В-ван! - Загребельний Павло
манікюрницях, Іван улучив момент і попросився на дачу, щоб не плутатися тут під ногами. Його не тримали, полковниця викликала машину з ад'ютантом, Іван повкидав туди свої чемоданяри, впав на заднє сидіння, прохрипів:
"На вокзал!" Ад'ютант спитав, на який: на Курський, Київський, Білоруський? Чи Іван там знав! Аби ближче до дому. "Поганяй на Київський!" — сказав він.
Ешелонів із теплушками на вокзалі не було, не було й забезпеченого місця на дощаних нарах. Звичайні пасажирські поїзди, незвичайні тільки тим, що всі пасажири — вчорашні воїни, які повертаються до мирної праці. Іван теж повертався, хай йому чорт! Втікав, зірвався з прив'язу, зринув із нашийника, визволився, вискочив на оперативний простір, врятувався від мари й докорів сумління. Додому, до мами! Як то співається!
Вернись, вернись, сину, додомоньку.
Змию тобі голівоньку...
Вирвав у військового коменданта посадочний талон, але сідати нікуди, всі вагони — під зав'язку, біля кожного клекотнява, десятки й сотні в шинелях, з речмішечками за спинами, в кирзячках, що протупапи пів-Європи. Куди там Іванові в його хромових чоботях, в офіцерській шинелі, з чорними чемоданярами!
Знайшов-таки вільний вагон, посунув туди один чемоданяру, за ним другий, мало не збив з ніг навідницю, коли та закричала, що це вагон матері й дитини, Іван зареготав: "Якої матері! Якої дитини! Спекулянтів тут возите, тилову пацючню!"
Зайняв ціле відділення плацкартне: на верхню полицю речі, на середній постіль, внизу — сидітиме, і ніяка сила його звідси не сколупне.
От уже інтендантка квоктатиме, як довідаєтьсяі що втік її дорогий зятьок!
На цьому Іван ставив крапку. Нікому нічого ні про що. І вдома мовчав, як заціпило. А всім же було цікаво; де і як воював, що вернувся такий вгодований. Безногий Костик, якому пожувало ногу залізним приводом на крупорушці ще до війни, аж нестямився, стрибаючи на своїх костурах довкола Івана, розпитуючи, заздрячи і навіть плазуючи, аби тільки взнати хоч на копійку, щоб тоді рознести по селу й продати на сто рублів. Іван відгортав його великою долонею, відганяв, як осінню муху. Зневажав і упосліджував. Хіба це чоловік? Говорить швидше, ніж думає, а розповідає завжди більше, ніж знає.
А Іван мовчав навіть перед мамою. Вони стали геть старенькі, легенькі, мов пір'їнка, тільки голос лишився той самий, ще з Іванових дитячих літ, який знаходив його в травах і лозах і кликав ласкаво, болісно й безнадійно: "І-іва!.."
Мама розказували, яке лихо було тут під фашистом, а тоді прийшли наші, і наче розвиднилося і зійшло сонце, і вже зиму зимували на волі, а як прийшла весна, то треба ж було сіяти, а воно все неоране, в бур'янах, і ні машини ж, ні худобини, ні путящого чоловіка на все село, то вже тоді вони, вдови, повпрягалися в плуги, а де й лопатами скопали, а таки ж посіяли, і оце...
І ставила перед Іваном на стіл хлібину з нового урожаю горьованого, а Іван злякано відсовувався, бурмотів: "Ну, мамо! Ну, не кажіть мені отого всього, а то я й не знаю, що з собою зроблю! Як ото можна — в плуга! Хіба ж ви худоба? Як же це так?"
Він готовий був навіть заплакати, але мама не дали йому цього зробити, стали вспокоювати, бо й що там оті плуги і та оранка, як подумати, що випало йому і їхньому батькові. Батько й не вернувся, пропав безвісти, може, йому й легше, а він же, синочок, перейшов усі фронти, перейшов і пройшов, ото ж страх і горе, ото ж муки які...
І тоді Іван з дурного розуму — чи то щоб похвалитися перед мамою, чи заспокоїти її? — взяв і розляпав усе про Старшого, і про його секретну службу, і про машини, на яких їздив, надто ж про останню, що звалася так, ніби людей лякати: "Хорх".
Мама не то що не повірили, а мовби не дочули чи не хотіли чути: "То ти, мабуть, про когось таке розказуєш, а не про себе. Та й про когось — хіба ж можна людську душу хоч одну занапастити? Який же то гріх непростимий! У пеклі ж горітимеш! У пеклі..."
Іван уже пошкодував, що не втримав рота на клямці, щось промурмотів — чи то хотів виправдатися, чи звернути на когось, але мама вже не слухали, відсунулися од нього боязко, мовчки пішли до хатини, лягли там на вузенькому тапчанчику, відвернулися до стіни — і вже більше не встали.
Ні їсти, ні пити, ні до кого не обізвалися, заплющили очі, затулили вуха — ніякими громами, ніякими гарматами не проб'єшся, не вблагаєш вислухати, зрозуміти, простити.
"Мамо, — кричав Іван, — ну, що ви ото надумали! Причім тут пекло? Ну, мамо, ну їй же богу! Ну, хочете, я отут головою об стіну битимуся? Хоч і до крові! Хочете — я що хочете для вас зроблю. Ну, мамо!.."
Ні мови, ні хуху, ні духу до сина. Може, не було вже в неї сина і нічого не було на цім світі.
Іван метнувся до голови колгоспу, до району, привіз лікаря, привіз уже й не одного, кликав сусідів, родичів близьких і далеких — нічого не помагало. Може б, помогло, якби знали причину маминої страшної немочі, але причину Іван одкрити не міг ні за які гроші.
Так мама і вмерли, не озвавшись до Івана хоч словом, і все вмерло йому тут, навіть оте із зелених трав і лоз і золотого роздолля "І-іва!", бо то вже не мама кликали і не його, Івана, а когось зовсім іншого, він і сам не знав, кого й коли.
В розпачі він бив себе кулацюрами по голові — аж гуділо. Дурна голова! Ой, дурна! Ну хто сіпав за язик? Треба було сказати мамі, що він снайпер, ворошиловський стрілець, — і все тобі точно! Ще й пишалися б ним. На зборах — у президію, до піонерів запрошували б. Розказувати про бойові подвиги... Про... Ага, а що ж він розказував би піонерам? Не зосталося йому тут місця, як умерли мама.
Іван зібрав своє манаття і метнувся до міста.
Найняв куток у вдови з двома дітьми, влаштувався водієм до якогось невеличкого начальничка. Взяли одразу, бо анкета ж! Машина до анкети не дуже підходила: трофейний "оппельок" мишачого кольору, начальничок, судячи з машини, теж був дрібного калібру, але Іван за звичкою (а може, для власного душевного вспокоєння) вже за день чи два став звати його "Старшой", чим здивував і навіть налякав начальника.
— Я всю війну під броньою, — пояснив той, ніби виправдовувався, — то ж ні старшим лейтенантом, ні сержантом не був.
— Однаково ви для мене Старшой, — заявив Іван. — У мене всю війну був начальником Старшой. Такий чоловік, що якби я вам розказав... Та я ще розкажу, як розкачаюся трохи...
Розкачатися він не встиг. Чи то про нього десь довідалися, чи пронюхали, чи так злякалися — не минуло й місяця, як його покликали до кадрів і повідомили, що переводять на нове місце. Висувають. Бери вище!
Машина вже була краща, більша, хоч і не лімузин, а кабріолет із брезентовим верхом, і начальник теж поважніший — вищий, товщий, сердитіший. Це вже справжній Старшой.
