В-ван! - Загребельний Павло
Але полковник це полковник, Старшой звелів скрізь провести, все показати (сам з підвалів і не висовувався, обіймався там із своїм сейфом), Іван, козиряючи і згинаючи товсту шию, шанобливо посунув слідом за опасистим полковником і його донькою, все б, може, обійшлося благополучно, але інтендантові щось стукнуло в голову, в отому залі з кабанячими головами і оленячими рогами він глянув на Івана і буркнув:
— Старшина, познайомтесь із моєю донькою.
Іван був уже тоді старшина, це правда, але ж перед полковником, який зодягає і годує цілу армію, це просто мізерія.
Полковницька донька (треба визнати, досить підходяща дівчина) стрельнула на Івана великими чорними очима, подала руку;
— Ангеліна.
Він розгубився і від тої пещеної руки, і від чудернацького імені, спаленів лицем, геть забув, що треба відповідати "старшина такий-то!", і бовкнув несподівано для самого себе:
— Іван!
— Ой, як це мило! — не знати від чого зраділа Ангеліна.
На тому ніби й кінець, Іван показав, відпровадив, відкозиряв, але другого дня його покликано до інтенданта, і виявилося: не для службових справ, а на чай із полковником і Ангеліною!
Його, Івана, на чай!
І як почалося, як пішло!
Ясна річ, Старшой про все довідався негайно. Але не нагримав на Івана, не лякав, не погрожував, не забороняв. Сказав коротко: "Хвалю!"
Коли в душі суцільний переляк, то яка ж тут любов? Іван не знав, що воно таке, зате знала Ангеліна і пішла на нього штурмом.
Він спробував нагадати їй, хто він і що. В столицях не жив, орденів на війні не заробив, самі медальки та подяки на бланках, не майор і не капітан, а тільки старшина...
— А що майори? — сміялася Ангеліна, горнучись до Івана. — Мені потрібна твоя сила!
У Старшого було багато роботи і після закінчення війни. Вороги так і кишіли! Він не поспішав додому, залишався ще, мабуть, надовго поблизу від лігва поверженого ворога, Іван мав надію, що залишиться й він, але не вийшло. Може, Старшой хотів, щоб Іван повернувся додому разом із воїнами-визволителями? Бо коли повернешся пізніше, після всіх, сам-один і не знати звідки, то вже ти ніби й не воїн, і не визволитель, а це може викликати небажані думки в людей. А може. Старшого попросив отой інтендантський полковник, батько Ангеліни? Бо Ангеліна ждала Івана, і після демобілізації Іван однаково ж повинен був їхати не до мами в село, а до Ангеліни.
Хоч як там було, із Старшим вони розлучилися. Може, й назавжди, бо Старшой нічого Іванові не сказав на прощання, не пообіцяв писати або хоч обізватися, не дав своєї адреси, а спитати Іван не наважився. Іван не припускався навіть думки, що Старшой просто викинув його, як ганчірку, позбувся небажаного свідка, прибрав з-перед очей, як нагадування, відтрутив і відсунув, мов непотріб.
Він їхав до Ангеліни, і все було гаразд. Коли згодом пробував згадати, коли й чому сколотилася його душа, так до пуття й не міг цього зробити. Чи тоді, як слухав фронтові бувальщини своїх супутників по вагону, а сам мовчав, бо не мав чого розповідати. Чи коли спробував похвалитися трофеями і вимінював за них на станціях самогонки на всіх, але замість вдячності й заздрощів ловив тільки недоброзичливі погляди. Чи тоді, коли, прокинувшись удосвіта на якійсь станції, побачив віддаля високі, ніби кремлівські, древні мури, попробивані й поруйновані, як людські душі, і церкви над ними — так само поруйновані й понищені. Хтось сказав: "Смоленськ", і це чомусь наповнило Іванову душу страхом і здриганням. Він ніколи й не чув, що в Смоленську був свій кремль. Хіба ж Кремль не один на світі? І хіба може знайтися сила, щоб його поруйнувати, пробити, мов душу?
Отоді, вже десь на останніх перегонах перед столицею, і прийшов у Іванові думки хирлявий короткозорий музикант, з його вовняним шарфиком довкола тонкої шиї і хворобливою, майже нелюдською чутливістю. Прийшов і не відходив, так ніби ждав чогось, хотів, домагався. Коли б сказав, пояснив, чого хоче, чого йому треба, Іванові, може, відлягло б від серця. Але музикант мовчав, і це було нестерпно. Чужа душа стала над душею Івановою, і яка з них ціла, а яка пробита, і ким же, ким?
Ну, чому він не пробував утікати тої ночі в холодному чорному парку біля чужої вілли? Тоді було б хоч якесь виправдання для Івана: підконвойний пробує втекти, і доводиться сповняти обов'язок... При спробі втекти — це завжди виправдання для того, хто... Для обох виправдання... А так...
Ешелон готувався до зустрічі в столиці, їхали герої, поверталися з Перемогою, заслужили на велику зустріч, на квіти, оркестри, радість і сльози, сльози і радість... Солдати начищали медалі, чепурилися, прибиралися. Іванові не треба було й чепуритися. Був і так найкраще зодягнений, найвгодованіший, найрозкішніший, не тільки в їхньому вагоні, а, мабуть, і в усьому ешелоні. Легка була війна для нього, ой, яка ж легка! Може, тому й обминає рідну домівку, не наважується поглянути в очі рідній матусі, а їде до людей, власне, чужих, про яких нічого не знає. А чи знає щось про себе? Де ти був, Іване? Хто він такий — священний воїн чи блудний син? Спитають, що робив на війні, в які атаки ходив, на які штурми й приступи, де тримав оборону, на яких ріках і в яких містах, кого визволяв, брав під захист? Що він відповість? Хоч би ж раз довелося відбиватися, бути між життям і смертю. Прорив ворожих танків, напад здичавілих есесівців, десант автоматників — все це було десь, колись, у чутках і розповідях, але ніколи не там, де Іван. Хтось так вдало вибирав місце для штабів, а надто для Старшого і його таємничих служб, що сиділи вони, мов у Бога за пазухою.
