Яром-долиною... - Тельнюк Станіслав
Ми в одному з ним зійшлися: він не хоче, щоб наш Крим сквернили чоботи яничар та яничарських прихвоснів, і я цього не хочу. А в усьому іншому ми — вороги. Він — пастух, який хоче правди. А правди немає — такої, якої він хоче. Є правда моя. І я знаю її. Бо в моїх жилах тече чінгізханова кров, а не в Аметових…
РОЗДІЛ ТРЕТІЙ, про те, як розійшлися дороги двох армій
Кантемір розплющив вічі лише на хвилину. Він побачив зорі, які скакали в очах, а потім зупинилися, розгледів обличчя свого вірного Халіда і промовив:
— В Кафу!
І знову зомлів.
Але це був наказ. І армія повинна була його виконувати. Власне, вцілілі воєначальники Кантеміра теж думали вже про це. Треба було залишати Бахчисарай, відступати на Кафу, а там збирати сили для дальшої боротьби з братами Гераями.
Кантемірове військо тут же звернуло в лівий бік і пішло на схід.
Втомлені коні ледве брели. Втомлені вершники ледве трималися в сідлах. Пройшовши отак з фарсах, військо зупинилося і впало на нічліг…
І тільки зорі сяяли зверху, знаючи те, чого не знають і не знатимуть люди…
Запорожці теж розташувалися табором на спочинок. Дорошенко здогадувався, що орда Кантеміра пішла на Ескі—Кирим чи на Кафу. Шукати її зараз, серед ночі, він не захотів, хоч Закривидорога й наполягав на цьому.
— Пане гетьмане, — казав він, — Кантеміра поранено, якщо не вбито, військо розхитане. Я думаю, що Кантемір зазнав поразки в оцій битві тільки тому, що не чекав нас зустріти так рано. Він, мабуть, ішов цілу ніч — а перед тим цілий день вони товклися біля Бахчисарая, — коні втомилися, вершники — теж. А тут ми — із свіжими силами! Я сам бачив: у них здоровля не було битися! У них рухи були не такі бистрі, як завше!.. Вони втекли, щоб поспати, а вже потім підуть на Ескі—Кирим чи на Кафу. От треба зараз їх і дорубати.
— Андрію, — терпляче пояснював Дорошенко, — якби ж ти точно знав, де вони поховалися, якби ж не довелося їх шукати цілу, ніч — і дурно, то тоді б я тебе послухався… А так ми не дамо відпочити ні людям, ні коням і втратимо час. На нас чекає Бахчисарай! Там ми з’єднаємося з військом’ Шагіна…
— Там того війська — кіт наплакав, — вкинув слівце й Мізерниця, загадково всміхаючись у свій хитрий вус, і було незрозуміло: чи то він підтримує гетьмана, чи навпаки…
— Ну й що, що кіт наплакав? — иезадоволений, що його перебив Мізерниця, сказав гетьман. — Кіт наплакав, а Шагін—Герай тримається. Онде ж полонений сказав, що тримається. Та й чому йому брехати? Якби Кантемір зайняв Бахчисарай, то він би зі своїм військом спокійнісінько чекав нас за міськими мурами. А то ж 6а — гасає то туди, то сюди! Не смачно, видно, поки що йому!.. Мабуть, іще підмоги не діждався…
— Звідки підмога? — знизав плечима Мізерниця. Закривидорога подумав: прикидається, аж занадто!
Гетьман втомленими очима позирнув на Мізерницю.
— Звідки підмога? А то ізвідти, звідки мав її розвідати Дерикіт… Шкода, що десь він пропав, наш Дерикіт, а то б я його розпитав…
— Дерикіт сказав, що нічого не побачив… — ображеним тоном мовив Мізерниця.
— Хотів би я сам поговорити з Дерикотом, поглянути в його очі… Ну, нічого, якщо він живий, — поговоримо! Дай боже, щоб і справді нічого там не було…
Дорошенко кашлянув, і чути було навіть у темряві, як він усміхнувся:
— Але недаремно козацтво каже: на бога надійся, а сам не плошай!..
