Українська література » Класика » Сині етюди - Микола Хвильовий

Сині етюди - Микола Хвильовий

Читаємо онлайн Сині етюди - Микола Хвильовий
що вона поливала сьогодні м'яту, м'ята вмирає в тузі. Мати каже: «Надходить гроза!» І я бачу: в її очах стоять дві хрустальні росинки.


І



Атака за атакою. Шалено напирають ворожі полки. Тоді наша кавалерія з флангу, і йдуть фаланги інсургентів у контратаку, а гроза росте, і мої мислі - до неможливости натягнутий дріт.


День і ніч я пропадаю в «чека».


Помешкання наше - фантастичний палац: це будинок розстріляного шляхтича. Химерні портьєри, древні візерунки, портрети княжої фамілії. Все це дивиться на мене з усіх кінців мойого випадкового кабінету.


Десь апарат військового телефону тягне свою печальну тривожну мелодію, що нагадує дальній вокзальний ріжок.


На розкішній канапі сидить, підклавши під себе ноги, озброєний татарин і монотонне наспівує азіятське: «ала-ла-ла».


Я дивлюсь на портрети: князь хмурить брови, княгиня - надменна зневага, княжата - в темряві столітніх дубів.


І в цій надзвичайній суворості я відчуваю весь древній світ, всю безсилу грандіозність і красу третьої молодости минулих шляхетних літ.


Це чіткий перламутр на бенкеті дикої голодної країни.


І я, зовсім чужа людина, бандит - за одною термінологією, інсургент - за другою, я просто і ясно дивлюсь на ці портрети і в моїй душі нема й не буде гніву. І це зрозуміло:


- я - чекіст, але і людина.


Темної ночі, коли за вікном проходять міські вечори (маєток злетів на гору й царить над містом), коли сині димки здіймаються над цегельнею й обивателі, як миші,- за підворіття, у канареєчний замок, темної ночі в мойому надзвичайному кабінеті збираються мої товариші. Це новий синедріон, це чорний трибунал комуни.


Тоді з кожного закутка дивиться справжня й воістину жахна смерть. Обиватель:


- Тут засідає садизм!


Я:


- ...(мовчу).


На міській башті за перевалом тривожно дзвенить мідь. То б'є годинник. З темного степу доноситься глуха канонада.


Мої товариші сидять за широким столом, що з чорного дерева. Тиша. Тільки дальній вокзальний ріжок телефонного апарату знов тягне свою печальну, тривожну мелодію. Зрідка за вікном проходять інсургенти.


Моїх товаришів легко пізнати:


доктор Тагабат,


Андрюша,


третій - дегенерат (вірний вартовий на чатах).


Чорний трибунал у повному складі.


Я:


- Увага! На порядку денному діло крамаря ікс!


З давніх покоїв виходять льокаї і також, як і перед князями, схиляються, чітко дивляться на новий синедріон і ставлять на стіл чай. Потім нечутно зникають по оксамиту килимів у лабіринтах високих кімнат.


Канделябр на дві свічі тускло горить. Світлу не сила досягти навіть чверти кабінету. У височині ледве манячить жирандоля. В городі - тьма. І тут - тьма: електричну станцію зірвано. Доктор Тагабат розвалився на широкій канапі вдалі від канделябра, і я бачу тільки білу лисину й надто високий лоб. За ним іще далі в тьму - вірний вартовий із дегенеративною будівлею черепа. Мені видно лише його трохи безумні очі, але я знаю:


- у дегенерата - низенький лоб, чорна копа розкуйовдженого волосся й приплюснутий ніс. Мені він завжди нагадує каторжника, і я думаю, що він не раз мусів стояти у відділі кримінальної хроніки.


Андрюша сидить праворуч мене з розгубленим обличчям і зрідка тривожно поглядає на доктора. Я знаю, в чому справа.


Андрюшу, мого бідного Андрюшу, призначив цей неможливий ревком сюди, в «чека», проти його кволої волі. І Андрюша, цей невеселий комунар, коли треба енергійно розписатись під темною постановою -


- «розстрілять»,


завше мнеться, завше розписується так:


не ім'я і прізвище на суворому життьовому документі ставить, а зовсім незрозумілий, зовсім химерний, як хетейський ієрогліф, хвостик.


Я:


- Діло все. Докторе Тагабате, як ви гадаєте?


Доктор (динамічно):


- Розстрілять!


Андрюша трохи перелякано дивиться на Тагабата й мнеться. Нарешті, тремтячи і непевним голосом, каже:


- Я з вами, докторе, не згодний.


- Ви зі мною не згодні? - і грохот хриплого реготу покотився в темні княжі покої.


Я цього реготу чекав. Так завше було. Але й на цей раз здригаюсь і мені здається, що я йду в холодну трясовину. Прудкість моєї мислі доходить кульмінацій.


І в той же момент раптом переді мною підводиться образ моєї матері...


- ...«Розстрілять»???


І мати тихо, зажурено дивиться на мене.


...Знову на далекій міській башті за перевалом дзвенить мідь: то б'є годинник. Північна тьма. В шляхетний дім ледве доноситься глуха канонада. Передають у телефон: наші пішли в контратаку. За портьєрою в скляних дверях стоїть заграва: то за дальніми кучугурами горять села, горять степи й виють на пожар собаки по закутках міських підворіть. В городі тиша й мовчазний передзвін серць.


....Доктор Тагабат нажав кнопку.


Тоді льокай приносить на підносі старі вина. Потім льокай іде, і тануть його кроки, віддаляються по леопардових міхах.


Я дивлюсь на канделябр, але мій погляд мимоволі скрадається туди, де сидить доктор Тагабат і вартовий. В їхніх руках пляшки з вином, і вони його п'ють пожадливо, хижо.


Я думаю «так треба».


Але Андрюша нервово переходить із місця на місце і все поривається щось сказати. Я знаю, що він думає: він хоче сказати, що так нечесно, що так комунари не роблять, що це - бакханалія і т. д. і т. п.


Ах, який він чудний, цей комунар Андрюша!


Але, коли доктор Тагабат кинув на оксамитовий килим порожню пляшку й чітко написав своє прізвище під постановою -


- «розстрілять»,-


мене раптово взяла розпука. Цей доктор із широким лобом і білою лисиною, з холодним розумом і з каменем замість серця,- це ж він і мій безвихідний хазяїн, мій звірячий інстинкт. І я, главковерх, чорного трибуналу комуни,- нікчема в його руках, яка віддалася на волю хижої стихії.


«Але який вихід?»


- Який вихід?? - І я не бачив виходу.


Тоді проноситься переді мною темна історія цивілізації, і бредуть народи, і віки, і сам час...


- Але я не бачив виходу!


Воістину правда була за доктором Тагабатом.


...Андрюша поспішно робив свій хвостик під постановою, а дегенерат, смакуючи, вдивлявся в літери.


Я подумав: «коли доктор - злий геній, зла моя воля, тоді дегенерат є палач із гільйотини».


Але я подумав:


- Ах, яка нісенітниця! Хіба він палач? Це ж йому, цьому вартовому чорного трибуналу комуни, в моменти великого напруження я складав гімни.


І тоді відходила, удалялась од мене моя мати - прообраз загірної Марії, і застигала, у тьмі чекаючи.


...Свічі танули.


Суворі постаті князя й княгині пропадали в синім тумані цигаркового диму.


...До розстрілу присуджено,


-

Відгуки про книгу Сині етюди - Микола Хвильовий (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: