Хрещатий яр - Гуменна Докія
— Базари ломляться від усього, ціни йдуть на спад.
Кияни мають барометр, на нього вони покладаються цілком безпечно. Кругом партизанка, цілі райони з якоюсь іншою владою, в оперу падають бомби, гуркіт гармат щовечора — все те нікого не бентежить, коли базар процвітає.
— Хаїм Гітлер! Хай здохне! — прокинулася з тяжкого забуття хора. Вона ніби слухала, ніби дрімала.
Ну, і Мар’яна все ж цього вечора не прийшла.
XXIV.
Поїзд часом ставав на полі, поліцаї випускали замкнених у товарняках дівчат і вели їх у ярок, до вітру. Окремо — хлопців. Тоді знову заганяли в товарні вагони й засували наглухо двері.
От яким способом вертається Мар’яна до Києва, везучи в клунку цибулю, квасолю, житній хліб і мак. Десь цьому всьому зрадіє Марія Павлівна, що взяла під свій догляд нещасну Оксану Артемівну. Вартість проїзду — півлітра самогону поліцаєві, а за другого півлітра пустили її в той вагон, що не замикається, у якому їдуть самі поліцаї та ще якісь молодиці й чоловіки,
В цьому вагоні повно вантажів. Муку добре видно в мішках, позашиваних циганською голкою, а що самогону й сала не бракує теж, то це написано на лицях. Як то тільки все це (і всі ми) з поїзду вислизне, щоб не половила німецька жандармерія та не пограбувала на станції? Як відбувається таїнство, що всі ці мішки другого дня стоять уже на базарах і перепродуються, — Мар’яні ніхто не каже. Факт фактом: щобільше йде транспортів із рабами, із свиньми, збіжжям, курми, худобою, цукром, то й ціни на базарі нижчі. Транспорти ці й для київських ринків везуть немало.
Київ звик висіти над безоднею цих два роки, звик до думки про моторошний завтрішній день. А він моторошний, з якого боку на нього не глянь, чи з західнього, чи східнього. Але те буде ще колись, а сьогодні Київ вертається до своєї безпечности. Вже навіть згадали, що є пляж. І як це аж два роки, два чудових літа, не бути й разу на Дніпрі? Нехай офіційний пляж тільки для німців, — є багато ще кращих пісків, берегів, заток.
Події страшні, овіяні гарячим подихом політичних і фронтових ситуацій, а Мар’яна, сидячи серед поліцаїв та спекулянтів, обіцяє собі день, коли вона збіжить з Подолу і сяде в якусь моторку. І вона втягнулася в це шалене колесо, найстрашніші події миготять усі разом, не встигають навіть уже вразити, заслонюються все новими, — і все це обгорнуте тяжкими клопотами про насущний. Людина стає просто байдужа, як ось ці дві байдужі репліки поліцаїв побіч: "Он на тому хуторі німець забив жінку й чоловіка, зосталося двоє дітей. Не хотіла давати кабана". — "А в нас знову кругом управи понавішували людей. Партизани забили німця…"
Цікаво, чи відбувся сьогодні "День української культури"? Мар’яна навмисне на цей час зникла із Києва. Гидко. Може й треба, але гидко з німецького дозволу святкувати такий день. Мар’яна не політик, може якраз це й має значення: коли німці валяться, хоч день вирвати. Все одно, й цього не буде, тих доповідей вільного слова.
І хоч утікла, а цікаво їй, як то воно пройшло, які доповіді були, чи інтересні? Чим дишуть? Марія Павлівна розкаже.