І після паузи:
— Одне слово, нам треба негайно бути біля Бахчисарая.
Яремкові все щось не спалося сьогодні. Чи то таке велике хвилювання після бою, чи ще щось… Лежав і дивився на зорі. Поряд спали Ляскало й Цабекало. Інтересні люди — ніби в них і проблем ніяких немає й не було. А обидва ж повтікали від своїх панів: Ляскало від Пото—цьких, Цабекало від Вишневецьких. І то — магнати, й це — магнати. Тільки Потоцькі — поляки, католики, а Вишневецькі — ніби українці й ніби православні. Але один чорт, що ті, що другі…
Згадалося Яремкові, як Ляскало й Цабекало виручали його, коли треба було вирятувати Ганнулечку—Бібігу—лечку. Згадалося, як мчали вони шляхом від Канева на Переяслав, як відбивалися від гайдуків Сондецького… Справжні козаки…
А що там Бібігулька, його кохане дівча? Хоч і обвінчали їх у церкві, хоч і стала вона його дружиною Гак ною, — а все згадує Яремко її отією дівчинкою, що стоїть на чорноморському березі біля Синопу і виглядає вітрила свого батька Абдалли!..
І так Яремкові захотілося побачити ізнову свою кохану Бібігуль, так забажалося притиснути її до себе!.. Ех, і коли вже скінчиться ця кримська колотнеча, ця війна мурзи Кантеміра проти хана Магомета? Еге ж, якби це була тільки війна Кантеміра! А то ж за ним стоїть Туреччина з одного боку і Польща — з боку другого. А за Магометом і Шагіном — козаки під командуванням Дорошенка. Шкода, не встигли домовитися з донцями про спільний похід — надто швидко треба було мчати на допомогу Магометові й Шагінові…
Ах, Бібігулько, Бібігулько! Скільки хочеться їй сказати! Як хочеться цілувати її дивовижні чорні коси, дивитися в її очі, слухати її голос, коли вона тихенько співає — чи українські, чи турецькі пісні.
Нехай Бібігулька народить йому, Яремкові, багато синів та дочок. Нехай рід Ціпурин не переводиться ніколи й живе на славу рідного краю…
Колись Яремко не розумів, що то воно таке — рідний край. Колись, у дитинстві, думав: а яка різниця — якою мовою говорити, якою славою пишатися? Є, мовляв, у нас Річ Посполита, всі пани й підпанки по—польськи мувяць, і гарно воно по—польськи згучить, та так ще й складно, мов латиною, чи що. А що таке мова українських хлопів? Щось таке нечисте, засмічене, щось не польське й не російське, а бозна—що; ото треба його чимдуж забувати та й прибиватися до польського берега! Так думалося колись, у зеленому дитинстві. А потім хлопці—козаки розказали, що воно таке — Україна. Це не просто той терен, де живе всіляке бидло на двох ногах, що на нього полюють то поляки, то татари, то турки, то москалі, — а це народ, у якого, виявляється, є своя мова, своя пісня, своя історія і своя гордість; є в цього народу доконечна потреба жити своєю державою, — а отже, треба вирватися йому з—під польського ярма. Така ж потреба — і в татар. їм теж треба вирватися з—під ярма турецького. І вони, козаки, зараз у Криму тільки тому, що треба допомогти ханові Магометові та калзі Шагінові відбити страшний напад турецького прислужника Кантеміра…
Сказав один чоловік: Яремку, та яка, зрештою, різниця, якою мовою говоритимуть на Україні люди? Хай говорять польською, а кров же в них українська! Головне — що в нас шабля в руках, братове—козаки! А мова — то діло десяте!.. "Ні, — сказав тому чоловікові Яремко. — Якщо ми втратимо мову, то хто ми такі будемо? Ми будемо оте ніхто, що тільки живе на цій землі. Чому всі інші народи мають право на свою мову, а ми, українці, не маємо? Тому, що наша земля така гарна, тому, що наші дівчата такі красиві, тому, що наші люди такі роботящі та хазяйновиті, так кожен загарбник хоче нас своїми назвати, до своєї віри пригорнути, свою мову нам накинути, щоб ми своєю чисельністю його народ збільшили — чи польський, чи турецький?! Не буде цього!"
