Семен Жук и його родичі - Кониський Олександр

Хто іі зна, про що вона мислила, тілько груди іі примітно колихались наче хвиля и часом вилітало з іх довге — важке зітханє. Довго так сиділа Рися и просиділа-б може цілий день, як ось вийшла на ґанок Жучиха й поздоровившись з Рисею спитала іі:

— "Що се, серденько, з тобою? чого се ти так рано піднялась?.. Та яка бліда, лице наче не твоє!.. Господи! ти мабуть не здужаєш, Рисю!"

— "Ні, матусю! ні, серденько! Не турбуйтесь, я здорова, трохи голова боліла, погано спала и снилось таке невідь що..."

— "Що ж тобі снилося?"

Рися росказала матери свій сон.

— "Куди ніч — туди й сон!" одповіла стара. "Мало що иногді приверзеться. Не все те переймать, що на воді пливе... Цур ёму!.. Не гарно, що ти у ранці в сиру годину сидиш на дворі, застудиш голову..."

>і ^

-"Е, ні, матусю!" сказала Рися, силкуючись говорить, веселим голосом.

— "Ну, ходімо ж до чаю."

Мабуть и справді Рися була дуже бліда, бо, як показалась вона у салі, усі разом спитали іі: чи здорова вона? Джур попробовав у неі пульс и зробив таку ґримасу, яку уміють робить тілько лікарі в той час, як не знають, що сказать.

А Рися зачервоніла, вихопила швидче свою руку з Джуровоі руки и швидче сіла до столу, так щоб самовар закривав од неі Джура.

— "Пульс у вас ненормальний! у вас невеличкий жар," сказав Джур.

— "Байдуже!" одповіла Рися, "минеться."

"Чи не пропасниця у неі?"спитала Жучиха Джура.

— "Не похоже," одповів той.

— "Кажу ж вам, матусю, що я не виспалась, того й бліда."

— "Може й справді од того," сказав Джур. "И я сю ніч негарно спав. — Устав ще сонце не сходило, пішов, викупав ся и набрів на вельми печальну сцену, та отсе й думаю позвать усіх вас, панове, на запомогу мені, а особливо панночок; чи поможете?"

— "Що там таке? говоріть!" сказали в один голос и Семен и ёго сестри.

— "Викупавшись, бачте, забажалось мені курить," став говорить Джур. "Хвать до кишені, сірників нема. Заходжу я в першу хату по дорозі, щоб добуть огню. Входжу, дивлюсь: в хаті нікого й нічого нема. 'Здорові були!' гукнув я, думаючи: чи нема кого на печи. И не помилився! 'Доброго здоровля!.. а хто там такий, чого треба?' озвався жіночий голос з печи. — 'Чи нема,' кажу, 'у вас огню? дайте, будьте ласкаві!'— 'Де у мене той огонь узявся! у мене й хата пятий день не топлена,' одказано мені з печи. — 'Може кресало у вас є?' питаю.— 'Кресало є, ось осьде на комині, коди треба, возьміть, викрешіть собі; та хиба самі сюди злізьте й возьміть, бо я не здужаю.' Я зліз на припечок. Дивлюсь: лежить на печи стара баба и стогне. 'Що се ви, бабусю, нездужаєте? що у вас болить?' — 'Ох, не питайте! бодай би ёго й не говорить!.. не вам кажучи, паничу чи пане... не знаю, як вас величать!.. виразка у мене на нозі... Тіпала я коноплі, та якось койстрицею й сколола пятку, а вона й прикинулась; та отсе, не вам кажучи, и болить и болить, и гниє и гниє!.. Ох-ох-ох!..' — 'Давно-ж се сталося у вас?' — 'Давненько вже! шостий тиждень минає!.. Мабуть Господь та свята Пятнонька покарали мене за те, що в десяту пятницю не пішла до церкви.' — 'А покажіть мені вашу ногу!' — 'На що вам воно здалось! там таке діється, що крий Боже!.. дике мясо поросло.' — 'Покажіть, бабусю; я лікар, може запоможу чим.' — 'Ой, де вже вам! один Бог запоможе мені, як простянусь на лаві! Шкода, пане, й не дивіться.' — То сяк, то так ублагав я бабу, щоб показала ногу. Як розвязала вона товсту ганчірку обмотану округ ноги, так засмерділо з рани, що й сказать бридко!.. Подивився я: батю мій!.. На пяті рана в голубине яйце!.. загнилась, не промита, гній аж тече... Питаю баби: чи не гоіла чим? — 'Гоіла,' каже, 'засипала перепаленим галуном, та не помогло! Я й покинула! Нехай, кажу, що Бог дасть! на все воля Божа! все одно, мені вже й так не довго на сім світі жить!' — Спитав я у неі теплоі води, щоб промить рану. — 'Нема', каже, 'теплоі, а ось у горщику біля мене стоіть та, що я пю.' — 'Хто вас доглядає?' питаю. — 'Хто-ж мене буде доглядати, кроме Бога та святих угодників! Нікому! я стара людина, удова, єсть у мене дочка, зросла вже дівка, так вона жне у Батурині за сніп и усе літо там... Не можна!.. землі у нас своєі нема, а треба на зиму припасти хліба, а то з голоду попухнемо... От вона й жне. У неділю, або в свято, навідається до мене, спече мені хлібець, зварить страви, принесе води, та й знов піде до хозяіна, а я тут одна... З сусіднёі хати, спаси-Біг! дівчинка забігає до мене що-ранку; подасть мені свіжоі водиці, та й піде... от и догляд увесь и за те дякую Творця небесного.' — Я взяв промив бабі ногу, роздивив рану и отсе зараз піду до неі, щоб припекти пекельним камнем... Але сего мало! треба що-дня двичі або тричі промивать, треба чисту перевязь, а не ганчірку; треба, кроме того, доброі страви!.. так от давайте гуртом гоіть!"

