Хрещатий яр - Гуменна Докія
Так само, як і тепер, тоді відбувався розпад старих тканин і народження нових — у насильстві й крові.
Вчорашній світ відійшов, ми — на його руїнах. Але чи прийшов уже новий? Тільки чутливі душі його прочувають, за ним тужать. Старі закони перестають діяти. Люди кидаються від одної скрайньої ідеології до другої. Шукають. Соціялізм? Комунізм? Монархія? Демократія? Фашизм?
Приходить якийсь новий, відмінний лад, у всьому-всьому, а ти, людино, стоїш і питаєш із тривогою: чи те, що має бути, вже остаточний розлам людського виду на хижака й жертву, чи, нарешті, перемога найбільшого винаходу людства, дару людству від Пречистої?
Мар’яні трудно це окреслити словом. Вона про нього думає все життя, кожен раз називає інакше: то казкою, то цілістю, то любов’ю, то Богом, то Україною, то доброю щедротою. І знову їй допомагають уривки чужих розмов.
— Люди добрі тоді, коли тобі лихо. "Ой, Боже мій, як мені вас шкода!" А само думає: "Отак тобі й треба, аби не мені". Коли ж тобі десь щось трохи вдалося, — зараз із усіх боків вороги. "А чого це? А як це?" Заздрість, дошукування…
От! Це саме те, чого Мар’яні в цю мить треба. Це ж сучасне переоформлення старої думки: "Друзі спізнаються в біді". Те було. Тепер: "В біді кожен тобі співчуває, а от нехай порадіє твоїм щастям!" Цього не буває.
Навіть переживати радість другого ми нездібні, вона викликає лише нашу заздрість?
Вже давно Мар’яна над цим негарним почуттям думає. Скільки раз сама переживає, бо вона в цій людській "лісовій драмі" кожен раз — жертва. А тим часом у ньому лежить першоджерело справедливости і свідомість втраченої однаковости, однакового права на благо.
Оце недавно казала собі Мар'яна: щоб жити, одна істота мусить їсти другу. Щось тут не в’яжеться. То, щоб жити, Великонімеччина мусить жерти Україну? Все в порядку? І це єдиний закон життя? Хижацтво?
Ні, на щастя, є ще й другий. Постійної самовіддачі. Адже ж "лісова драма", з якої весь час бере взірець Мар’яна, це і хижацтво, й самовіддача водночас. Первісні люди це знали і створили релігію, філософію свого часу, постійного взаємовіддання, взаєможертви. Ця релігія спільноти природи й людини, рівности, однакової божеськости, цілком вкладена в тотемізм, у віру: я й те, що я їм, і те, що їсть мене, — рідня, бо ми одне одному себе віддаємо. Оце віддавання, жертва найсвятіша церемоніяльна відправа всіх релігій. Коли люди вже настільки відокремилися від Бога, що почали або низько кланятися, або насміхатися й заперечувати його існування, Бог сам віддав себе в жертву і небагато від людей жадав за це: щоб тільки любили своїх ближніх, як самих себе. Цієї поступки люди не прийняли, вони її просто не помітили. З релігії залишили собі обряд, а нема ні одного, щоб любив ближнього, як самого себе. Про самовіддачу ніхто й не думає!
І знову людина зависла над безоднею. Чи впаде в неї й загине, чи злетить на крилах, що виростуть із нових вартостей? Ці вартості у тім невловнім слові, що кожен раз інакше називається. Те слово протилежне хижацтву, воно дало все, що створило людство, і тримає, і веде все дальше й дальше в майбутнє. Воно, те, не хоче здаватися, вмирати. І хоч розщеплення женеться все далі, — те скріплює роз'юшене суспільство. Знайшли вихід наші предки, коли струхлявіли всі їх норми, чого ж ми не можемо знайти? Нам нема чого протиставити хижацтву?