Що її тримає, цю Марію Павлівну? Який невгамовний струмінь енергії? Вічно освітлене усмішкою лице. З першого разу, як зустріла її в Гната, то й заполонила Мар’яну вічна молодість цієї революціонерки. Якраз Олег тоді виїжджав до Німеччини, зломлений, занепалий. І якби оця старенька, жебонлива вчителька не попалася випадково на дорозі й не піддала духу одним своїм виглядом, — хтозна, може й Мар’яна з відчаю слідом за Олегом поїхала б… Та й писала б, що працює чотирнадцять годин на добу, коровам хвости зав’язує. А ще ж Мар’яна не знала тоді, що Марія Павлівна втратила дочку. От де гарт! Може вона одна тільки й не стала розбитим кораблем з того покоління, що відходить. З інших самі клепки зосталися.
Прикро тільки, що в одному пункті не співчуває вона, в найдорожчому Мар’яні. Це коли Мар’яна починає розвивати їй свої улюблені ідеї. Насміхається. Лає за несучасність. Жаль! Чомусь Мар’яна вважала, що вона з філософським умом. Жаль. Нема в ній повіву історії, розмаху часу. А чи винна Мар’яна, що її кровно обходить докопатися — хто її предки?
Вона — живий згусток минувшини, вічність у моменті. Це Мар’яна знає. Але якої минувшини? Хто дав Мар’яні життя? Простий споконвічний нарід, з якого вікінґи-князі брали данину і вклали презирливе значення у почесне кількатисячолітнє слово шумер, або смерд, бо той у поті працював на ту данину. Так і слово українець може колись означатиме "нижчий", "смердючий" тут, у дітей якихось "великонімців", навчених у тих вчителів, що напродукує німецький педагогічний інститут, відкритий на території Десятинної церкви? Навчать їх там про культурну місію германської раси. Міти й легенди німецького виробу вони вважатимуть за свої, пишатимуться ними, вигукуватимуть: "О, Адольф Гітлер, ясноволосий лицар!" А німецького тут на новій Україні (що зватиметься якось інакше) буде хіба кілька імен, бо всі ті власники лятифундій, обдаровані німецькі ветерани війни, потонуть у місцевій стихії і діти їх будуть такі ж закохані в Україну (інакша назва), як і ми, а слово українець буде, тільки означатиме воно "покидьок".
Як Гітлера проженуть, а вернеться Сталін, — десь уже правнуки сучасників вчитимуть у історії України про найбільшого доброчинця України, Сталіна, який перебудував її на новий соціальний лад, який врятував їх предків від Гітлерової заглади. В очах четвертого покоління виросте він у генія добра, а нащадки тих українських мільйонів, яких він скатував голодом та по засланнях, матимуть у серці до нього подяку, як ми до вікінґів-князів, оборонців від "поганих".
А може цей князівський патріотизм "Слова о полку Ігоревім" — лише ремінісценція панівної верхівки, якогось княжого брата, що не мав "стола" та й пішов у ченці? А Мар’яна до верхівки цієї аж ніяк непричетна. А вона — прямий нащадок, може й не шумера, як почуває найбільш себе, а от тих кочових веж печенізьких-половецьких. Може оті кам’яні баби — портрети її найрідніших дідів і бабів? І чого ж вони зайди-наїзники, коли аж пам’ятники собі воздвигали на насидженій землі? Ті полишали манастирі й літописи, ці ж по собі іншу пам’ятку лишили: могили із статуями, а що ми не вміємо їх розшифрувати…
Мар’яна прийняла на час припущення, що саме кам’яні баби — її предки. І завзято напалася на тогочасних ворогів її предків. Так само тоді, як і сьогодні, величезну данину приганяли купці-дружинники з українських сіл, хуторів та степів; і навіть майже те саме, що тепер, тільки нині мед замінили цукром, а вугілля тоді ще не було відоме. Війни їх були змаганням за "столи" — ключі до багатих джерел постачання товару для купецької торгівлі. Щось на зразок змагання Гітлера із Сталіном. І до воєн цих Мар’янині предки непричетні, тільки вже як вибивалися з-під княжої ласкавої руки які села й не хотіли платити данини (читай: продналогу чи контингенту), тоді починалися княжі походи. Може то вони звалися походами на печенігів? А смердові цей княжий патріотизм був чужим-чужісінький, з нього аби менше брали. Він знав, що й так братимуть — чи половецькі чи руські князі…
— Аби шия, а ярмо буде… — підтверджують Мар’янині думки молодиці, що говорять зовсім про своє й гадки не мають, у які нетрі забралася оця мовчазна міська людина.
