Життя Тараса Шевченка - Зайцев Павло
Тут у вересні 1845 року при заході сонця пережив одну з найбільших своїх мистецьких емоцій. Ще сім років тому на засланні пам’ятав усе так, як би воно перед очима стояло, коли писав Козачковському:
"Чи пам’ятаєте нашу прогулянку в Андруші і за Дніпро – до Монастирища на гору? Згадайте той чудесний вечір, ту широку панораму, а посередині довгу широку фіолетову смугу, а за тією фіолетовою смугою блищить, неначе з золота кутий, переяславський собор. Яка ж чудесна урочиста тиша! Пам’ятаєте? Ми довго слова не могли промовити, аж поки білесенька, ледве помітна цяточка заспівала:
Та яром, яром за товаром.
Чудесний вечір, чудесний край, і пісні дивні! Багато добрих споминів заховав я про старий Переяслав та про Тебе, друже мій щирий!"
У Переяславі ж написав свій "Заповіт", у його околицях повстали "Кавказ" і "Посланіє", – занадто багато було з ними зв’язано в минулому! Був такий зворушений, що, ввійшовши до хати, по 14 роках розлуки, мовчки вітався з господарями! Це було 12 червня – у дев’яту п’ятницю, коли в Переяславі відбувається ярмарок. Оговтавшись, пішов подивитися на ярмарок, а потім висловив бажання поїхати до Дніпра – хотів знову при заході сонця ще раз оглянути чарівну панораму, подивитись на гори, куди на засланні мріяв принести й покласти своє "серце замучене, поточене горем".
Не міг дочекатися, аж запряжуть коні. Пішов сам уперед. Увечорі ловили рибу й варили "кашу" над Дніпром. "Ніч була тиха, місячна, українська ніч з міріадами зірок на чистому небі. Своєю величавою красою вона привітала так давно знайомого їй поета, – оповідав потім Козачковський. – Дивлячись навкруги й любуючись чарівною красою, Тарас казав: "Як добре було б жити поетові, коли б йому можна було бути тільки поетом і не бути громадянином!"" Контрасти між тими почуттями, що їх будила в його душі краса природи, та гіркими переживаннями, що приносила політична дійсність, все життя бентежили його душу. Це вже він не раз висловлював у поезіях і може найяскравіше тоді, коли думки його летіли саме до цього чарівного закутку України, де хотів бути й похований:
І все те, все те радує очі,
А серце плаче – глянуть не хоче…
У хвилини, коли такі думки його обсідали, вирвалися у нього колись навіть слова жалю, що доля порізнила його з природою, що кинула його в вир боротьби, яка немилосердно покалічила його життя:
Чому Господь не дав дожить
Малого віку у тім раю?!
Умер би, орючи на ниві,
Нічого б на світі не знав,
Не був би в світі юродивим,
Людей і Бога не прокляв!
бо люди взяли його "з святого неба"
І писать
Погані вірші научили…
У місячну ніч над Дніпром роздумував тепер над своїм життєвим призначенням, над суперечністю між своїм фатальним покликанням і ідеалом сумирного життя "у нашім раї на землі". Був тепер там, де мріяв хоч раз іще побувати, де в мріях бачив себе сивим старцем, що, надивившись на "Божий рай", самотній вертає "в хату спочивати". І хоч "позички зносили" були його силу, але вона до нього вернулася, і міг іще не тільки просити Бога, як на засланні,
Щоб хоч умерти на Дніпрі,
Хоч на малесенькій горі,
але й знайти собі дружину,
щоб з нею
Удвох дивитися з гори
На Дніпр широкий, на яри
Та на лани широкополі.
У цю місячну поетичну ніч думка ця, що з нею виїхав на Україну, не могла його особливо не займати: аджеж він був саме в тих місцях, з якими все життя зв’язував мрію про своє родинне щастя. Другого дня, 13 червня, поплив дубом по Дніпрі до близької Прохорівки, – плив повз ті гори, на одній з яких незабаром знайшли вічний спочинок його тлінні останки.
На Батьківщині
Гостинно зустріли його Максимовичі, що давно вже чекали на нього. Гостював у них і перебував у тій околиці тижнів зо два. Невеличкий домочок Максимовичів з верандою, що виходила на Дніпро, стояв на високій горі, порослій чудовою дібровою. Шевченко цілими днями мандрував по околицях – по розляглих прохорівських і келебердянських полях і луках, вдивляючись у "сині гори за Дніпром" між Пекарями й Каневом і їх зрисовуючи. Вертався часто тільки на ніч. Розмовляв багато з селянами, випиваючи з ними іноді й по чарці.
У кінці червня Шевченко переплив на правий берег Дніпра, щоб їхати до рідної Кирилівки. По дорозі заїхав до Городища, щоб оглянути велику цукроварню колишніх кріпаків Яхненка й Симиренка і познайомитися з її власниками. Не міг він не чути про діяльність цих українських капіталістів – промисловців-піонерів, що, вийшовши з кріпаків, робити чудеса: ставши мільйонерами, вони не тільки не визискували місцевої людності, до якої самі належали й із середовища якої самі вийшли, а навпаки – і високими ставками платні, і культурними інституціями, що їх створили при своїх фабриках і майстернях, підносили й економічний добробут краю, і культурний рівень місцевого населения.