Мусить щось бути протиставлене, а Мар'яна не може протиставити самовіддачу, бо хижак її відразу й зжере, ще й дякуватиме Провидінню, що було до нього милостиве. Ні, не може бути моєї самовіддачі, найкраще буде, коли хижакова шкура висітиме на сонці, як він сам себе виключив із гурту рівних, із зв’язку поколінь і вселюдства…
Вагони, мішки, поліцаї, люди раптом перестали бути екзотичною декорацією до Мар’яниних химериків. Ще ніякого руху, лише ледве помітне хвилювання, а Мар’яну вже вибило із трибу, вона цілком включилася в настрій юрби. І серед людей, і на безлюдді водночас сміливіше мислиш, маєш увесь світ. Але, справді, вже проскочили Київ пасажирський, доходить поїзд до Києва-Другого товарного. Ну, як же це будуть відбуватися таїнства? Що робитимуть усі, те й Мар'яна. До вечора ще далеко, ще може навіть встигне вона захопити шматок "Дня української культури".
Та щось усі сидять у вагонах. Сидить і Мар’яна. Вже й смеркає, а поліцаї не поспішають. Перше треба вивантажити мішки з добром, а це. можливо аж глупої ночі.
І аж удосвіта, коли вже впоралися, поліцаї вивели наловлених рабів із замкнених вагонів, поставили в ряди, між ними й спекулянтів, і Мар’яну також. Отож з усіх боків оточили, рушниці пристрашуюче понавішували на себе, так повели, Навіть німецька жандармерія не порушила цієї ідилії.
XXV.
Гнат Загнибіда догнав Мар'яну саме тоді, як вона доходила бульваром Шевченка до Галицького базару, — і почав її лаяти. Чому вона не була на "Дні української культури"? Її чекали. Хотіли бачити… Де вона пропадає?
— Я оце вчора приїхала із села, — відповіла вона. — Разом із наловленими на роботу.
І Мар’яна з захопленням розповідає про свої походеньки. Страшно, дуже страшно було йти в рядах під рушницями, — але ж подумати, до чого винахідливі ці спекулянти! Неймовірне, але дійсне все те, що вона розказує.
Гнат усьому цьому неймовірному вірить. Він ще вчора повірив, коли прибився гість із Львова таким самим дивом і в тому самому транспорті. Він має особливі завдання, про які навіть Гнат не знає. Гість оце в нього в хаті перебуває, а Гнат із найвеселішою міною вертається з Райхскомісаріяту Україна, де досхочу накокетувався із секретарками.
— Може проведеш мене трохи? — питається Мар’яна. — Розкажеш, що було на тому "Дні культури"… Я оце йду на базар, треба купити черевики. Ці ось розлазяться, а як треба буде виїжджати, то не буде в чому…
— Скільки ж то треба на черевики?
— Та я думаю, карбованців із чотириста. Ось несу торбинку маку — зажену, а ще є в мене пляшка олії.
— Зайди до мене, я тобі видам, допомоги карбованців двісті, — каже Гнат і вже хоче їй сказати про Бадьору, як його покликано.
Біля обочини пішоходу стоїть автомашина і Гнат чує своє прізвище. Він підходить і за хвилину, махнувши рукою Мар’яні, сідає в авто. Мар’яна пішла далі — що там Гнатові до неї й її черевиків, коли він має он таких знайомих із автом…
Гнат же тим часом опинився в товаристві двох опікунів у гестапівській уніформі. Вони його спеціяльно чекали… Хто ця жінка, що йшла з ним? — Так собі, одна знайома… — Хто вона така? Що робить? Як прізвище?
