З сего-то жаданя, як дуб з жолудя, виріс обман, лицемірство, лакейство, и звонкі, але до краю пусті слова, слова и слова... Діло тілько там — де бачиться еґоістична користь!

Але цур ім, сим гадкам, вернімось краще до Жука, та до Джура!

Хто з нас не памятує, як у ті роки, в котрі Жук и Джур скінчили ґімназиі, не тілько що в університетах, але и в ґімназиях були "центри", коло котрих ґруповалась молодіж: були центри націоналів, космополітів, идеалістів, реалістів; навіть и жиди мали свій центр. Коло тих то центрів, як бжоли біля матки, розвивалась молодіж. Герценовский "Колокол", твори Бюхнера, Файербаха не то що читались, а виучувались на память. Нехай собі говорять: що то був для нашоі молодіжи час хаосу, а все таки час славний, час честного прямованя до громадского добра! Такий "хаос" єсть непремінний плод историчного житя и минуть ёго не можна... Такий "хаос" буває в житьі кождого народу и благо тому народові, котрого передовики зъуміють покористоваться часом того "хаосу", покористоваться честно, на користь — не еґоізмові а громаді, и виведуть з "хаоса" на просту дорогу прямованя до цивілізациі и мирного прогресу, а не до біржевоі пропастниці и удушливого кляссицизму. Не так було у нас! З "хаосу" ми впали в болото и наші співаки "братства, равенства и свободы" заспівали про потребу "неумытной кары." Ватажки десь поховались... Знайдеш було якогось ватажка де в запечку и він нищечком промовить тобі "поганий час," але витягни ёго у громаду и він народно — божиться, христиться и присягає, що наш час — єсть найкращий час... О Боже! скілько у нас Петрів одреклось далеко ранійш од того часу, коли заспівав півень — духовного туману!... И усякі центри, усякі "кружки", громади розлетілись наче хмара од вітру! Замість громадскоі роботи, видумали "кабінетну" роботу. И з тих "кабінетних" робітників стали виходить и виходять тепер акціонери, банкери, жидівскі наймити, одно слово: люде прокопчені в диму "економічного добробиту", люде, у котрих девіза: "гроші, гроші и гроші".

Хотілось би йти мимо отсих "нових" людей, та не минеш іх, як не минеш Дніпра, ідучи з Чернігова у Киів...

Так ото вже в той час, як Джур и Жук були на третім курсі, університетска молодіж розділилась на двоє: більша часть іі зосталась без проводаторів у широкому полі идей и зосталась вона в сфері идей як вівці без пастуха. И хочуть вівці прямовать до дому, у село, але не втраплять... Одначе, йти треба... дух молодіжий не стоіть, и йдуть вони, куди очи зирять. Кождий йшов тією тропою, котра здавалась ёму вірною и прямою. А чи справді вона вірна, чи справді вона пряма, чи не можна на іі заблудити — не було з ким порадитися. И отся честна молодіж виходила в житє, не здобувши в храмі освіти міцних, не гнилих підвалин проґрессу а прямованя по дорозі громадскоі користи и добра. Друга частка молодіжи мала своіх проводаторів, котрі и вели іі по тій дорозі "духовного" розвою, де світяться акциі, банки, гроші; одно слово, до тієі зорі, при світі котроі скоро и легко можна набить кишеню и спочить сном еґоізму.

Ті підвалини, котрі вложив в дитинну душу Жука Иван Иванович, оберегли ёго од впливу на ёго "нового духу", він цілком належав в університеті до молодіжи без проводаторів: він був націонал; признавав, що наш час — єсть час піднесеня народного биту, — але в голові ёго не зложились міцно и ясно ті способи, над котрими треба працювать: він бачив рани, та не знав, чим іх треба гоіть й з чого почать.

Джур кидався й сюди й туди; и в кінець виробив собі девізу: "ubi bene, ibi patria", и доказував, що національність химера. "В наш час," говорив Джур Жуку, "цивілізация стирає зовсім національні одміни народів. Найперша національня одміна, мова, вже так стирається, що знаючи одну мову Французів можна объіхать увесь світ.

"Так се-б то колись буде на усім світі одна мова?" питав ёго Жук.

— "Певно, що так; бо мова, як и реліґія. повинна бути — одна..."

"Що до реліґіі'', перебивав Жук, "то се правда — бо Бог один на увесь світ; а що до мови, так спитаю тебе, яка-ж мова опанує?"

— "Мова більшости."

"Се-б то Китайців?"

— "Більшости просвіченоі, цивілізованоі."

"Де ж ся більшість? який нарід найбільше просвічений и цивілізований?"

— "Певно, що не наш."

"Але й не Французи."

И знов зачепить Жук Джура, питаючи: яким побитом можна піднять народній добробит на космополітичному ґрунті? И почнуть вони спориться и споряться, покіль не зайдуть у таку пущу, що вже й самі не знають, як з неі вилізти.