…А десь далеко, в Переяславі, не спить, напевне, його Бібігулька, його кохана подружка, його туркенька, що хоче стати матір’ю козацьких дітей…
Складний світ, все непросто в ньому… З неба світили зорі. І відома була їм, тим зорям, така висока мудрість, яка людям і не снилася…
Опівдні військо Дорошенка показалося біля Бахчисарая. Кам’яниста руда земля усе ще не просохла після тієї зливи, що була позаминулої ночі, — тому за кіньми не вставало хмаровище пилюки. Але кантемірівський трьохтисячний загін, який тримав в облозі столицю, збагнув, що в Дорошенковому війську досить шабель, аби порубати на капусту не тільки три тисячі, а й десять тисяч ворогів. Знаючи звичаї козаків та інших християн, кантемірівці вислали назустріч Дорошенкові кількох вершників з білими прапорами.
Дорошенко наказав своєму військові зупинитися.
— Хто ви такі? Від чийого імені говорите? — різко запитав він.
— Наш найголовніший баші Кантемір—мурза пішов тобі назустріч, але не зумів спинити тебе. Син Кантеміра—мурзи Іштерек потрапив у полон до хана Магомета й калги Шагіна. Ми говоримо від імені нашого війська, що зараз стоїть біля Бахчисарая, — хвилюючись, говорив найстарший з вершників. — Ми готові здати зброю, аби лиш козаки зберегли нам життя.
Насупився Дорошенко, поглянув на парламентерів.
— А чому ви не здаєтеся ханові Магометові?
— Ми присягали Джанібекові.
— Так от, доведеться присягнути Магометові. І здати зброю йому. І виконувати все, що він вам накаже.
— Він накаже всіх нас порубати.
— Йому видніше.
Татари зійшли з коней і впали на землю:
— Помилуй, пане гетьмане! Візьми нас з собою! Ми підемо на бій проти осоружного Кантеміра!
— Гаразд, — сказав Дорошенко, не сходячи з коня. — Тільки спочатку складіть зброю, а там я вирішу, як з вами бути…
Били барабани, вигравали сурми — козаки вступали в Бахчисарай. Білий кінь Дорошенка Сніжко, мов розуміючи важливість моменту, поважно йшов перед палацом. Народ, військо — в курі рожевої пилючки, просякнутої передзахідним сонцем.
З’явився калга Шагін—Герай. Веселий, усміхнений, щасливий, у військовому парадному вбранні, він вискочив на чорному коні на майдан, скочив на землю — назустріч Дорошенку.
— Я прийшов на твій клич і на клич твого брата, Шагіне! — голосно мовив Дорошенко.
— Рахмет! Спасибі! — відповів Шагін—Герай. — Нехай Аллах пішле щастя нам у спільній боротьбі проти ненависного турецького ярма!
— Нехай!.. — погодився пан гетьман.
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ, який оповість про таємну операцію, що її замислив Кантемір
Абу Ахмад ібн Аль—Джасас, найкращий друг самого каймакана, прибувши на своїй галері до Кафи, тут же був допущений до ложа пораненого Кантеміра. Наївний торговець коштовностями обіцяв дістати хороброму войов—никові камінь, який сприяє загоюванню навіть найважчих ран. Але, звісно ж, найліпшими ліками для білго—родського мурзи було б визволення його сина Іштерека, з яким він пов’язував дальші плани свого життя й діяльності. Добрий Абу Ахмад ібн Аль—Джасас запропонував Кантемірові:
— Я в політику не втручаюся, мене цікавлять тільки коштовності — то, отже, я міг би прибути на своїй галері до табору гяурів та їхнього союзника — як його? — Шагіна?
— Шагіна, — підтвердив Кантемір.