І Гнат мусить відповідати. Це — одна науковка, просила допомоги. Він, коли привели його в кабінет, мусить на все, що питають, відповідати, Із найсміливішою і найвеселішою міною. Чи знаєте ви того й іншого? — Та знаю! — А Романа Чагира знаєте? — Чому ні? Ось і сьогодні бачив. — Якої ви думки про нього? — Чого ж? Хороший хлопець. — А ми ось маємо відомості, що він провадить підпільну антинімецьку роботу. — Хто, він? Ну, ні, я цьому аж ніяк не можу повірити! — з найсильнішим здивуванням вигукує Гнат. — Я мав із ним справи не раз і завжди — тільки найбільша лояльність до німецької влади.…— Гнат хвилину подумав, наче ще раз передумуючи можливу нелояльність Романа Чагира, перебрав усі з ним зустрічі, — і ще раз, із переконанням у голосі, протягнув: — Ні-і-і! Це абсолютно виключене…
Орденоносний Гнат Загнибіда сміливо й вільно дивиться у вічі двом опікунам. Головне — сміливо. Він прогулявся автом до своїх друзів, із якими часто випиває із примовкою "прост!", яким вряди-годи робить незначні, але пікантні "ґешенки", — і довір’я до нього не може в них похитнутися ні на мить. Підроблені документи, продуктові картки для нелегально проживаючих у Києві, підпільна література, перетримування гостей із Львова, що прибули із спеціяльними завданнями, — ніколи в житті й діяльності недавнього голови районової управи, а тепер директора Будинку Вчених, не існували… Про якісь підпільні націоналістичні організації в Києві — не чув ніколи. Хіба ж не на долоні його життя? Ось боліє вченими, їх трохи підтримує, ось виступав із доповіддю у "День української культури" про потребу боротися із більшовизмом…
І опікуни держать його чотири години, багато дружніх розмов перепливло за цей час, а Гнат стає усе сміливішим, усе певнішим себе. Нічорта вони не знають! Гість із Львова може спокійно ще цю ніч ночувати в нього.
XXVI.
Вікна в Мирона й Льолі затемнені так, що жадна щілинка не викаже електрики. Вона крадена, у всіх сусідів — мікроскопічні комбінації каганця й гасової лямпочки.
І ніхто не сказав би, дивлячись на ці чорні вікна, як то ллється через вінця життя за ними. Льоля від якогось часу полюбила гостей і добірні вечері. Хоч би маленьку ілюзію… "Як то нам було колись добре, а ми не знали"… Миронові справи блискучі, більшовики ще не прийшли, а німцям не до того тепер, щоб псувати радість буття київського кербуда.
Проте, тут нема нікого, хто був би задоволений і хотів спинити хвилину. Незадоволений навіть піп Помазанов, який ось, на загальну заздрість товариства, розповідає, як то йому в селі, мов святому, баби голову змивають та в чисту постіль кладуть. Із обуренням він розказує:
— На іхнєй мовє я сказал ім проповєдь. "Люди добрі, тут серед вас є пройдисвіт, так гоніть його, самосвята. Розступіться, дайте йому дорогу, хай вийде із церкви. Чого він тут каламутить народ?" А он не ідьот. "Вон атсюдова, чтоб і духу твоєго тут нє било". — "Та чого ви так, батюшко?" — "Разґаварівать нє хачу!" — "Та, благочинний, я ж нічого!" — "Я — священнік, а ти — свінья! Вон атсюдава!"
Деякі тут згадують Помазанова, як він, завзятий активіст, бігав нещодавно технологом випікання хліба на завод, як не раз бився із своєю жінкою і називав її вуличними словами. Але успіхи теперішнього благочинного затьмарюють спогади. От і про обід ніколи не турбується, його годує все село, кличуть навипередки, несуть усе до хати, він ще й додому возить даровані блага. Зовсім невигідно жінці в селі появлятися,
— Ну, й повезло ж вам! — радіє Льолина мама, а в перекладі на мову спогадів: "Це Помазанов! Ви подумайте! І везе ж такому! Він не має права й попом бути, ви спитайте, чи вінчався він із своєю жінкою? Вона ж комсомолка!"
Але на селі всі вважають його за неземну, ангелоподібну святу людину.
