Життя Тараса Шевченка - Зайцев Павло
Він же в нас тепер перший чоловік" і т. п.].
Він перед тим іще напосідався на Шевченка, щоб, не дай Боже, не друкував своїх творів без його, Кулішевої, критичної цензури. Шевченко й сам мав тоді намір спільно з Кулішем переглянути свої нові поезії, але коли Куліш, повернувшись із-за кордону влітку 1858 р., почав знову в листах із Мотронівки докучати Шевченкові своїми радами, щоб той обробив свої твори так "охайно да оглядно… як у того Пушкіна, – щоб чистим зерном одсипать духовної пашні землякам, не з половою", то й безмежно доброму й вибачливому Шевченкові, мабуть, терпець урвався… Хоч Куліш одночасно й підкреслював, що свої поради робить, "ревнуючи" по Шевченковій славі і "по красоті нашого голосного слова", але в своїй зарозумілості заходив надто далеко.
Прибувши восени 1858 року до Петербургу, він не збавляв свого менторського тону і, коли прочитав Шевченків вірш "Полякам", то наговорив Шевченкові чогось такого, що на другий день (22.XI) мусів у листі мотивувати свою критику, бо й сам злякався, що її Шевченко візьме "за вхибу своєму достоїнству поетичному". Шевченко, нарешті, поклав край Кулішевим зазіханням на роль загального ментора й "літературного Übermensch-a". Цього довго не міг забути Куліш і по 25-ох роках згадував, як Шевченко "гукав" у Петербурзі: "Не давайте Кулішеві поправляти Марка Вовчка, – він її опрозить!"
Проте саме цієї зими 1858-59 років Куліш найчастіше бував у Шевченка, аж поки, закохавшись у Марію Маркович, як якийсь наївний молодик, полетів за нею за кордон, щоб тероризувати її там загрозами самогубства, а повернувшись, поневіряти її ім’ям перед людьми й дискредитувати себе в думці земляків. З висоти своєї справжньої величі Шевченко один, може, з-посеред усіх умів ці вибрики вибачати, і треба думати, що коли між Кулішем і обуреним на нього українським громадянством не дійшло тоді до повного розриву, то це завдяки Шевченкові. Але все це теж не могло Шевченка не нервувати: він був серед українців єдиною особою, що могла своїм моральним впливом змушувати всіх "одностайне стати", і йому боляче було бачити, як один із найталановитіших і найпрацьовитіших представників нечисленної тоді української еліти вічно йде всупереч усім із бажанням накидати громаді свої думки, всіх і скрізь навчати, а сам принижує свою людську гідність.
У серпні 1858 року Шевченко відновив свої відносини і з Костомаровим, що не на довгий час, вертаючись із-за кордону, затримався в Петербурзі для праці в бібліотеках і архівах. Костомаров несподівано прийшов із візитою до Шевченка, і той по одинадцяти роках розлуки довго не міг пізнати постарілого вченого приятеля. Зустріч їх була зворушлива, і два тижні по ній вони щодня по праці сходилися на розмови в ресторані Палкіна, поки Костомаров не виїхав до Саратова, де прожив цілий рік, працюючи там як секретар місцевого комітету селянської реформи.
Придбав він багато знайомств і серед російських письменників. Зблизився з поетами братами Курочкіними – Василем і Миколою, особливо з останнім. Познайомився з М. Г. Чернишевським і його родиною. Пізнав досить близько найславетнішого з тодішніх російських повістярів – І. С. Тургенева. Часто зустрічався в поетами Полонським і Щербиною, з братами Олексієм та Львом Жемчужниковими і їх кузеном – поетом гр. Олексієм Толстим, з молодим повістярем М. Лесковим. Ближче зійшовся й заприязнився з тими з них, що визначалися такою самою, як і він, щирістю й безпосередністю вдачі, як от з Миколою Курочкіним і братами Жемчужниковими, що були людьми винятково доброго серця, а з-поміж росіян справді щирими українофілами.
Всією душею прив’язавшись до родини гр. Ф. і Н. Толстих, він був у їхньому домі своєю людиною. Згодом навіть мало не всі його видатніші приятелі-українці зробилися теж постійними гостями в салоні графині Настасії, – почали там бувати і Куліш, і С. Гулак-Артемовський, а в 1859 році, після переїзду до Петербурґу, і Костомаров. Були ще два великопанські салони, де Шевченко бував на всіх прийняттях, завжди оточений пошаною й особливою увагою – це салони пані Наталії Суханової-Подколзиної й пані Варвари Карташевської, заможних українських поміщиць. У Карташевської бували українські літературні вечори, на яких, крім Шевченка, бували ще і Марко Вовчок, і Василь Білозерський, бував і Турґєнєв, що в Шевченка й познайомився з Карташевською.
У Суханової-Подколзиної бували Полонський, Аполлон Майков, Щербина, Турґєнєв, митці-малярі Айвазовський, Ів. Ів. Соколов, Піменов – усе знайомі або приятелі Шевченка. Син пані Суханової, учень Шевченків Борис, згадував потім, як Шевченко "своєю простотою, сердечністю, однією своєю появою мимоволі прив’язував до себе всіх від малого до великого". "Його трохи незграбні, але зовсім не вульгарні манери, проста мова, добра, розумна усмішка, все якось притягало до нього й залишало враження старого знайомства, старої приязні, при якій всякі церемонії робилися зайвими". Дочка Толстих Катерина теж потверджувала чарівливу симпатичність Шевченкової вдачі:
"Він був надзвичайно ласкавий, м’який і наївно довірливий до людей, в усіх він знаходив щось добре й захоплювався часто людьми, що не були того й варті. Сам же він впливав [на інших] якось чарівливо, всі любили його, не виключаючи навіть слуг".