І тому він не просто вцілів, зберігся, проскочив, а ще й розкохався на ситих штабних харчах так, що навіть полковницька донька вибрала не когось іншого, а саме його, Івана.
І зустрічали Івана не як інших — у відчаєних радощах, в сльозах до непам'яті, у скриках до самих небес, — його зустрічали поважно, з точно відміряною урочистістю, виокремлюючи з розклекотаної людської маси, з обіймів, плачів, танців, пісень. Ангеліна, мати-полковниця (така молода, ніби вона сестра Ангеліни), ад'ютанти, шофери, безіменні лакизи — Івана привітали, як воїна-визволителя, а також в надії слави і добра, оточили, забрали його трофейні ремінні чемоданяри, всадовили в машину, повезли, привезли, влаштували. Про те, щоб йому десь шукати притулку, не було й мови. В полковницькій квартирі окрема кімната, і то так далеко від Ангеліниної кімнати, що зійтися можна тільки під невсипущим оком полковниці, у них на фронті була якась самостійність і воля? Тут не фронт, не війна, вже мирний час, треба забувати про всі ті кошмари, тепер маємо право на людське життя. За кілька днів повертається батько-полковник, буде здійснено громадянський акт, відсвяткують весілля, тоді все набуде законного установлення, вони стануть молодим подружжям, з'єднають свої долі, своє життя...
Іван міг би ждати й не дні — місяці, а то й роки, коли треба. Війна була довша, та й нічого. В селі в нього дівчини не було, службу мав таку, що про стороннє не дуже розженешся подумати. Ну, запишалось там інколи після штабного начальства — то медсестра Таня, то регулювальниця з комендатури Катеринка, але то все дим і суєта.
Забулося й оте, чого зазнав у ешелоні, коли серед сотень людей ти ніби сам-один, і щось обгризає тобі душу, і дірки в ній, ніби в отих смоленських
древніх мурах.
Він освоювався на інтендантській території, пристосовувався, звикав, приживався. Наїстися, виспатися, вилежатися, поледарювати од пуза — ну, житуха!
Але їв чи не їв, спав чи не спав, відкрилося йому зненацька таке, що хоч головою об стіну, хоч реви віц розпачу, хоч кричи: "Рятуйте!"
Вдень ще нічого. То Ангеліна, то гості, то на дачу, то по місту. А наставала ніч, і починалася мука. Іван звик до нічного життя, чотири роки, вважай, не спав, щоб бути напоготові, вмить відгукнутися на поклик Старшого, це стало звичкою, перейшло в кров, отруїло йому кров, перетворивши його з добродушного, здорового тілом і душею сільського хлопця на якусь дивну нічну істоту, — щось ніби велетенський
кажан абощо.
Квартира, весь дім, величезне місто — все спало, а Іван не міг заснути, нудився, мучився, задихався в своїй тісній кімнатці, не знав, що робити, куди себе подіти, як діждатися коли й не нового дня, то хоча б досвітку.
Тільки тепер згадав, що у вагоні теж не спав жодної ночі, і вже дійшов був до того, хоч кидайся під колеса. Може, через те й маячив йому тоді перед очима темношиїй схарапудливий музикантик.
Але навіть у вагоні було легше, бо там стукотіли колеса, кричав паровоз, кудись тебе везло, щось змінювалося довкола.
А тут — наче смерть.
Іван прокрадався з своєї кімнатки, босий, у самих армійських підштаниках, блукав по темних просторих залах інтендантської квартири. Рятунку ніде не знаходив. Паркети гад його тяжким тілом рипіли так, наче аж бахкали, від кожного віддиху мовби розлягалася луна — так і жди, що з темного кутка простогне відчаєне музикантове: "Ой! Що шумить?"
Ну, вскочив! Хоч вовком вий. І що ж це воно виходило? Вбити чоловіка простіше й легше, ніж примусити його замовчати, заткнути рота, не дати ні зойкнути, ні застогнати, ні... проклясти. Музикант ніби оживав у кожному нічному шереху, в кожній Івановій безсонній миті, підходив упритул, наближав до просторого Іванового виду своє мученицьке лице, тихо допитувався: "Хіба може вбивця заборонити убитому ним стогнати віц болю? Відповідай: хіба може?"
Коли б поряд був Старшой, Іван знав би, що казати і що робити. Бо Старшой — то було все для Івана: дім, опора, захист, надія.
Тепер утратив усе, і чужий він усьому й усім, а йому так само чуже все довкола. Бездомний страх заволодівав Іваном дужче й дужче, і тута така, хоч вішайся.
Міг би розповісти про музиканта Ангеліні і тим хоч трохи очистити душу. Може, полегшало б? Але ж нерозголошення таємниці. Підписку давав Старшому. Та й як він казатиме Ангеліні, що казатиме? Вона, звичайно ж, не повірить, гляне на нього такими очима, що хоч плигай у них, як у глибоку воду, розтягуючи слова, спитає: "Що-о таке-е? Це пра-авда?" — "Чого б же я тобі брехав? — промуркоче він. — Мене змалку вчили казати правду", — "Ах, тебе вчили! Його вчили — чи хто бачив таку зачаровану душу! Не підходь до мене! Кому сказала? Не підходь, ти, страховисько!"
В квартирі розпочалося генеральне прибирання (хоч там і так все вилискувало, як офіцерські халяви), Ангеліна металася по кравчинях, перукарнях.