— "Давайте! давайте!" скрикнула Соня; "я знаю, яка се удова: се Ольга Сакуниха; то-то іі давно не видно, а то було вона нам приносить коли не гриби, так ягоди!"

— "Дивно мені," сказала Жучиха, "що вона занедужавши не послала до мене своєі дочки..."

— "Ніколи все, а може й не посміла," сказала Соня. "Одначе нічого терять часу, ходім зараз до неі"'

— "Тепер нема чого ходить до неі нам усім, я один піду," сказав Джур, "а ви однесіть ій чого попоісти."

"Я піду з тобою," озвався Жук; "бо не знаю, де ся удова живе. Та мені здається, найкраще буде, коли ми заберемо іі до себе у двір и тут станемо гоіть."

— "Справді так! у нас же против кухні пуста хата стоіть; добре отсе ти, синку, нагадав; та чи схоче вона перейти до нас?" додала Жучиха.

"Спитаємо!.. ходім!" сказав Жук.

— "Зараз," одповів Джур, "тілько возьму лапісу."

Зробивши що слід біля рани, Джур сказав до недужоі: "Ваша рана, бабусю, не так-то швидко загоіться, а доглядать вас як слід нікому, може-б ви перебрались у больницю у город? пані Жучиха дала б коней одвезти вас."

— "Ох! спаси Господи паню Жучиху и пошли и ій и іі дітям, чого вона бажає, а в больницю я не поіду..."

— "Чому? там швидче видужаєте."

— "Кажіть, добродію, швидче помру! Хиба я не знаю, не чула про больниці! Ні! ні! ні за що не хочу! лежати му дома, що Бог дасть! Вже хоч й вмру, так у своій хаті, у своім селі, а не на чужині..."

"Ну, коли так," озвав ся Жук, "то я перевезу тебе, бабо, до себе у двір; там у нас єсть зайва хата, там ми гуртом будемо доглядати тебе."

Баба подякувала и сказала: "Ні, не хочу, не приходиться."

"Чому?" спитав Жук.

— "Люде сміяти муться; скажуть: покинула свою хату, та пішла в старці, лизать панскі тарілки; ні, не хочу!.. Дасть Бог, я й дома одужаю; мені дома краще: тут я сама собі господиня."

Даремне Джур и Жук уговорювали бабу; баба стояла на своім: "не хочу."

Тим часом Соня и Рися принесли бабі попоісти. Недужа з слізьми на очах дякувала іх.