Біля цього Іван протримався довше: мало не цілий рік. А тоді знову його "висунули" і дали блискучу характеристику, а про Іванову анкету то й не кажи — там кожна графа так і дзвенить і навіть про родичів на окупованій території — нітелень, бо були й нема, то нічого й писати.
Машина тепер була — куди твоє діло, відповідно й Старшой, а після того ще й ще машини і нові та нові Старші, так що ні Іван не встигав звикати до них, ні вони до Івана — тільки знай підпихали його, і він ріс, як на опарі.
Та й як не рости, коли довкола таке діялося! То притиснули письменників, щоб не дуже розмахували Своїми перами; то поколошкали отих учених, що забули про корів і взялися за якихось мушок, сподіваючись, що народний академік Трохим Денисович Лисенко спатиме на посту і не помітить ворожих підступів; то вчасно викрили мерзенних космополітів, які хотіли продати наше радянське первородство за сочевичну юшку; то вирвали гадючі жала в лікарів — професорів, що бризкали отрутою вже й на товариша Сталіна; то сам товариш Сталін вкоротив язика так званим ученим, які щось там мудрячили з самою мовою нашою, може, хотіли зробити нас зовсім німими перед лицем світового імперіалізму. Це щоб він, Іван, та німий! Та Боже ж мій! Він аж репається від слів, таких круглих та великих, як його кулаки, а вони хотіли позапихати ті слова назад?
Він би сам усіх отих професориків та інтелігентиків... Уночі, коли заснуть, ще тепленькими, і самому безпремінно в шинелі і в чоботях. А розмір же сорок шостий! І по отих паркетах, під люстрами, між книжками — чоботи сорок шостого розміру і шинельний дух, як від старого валянка. Хай понюхають тонконюхі! І з м'якої постелі, від м'якої професорші, від м'якого хліба — прямо в дощ, у сніг, у хвищу й хурделицю! Все точно і просто, бо й шинеля проста, як народ, як їхній вождь, що теж завжди тільки в шинелі, а не в пальтах з м'якими хутрами та гладесенькими підкладочками.
У всіх тих подіях угадувалося Іванові щось, як ото співається в пісні, знайоме до болю: Старшой! Його рука, його почерк! І скромність теж його. Справи такі, що гримлять на весь світ, а він собі скромненько в стороні. Не висовується і не викрасовується. От хоч би як і він, Іван.
Коли вмер Сталін, Іван добряче розгубився, але не плакав разом з усіма тонкосльозими, а тільки здригався, як коняка: самою шкірою.
Душею здригнувся пізніше, коли прийшла вість про кривавого ката (та ще, виявляється, і англійського шпигуна!) Берію і стали називати його поплічників. О, яке ж далеке було це від того благородного і загадкового тремтіння місячного сяйва в нічних водах! Скажемо відверто: Іван тремтів, як собачий хвіст. Він ждав: ось-ось назвуть і його колишнього Старшого, ось-ось доберуться, а в самого душа стискалася, маліла, стала вже меншою макового зерняти, закотилася в самі п'яти, котилася далі, провалювалася в тартарари, у безвість.
А що чоловік без душі? Поки вона є, то й не помічаєш, зневажливо відмахуєшся: ет, вигадки! Коли ж утрачаєш, то ніби вийняли з тебе осердя і став ти, мов порожній лантух. Ось наче був у тобі якийсь заряд, акумулятор, динамомашина, летіли іскри, міг ти щось запалювати, загрожувати, спопеляти, а тепер сам укритий попелом, який тільки й годен, щоб у ньому греблися одурілі від спекоти кури.
На війні біля Старшого життя було просте, як із батога хвись. Тоді була у всьому точність, а тепер почалася якась каша.
Тепер Іван не погрожував, не лякав, не вдавався до натяків, сидів тихо, принишк, заліг на дно.
Висувати його перестали, хоч куди вже було висувати? Добрався на той час до такого верху, що голова макітрилася.