Жук був парубок щирий, правдивий: що на умі, те й на язиці. Джур починав вже розуміти ту науку житя, котра каже: "помовчи язичку, — папки дам". Правда, молода натура Джура, не зовсім ще зопсована, не давала ёму сили брехать з товаришем; під впливом "новоі школи" він знав, де треба сказать тілько: "гм!" и сказать так, щоб того гм! ніхто не зрозумів, або кожен розумів по свому, як хотів.

Жук, яко чоловік одкритий, вважав Джура чоловіком правдивим, и любив ёго: він не зрозумів, що се — молоде деревце, котре росте на ґрунті того "нового духу", котрий тогді тілько що подавав своі міязми, а в тих міязмах багацько задушилось людей, и ще більше гарних речей про волю и освіту — перемінились на короткі, незвучні, але користні слова: акция, обліґация, банк, дивіденда, гроші!...

От з таких то жерел повиходили героі моєі хроніки, моєі битописи живих людей.

IV.

В першу ніч у Жуківці спалося Джурові не добре: лігши, він скоро заснув кріпко, але годин через дві прокинувся; якісь чудні думки стали лізти до ёго в голову и розгоняли сон. Так ворочався він до світа и тілько що почало займаться на світ, він мерщій встав, вдягся и пішов на хутір. Замислившись, спустився він на греблю, минув річку, вийшов на вчорашній шлях и усе йшов, усе йшов, покіль не піднявся на ту саму гору, де вчора він з Жуком любовався краёбразом. Глянув Джур на Жуківку и промовив голосно: гарно! дуже гарно!

Сонце тілько що стало підниматься и мов червоним поломєм обхватило Жуківку и Кулики... А повітрє чисте як скло, тихе, тепле, так и обдає чоловіка тим чистим селянским теплом, котрим напоіла ёго ніч; запах материнки, чобрину, смилки и зеленого жита, запах чистий, свіжий, тонкий так и вривається силою в груди: легким становиться тісно, вони наповнились свіжим ароматом, серце спочиває якоюсь радостю, и тут тілько чоловік зрозуміє, як різниться таке повітрє од городянскоі спеки и духоти.

Нова картина: по дорозі заскрипіли вози з косарями; заревла череда, поспішаючи на пашу; мекечуть вівці; скиглять голодні свині, тюпаючи в толоку... усе ожило.

Джур сидить на версі гори, тягне люльку, дивиться на Жуківку, та щось думає... А сонечко йде собі та йде; вже геть — геть піднялось, вже почало припікать и зігнало Джура з могили. Тихою ходою поплівся він назад у хутір. Жук ще спав.

— "Отак усі хозяіни роблять," говорив Джур, будячи Жука. "Славний з тебе хозяін!.. єй-Богу — славний! Люде незабавом обідати муть, а він хропе, рад що добрався до перини."

"Та се я так з дороги," одговорювався Жук; "завтра так не буде."

Паничі вмились, причепурились и прийшли в салю. На садовому ґанку сиділи округ столу Соня, Рися, Ганна Ивановна и якийсь незнаёмий нам пан. Соня наливала чай.

— "Се мій брат Семен, а се ёго товариш, лікар Джур," сказала Соня панові, и обернувшись до паничів додала: "а се Иван Радіонович Хмара."

Пан Хмара встав, подав руку Семенові и сказав:

— "Прошу любить и жаловать, ваш сусід, титулярний совітник." Жук стиснув ёму руку, поклонився и швидче сів до столу.

— "Раненько ви, паничі, встаєте!" сказала, сміючись, Соня.

— "Я раньше вас устав," сказав Джур, "ще сонце не сходило; а от ваш братуха спав би й до вечера, коли-б я ёго не збудив."

— "Хто спить, той не грішить," обізвався пан Хмара.

А Жук буцім не про ёго йшла річ, пив собі чай та оплітав ситницю и редьку з маслом.

— "Іж, іж!" шутковав Джур; "тобі редька користна, вона чистить кров."

"От дякую тобі, що сказав: а то-б я й не знав," одповів Жук, плямкаючи ротом и намазуючи новий кусок ситниці.

— "Сироватка ще користнійша на кров," вставив своє слово пан Хмара, а далі спитав Жука: "давно навернулись на наші хутори?"

"Учора. Ви, здається, не давно живете в нашім сусідстві?"

— "Ні! я жив у Конотопі на пенсиі, а зимою одружився з вашою сусідкою Варварою Павловною Семенютою."

"Чув, чув... та не доводилось мені бачить вашу супругу."

— "Найблизша ваша сусідка... наш хутір Кринки; межа з межою з вашими землями."

"Хутір знаю," говорив Жук, "та не був у ёму ніколи."

— "Такий то ви добрий сусід," усміхнувшись сказав Хмара.