Вернувшись до дому Рися підійшла до Джура и сказала;

— "Велике вам спаси-Біг за вашу запомогу бабі! навчіть мене, чим би я справді стала для неі користною, хоч на час іі недугу?"

— "Носіть ій істи, доглядайте іі, от и все; треба рану промивати, та се я сам робити му..."

— "Я не думала, що у вас таке добре серце... я..."

— "Що ви? ви вважали, що моє серце покрилось товстою корою?"

— "Ні!" одповіла Рися, засоромилась и швидче пішла у другу хату.

До самого обіда Рися не приходила в салю. За обідом вона більш мовчала, за те більш ніж перш вслухувалась в кожне слово Джура...

Смерклось! усі вийшли в сад: з-за густоі липовоі алеі випливав на небу місяць. Вечер був тихий, срібний, молодий! зорі наче всміхались, так як всміхається закохана дівчина до свого судженого.

"Тиха украинска ночь!

Прозрачно небо, звъзды блищуть,"

став декламовать Джур з Пушкина.

"Еге! вже й лікар ударився в поезию!.. Мабуть отакий вечер як сегодні добере й реалістів," шутковав Жук.

— "Хиба у реалістів вже й серця нема, хиба для реалістів поезия terra incognita, чи що?" спитав Джур.

"Яко живі орґанізми — реалісти не можуть не мати серця, серця — фізичного, серця — просто як того шматка мяса, без котрого чоловік не живе; але серця для поезиі реалісти у себе не признають, и саму поезию вважають як щось не то що зайве, а навіть як щось шкодливе для народнёго розвою."

— "Се хто тобі сказав?" спитав Джур трохи з серцем.

"Та все ж, таки, реалісти й сказали," одповів Жук.

— "Може, але я сего не говорив и не скажу; бо навіть и з фізіолоґічного боку — поезия єсть вираз чувства, а чувство — вираз серця, ergo поезия єсть вираз живого чоловічого орґана. Не признавать поезиі — значить не признавать духовного житя серця..."

"Гм!" всміхнувся Жук — "признавать... Я знаю, що ви "признаєте" поезию, але чи вважаєте ви з неі яку користь?"

— "Реалісти, котрі не вважають з поезиі ні якоі користи, мусять бути людьми неосвіченими світом историі..."

Жук знов сказав: "гм!,." и помовчавши трохи спитав Джура: "Чи признаєте ж ви, реалісти, користь з поезиі у наш час?"

— "Я признаю," одповів Джур, "але не таку користь, яку поезия мала колись давнійше; бо..."

"Наш вік — вік грошей, вік еґоізму," перебив ёго Жук.

— "Годі вам спориться," сказала Соня; "справді вечер дуже чудовний. Ну-мо лучше гуртом співать, сама пісня якось проситься з душі" — и не діждавшись одповіди, Соня завела:

"Ой вийду я на шпилечок" —

"Се не гуртова," перебив ій Жук, "ануте разом:

"За Німан иду."

И чотири срібні голоси покотились в срібнім повітрі... Скінчавши пісню, Рися сказала:

— "Як не хороше на дворі, а мене така хіть взяла співать самій, що я піду в салю; тілько прошу вас, панове: не ходіть ніхто в салю; я хочу буть сама; чуєте?"

Рися війшла в салю, сіла до роялі и заспівала "пісню невольниці." Останні пункти пісні:

"Лети моє слово, далеко на небо.

Далеко, далеко, щоб люде не чули"

Рися проспівала так виразно, з такою щирістю, з таким виразом серця, що наче справді слова іі летіли "далеко, далеко — на небо", до Бога, щоб там зістаться на вік, щоб відтіль не вертаться, щоб там вмерти.

Джур війшов в салю, взяв руку Рисі, стиснув іі и промовив:

— "Спаси-Біг! такоі пісні; такоі співи я ще не чув, ніколи не чув."

— "Справді?" спитала тихо Рися.

— "Вірте, що правду кажу."

— "Хочете, ще заспіваю?"

— "Ні, не співайте... боюсь... часом другоі вже так не заспіваєте... Мені жалко стане першоі, жалко буде першого впливу... Ні, не треба! не співайте!"

— "Не буду..." одповіла Рися и вийшла на ґанок, а за нею и Джур.