Та ті чудні, нікому неприйнятні, навіть широкомислящій Марії Павлівні, думки не хочуть покидати Мар’яну. Ну, добре, а чого це все якісь варяги, якісь визволителі, якісь чужі верхівки? Смерд сам не був вершителем своєї долі? Та чому ні? А формула "не хочемо ні хлопа, ні пана, а хочемо, щоб усі були вільні козаки", — чи це не вияв його дозрілости, вистояности? Коли за свою сімохтисячолітню історію велетень був яких тисячу-дві років збірником різноплеменних наверствовань, то що таке ще якихось триста років у житті велетня? Але автохтон хоче вже розправити свої могутні крила, без непроханих опікунів показати, що може визріти під життєдайним українським сонцем.
Вирвавшись на волю із штампів казенних ідеологій, думки Мар’янині вже розбрикалися й не хотять по-рабському підпорядковуватися нікому.
"Малороссія на юґе Россії"… "младшій брат"… "хоробрі лицарі руські, князі-вікінґи"… "германське походження українців від готів…" — Ні і ні! Не включати себе в жаден із цих відлитих штампів, бачити правду. Для Мар’яни, громадянки тисячоліть, що веде свій початок… від кого? Яка правда? Несправедливо ж буде, коли вона почуватиме себе нащадком лише половців-печенігів, може ж таки трохи й вікінгів. Вірніше, одні предки мої робили лихо другим? І кого ж зневажати, кого шанувати? Двох душ не може бути.
— І хто на тому мужикові хоче, той на ньому їде! — знову рефреном доходить до неї народня мудрість. А в Мар’яні знову прокинулася нова гама нікому неприйнятних думок.
Тепер він зветься мужиком. Той, що мав одну назву з своїм богом — туром. Той, що корінням вріс у землю, іменовану тепер Україною. Мінялися тільки домішки до нього, хто тільки хотів, той на ньому їхав, а він усе пережив. Він — океан, справді, скільки не відливай, скільки не вливай, він залишається собою. Приходили не одні завойовники і десь щезли безслідно, а смерд дійшов до нас і зветься тепер мужиком. Збагачений тільки всім тим, що осіло й розчинилося в ньому.
Отже, це ясно. Мар’яна продовжує вічність смерда. Та нащо вона про це думає?
От і не знає. Почуває в собі велику душевну силу, купаючись у цих впоперек і навскіс ідучих думках, поглядаючи на цих поліцаїв, молодиць та дядьків навколо, що й не знають, які вони родовиті.
А та Марія Павлівна каже, що все це — несучасне. Та це ж найпотрібніше саме тепер, коли нас хочуть винищити, як тасманійців винищила біла раса. Марія Павлівна каже, що коли земля горить під ногами, зовсім нецікаво, як вдягалися на Україні наші бабки: оксамитні трикутники оздоблювали керсетки, чи що інше. Їй нецікаво, хоч і як тлумачила їй Мар’яна, що в цій оздобі трикутничками вбачає вона глибоку традицію, з доісторичних трипільських часів. — Кому тепер ваше трипілля потрібне, ось ви краще скажіть, як цю лиху годину витримати, щоб не загинути.
Боже! Та яка ж доба в нашій історії співзвучніша з нашою, як не пізньотрипільська? Так само, як і тепер, була то доба струсів, катаклізмів, перебудови всіх умовних понять, у нас нині званих державою, мистецтвом, мораллю, релігійним обрядом, шлюбними нормами.