Це "навіть" – тут зовсім зайве: власне слуги в усіх домах, – як на Україні було, так і тут – найбільше до нього прив’язувалися, "особливо уважно до нього ставилися", – як згадує Борис Суханов, – "особливо старалися догодити йому". У Суханових, наприклад, слуги-українці на пам’ять вивчали вірші Шевченка з першого видання "Кобзаря", що його мав дворецький Пивоваренко.
Виходячи з дому, Шевченко мав звичай писати крейдою на дверях, куди вийшов. Гості, що його не заставали вдома, теж писали там свої прізвища, іноді разом із висловами своєї пошани й захоплення; найбільше було таких українських записів, іноді навіть у віршованій формі.
Перед Різдвяними Святами 1858 року до Петербургу приїхав на гастролі артист-трагік – негр Айра Олдрідж, геніальний виконавець героїчних ролей у драмах Шекспіра, незрівнянний Отелло. Його повна несамовитого темпераменту гра захопила Шевченка до нестями. Згодом вони познайомилися у Толстих. Перекладачкою Шевченкові й Олдріджеві, що вмів говорити тільки по-англійському, була Катя Толстая. Вона прекрасно описала цю епізодичну приязнь нашого поета з одним із найталановитіших представників африканської раси:
"Шевченко не міг не зійтися з ним, у обох їх було занадто багато спільного; обидва – чисті, чесні душі, обидва – справжні митці, Обидва мали в споминах молодости тяжкі сторінки гноблення. Один, щоб попасти до пристрасно любленого театру, найнявся в лакеї до актора, – другого вибито різками за спалений під час малювання недогарок…"
Митцеві-різьбяреві Микешину довелося бути свідком сцени, коли по закінченні спектаклю, де Олдрідж виконував роль короля Ліра, Шевченко вбіг до його театральної кімнати за лаштунками і, припавши до чорного приятеля, цілував його в лице, в руки, в плечі, примовляючи ніжні слова подяки. Олдріджа захоплювали українські пісні, що їх наспівував йому Шевченко, а негр співав йому своїх або старовинних англійських романсів. Бувало це під час сеансів, коли Шевченко малював портрет Олдріджа. Обидва в Толстих слухали гру на фортепіано віртуоза А. Контського, захоплюючись творами Моцарта й Шопена.
Оточений людською любов’ю й пошаною, сповнений артистичними враженнями, здавалося б, Шевченко міг жити спокійно, але життя давало йому не самі радісні години, бо серце його ятрили вічні жалі й рани, що їх завдавали не так особисті, як національні й громадсько-політичні справи.
Ідейна позиція
Перешкоди, що їх далі ставила цензура українським письменникам і що їх він тяжко зазнавав передусім на собі, не могли не сприяти неґативній оцінці Шевченком нібито "ліберального" панування Олександра II. Ставлення російського громадянства до української справи теж дуже мало змінилося. Навпаки, бували випадки, коли Шевченкові доводилося гостро реаґувати на російський націоналізм.
Привід до цього вийшов саме з родини Аксакових, що, як здалося вразливому поетові, "щиро співчуває Україні та її пісням і поезії". Іван Аксаков, що в кінці 1858 року приступив до видання в Москві нового часопису "Парус", спробував був через М. Максимовича притягти до співробітництва в ньому й Шевченка, але наш поет став на принципову позицію, слушно боронячи української національної окремішності, що її Іван Аксаков звів таки до права українців співати свої пісні та мати свою поезію, бо в програмовій статті свого органу не згадував ні словом про українців. Обурений Шевченко гостро реаґував на це у відповіді непоправному опортуністові Максимовичу:
""Парус" у своєму універсалі перелічив усю слов’янську братію, а про нас і не згадав, спасибі йому, – ми вже, бач, дуже близькі родичі: як наш батько горів, то їх [москалів] батько руки грів. Не доводиться мені давати під парус свої вірші і того ради, що парус сей надуває заступник вельможного князя, любителя березової каші [У ч. І "Паруса" була стаття "ліберала" кн. В. Черкаського, що обстоював право поміщиків карати селян різками ("ліберально" – не більше 18 різок)]. Може воно так і треба московській натурі, та нам то і дуже не вподобалося".
Коли в перших місяцях по повороті з заслання Шевченко, як людина, що пережила далеко гірші часи Миколи І, піддався омані нової "ліберальної ери", що її на всі лади вихваляли і деякі земляки (Куліш, М. Лазаревський, М. Максимович), і навіть революціонери-поляки (як от повішений згодом Муравйовим Сераковський), то незабаром від цієї омани не залишилося й сліду: російська дійсність швидко її знищила. З болем у серці, з обуренням дивився поет на дальше поневіряння свого народу від москалів. Глибоке враження справляли на слухачів думки, що їх він із цього приводу висловлював.
Молодий мистець-маляр українець Честахівський, якого Шевченко дуже полюбив і до себе наблизив, занотовуючи часто поетові розмови, записав одну – про поневолений наш народ, що "поневіряється замордований панщиною, а кріпиться – не згасає: такий теплий, такий щирий, віруючий": "Ох! Боже батьку!" – говорив Шевченко: "Аж шум шумує у серці, як згадаєш, яку гірку випив та ще й досі п’є наш славний люд козачий, а таки не втеряв серця.