Шевченка зустріли тут з надзвичайною гостинністю й пошаною. Господарі й їх управитель О. Хропаль були свідомими українцями. "За кілька хвилин" по приїзді Шевченко "був зо всіма, як свій". Улаштували його там з великим комфортом. Він відпочивав тут душею. Був у веселому настрої: оповідав веселі анекдоти, читав із узятої з собою в подорож захалявної книжечки свої невільницькі поезії – читав артистично, так, як він умів те робити. Справивши на господарів і все їхнє оточення велике враження, він сам завдячував свій добрий настрій всьому тому, що тут побачив. Старий Яхненко і його шваґер Федір Симиренко були українськими "Фордами" тих часів. Фабрика їх своїм великим виробництвом цукру й величезною механічною майстернею відома була мало не на всю Росію. І справді тут, за кріпацтва, панував добре оплачуваний вільний труд робітників, що працювали з вільного найму – тоді, як на поміщицьких фабриках безбожно експлуатовано робітників-кріпаків.
"Дбайливість і опіка господарів фабрики щодо добробуту робітників і службовців була надзвичайна: добре упоряджені з санітарного боку казарми (для робітників), парові лазні, розкішний шпиталь із багатою аптекою, прекрасна церква, бібліотека, школа з 150 учнями, що їм викладали учителі, які здебільшого мали університетську освіту" – все це за тих часів було чудом. Шевченко був усім цим так захоплений, що, коли оглянув школу, то, обійнявши й поцілувавши Яхненка, з почуттям промовив: "Батьку! Що ти тут наробив!" – і на очах його показалися сльози. Зворушення поета було зрозуміле: світлі враження з перебування в Городищі були потвердженням багатьох його переконань, його віри в творчі сили свого народу, підставою надій на його світле нове творче життя по тому, як він звільниться з путів неволі.
На засланні в розпачі кликав до Бога:
…О, Господи!
Дай мені хоч глянуть
На народ отой убитий,
На тую Украйну!
А коли приїхав і глянув, то пережив серцем не одну тяжку муку.
Їхав і тепер до рідної Кирилівки, щоб іще раз побачити, як його брати й сестри
Німі на панщину ідуть
І діточок своїх ведуть…
Під’їхавши до батьківської хати, де виріс і звідки його вигнала лиха мачуха, обіймав і цілував Микитину жінку Палажку, що була сама вдома. Сльози текли з його очей, і не міг нічого вимовити із зворушення. Стара хата похилилася, дерева коло хати, що їх пам’ятав і на засланні так яскраво описував, згадуючи своє дитинство, були позрубані. Розпитуючи братову про її життя, нічого веселого не міг почути. Пішов потім до сестри Ярини. Як і Микитина жінка, так і Ярина збентежені були цією несподіваною зустріччю. Ярина оповідала потім:
"Я вже й не пам’ятаю, що зо мною діялося тоді! От ми сиділи на призьбі, він, сердешний, положив голову мені на коліна, та все просить, щоб я розказувала про своє життя гірке".
Тяжке було те сестрине життя і, оповідаючи його перебіг, наплакалася вона доволі, поки не довела оповідання до кінця – до смерти чоловіка-п’яниці, за яким їй гірко жилося і якому брат-поет ще за студентських часів свого життя грозився, що "коли він не схаменеться, то опиниться там, де йому й не снилось". Тішився, що сестра-невільниця тепер хоч від лихого чоловіка вільна.
Другого дня, на Петра, пішов до кирилівської церкви, де колись співав на крилосі, де читав псалтир над небіжчиками. По службі Божій його шкільні товариші поприходили до Микитиної хати. Вчора сестра Ярина, сьогодні всі розпитували його про те, "чи скоро вийде та воля". Що міг їм сказати?
Брат Йосип був жонатий із Мотрею Шевченківною (не родичкою, лише з однаковим прізвищем), що мала брата Варфоломея. Цей Варфоломей був економом чи управителем у кн. Лопухіна. Знав його поет перед тим дуже мало (якщо взагалі знав особисто), але пам’ятав, мабуть, добре його пророчу пересторогу: "буває, що за правду принудять за дев’ятими воротами гавкнуть". Від Кирилівки до Корсуня, де жив Варфоломей, було близько, і Шевченко поїхав до нього. Можливо, що ним керувало бажання побачитися із свояком, що "вибився в люди" з кріпаків, і бажання побачити чудові околиці річки Росі, а при тому всьому практичний і досвідчений Варфоломей був поетові потрібний як можливий помічник і певний дорадник у справі, що його тоді найбільше займала: він міг йому дуже помогти купити ґрунт під садибу над Дніпром, що його Шевченко, перебуваючи в Прохорівці, вже, здається, був наглянув. Мабуть, і брати поетові радили йому звернутися до Варфоломея. Десь 30 червня або 1 липня Шевченко приїхав до мальовничого Корсуня. Подобалась йому і родина свояка, і він сам, національно-освічений, як на сільську людину, і зарадний, – подобався й розкішний князівський парк на берегах скелястої красуні-Росі.
З короткою перервою прогостював тут Шевченко днів із десять, зрисовуючи старі дерева й мальовничі закутки в парку, бавлячись із дітьми Варфоломея, записуючи в альбомі цікаві пісні, що їх тут і в родині свояка, і поза нею чув, або просячи й інших їх собі записувати. Дорожній альбом поета збагатився і рисунками, і цікавими записами. 5 липня він виїздив на Черкащину до Межиріча, де жив поміщик Парчевський, у зв’язку з наміром придбати собі в нього ґрунт між селом Пекарями й Каневом. Зараз же знову вернувся до Корсуня, а 9 липня або 10 вранці знов прибув до Межиріча й другого дня з управителем Парчевського Вольським поїхав до урочища Мотовилівщина над Дніпром, за селом Пекарями.
Була це гора з плескуватим високим підніжжям-терасою – місце і дуже мальовниче, і догідне для збудування хати.
