Повія - Мирний

ж, - ка­же, - бла­го­род­ний; у ва­ших жи­лах те­че дво­рянська кров. Ви са­мi маєте або ва­шi ро­ди­те­лi крес­тян. Спи­тай­те ви їх, во­ни ска­жуть, що то за на­род? Чи варт вам уст­ря­ва­ти у та­ке дi­ло? Що во­на вам - сест­ра, ро­дич­ка? Во­на не вi­до­ма нi­ко­му. Що їй? По­го­мо­нять за неї тро­хи лю­ди, а як вiзьме своє - кож­но­му зазд­ро ста­не. Кож­на ма­ти ра­дi­ша бу­де са­ма при­вес­ти до ме­не свою доч­ку, щоб пан на­го­ро­див, як її наг­рад­жу… А я… Я бо­го­вi та го­су­да­ре­вi слу­жив без­по­роч­но; я - вi­до­мий мiж лю­дьми; а те­пер про ме­не по всьому по­вi­ту пiш­ла ли­ха сла­ва… Че­рез ко­го?.. - Аж зу­ба­ми заск­ре­го­тав. - А ви, - ка­же, - ще й ка­ра­ти зби­раєтесь… Iва­не Юхи­мо­ви­чу! Згляньте­ся на бо­га. Мо­же, ко­ли i у вас бу­дуть дi­ти, ху­до­ба, крес­тя­ни… Мо­же, i ви ко­ли не ви­дер­жи­те, - сер­це не ка­мiнь - i вда­ри­те яко­го… По­ду­май­те тiльки, що че­рез по­гань яку, не сто­ящу сло­ва доб­ро­го, вас обезс­лав­лять, одiр­вуть вiд дi­тей, ху­до­бу ва­шу од­бе­руть". Отак ла­за­ря спi­ває! А я стою у дру­гiй ха­тi та з-за две­рей слу­хаю… Так i по­ри­ває ме­не до па­ни­ча ки­ну­тись, щоб не вi­рив нi­чо­му, не всту­пав нi­чо­го… От­же гля­ну в щi­ли­ну, по­ба­чу па­но­ву кост­ру­ба­ту го­ло­ву, йо­го ми­ша­чi очi - так ме­не страх i обiй­ме, пос­туп­лю­ся геть… Дов­го во­ни ба­ла­ка­ли, не при­га­дую те­пер уже що. Па­нич не всту­па. Пi­шов пан нi з чим, тiльки зап­ро­хав па­ни­ча до се­бе вве­че­рi. Як зос­та­ли­ся ми уд­вох, я й ка­жу па­ни­че­вi: хай од­ку­пе ма­тiр та дасть ха­ту й ого­род, - бе­ри вже йо­го ли­ха го­ди­на! - по­ми­рю­ся. "Що ти, дур­на! - ка­же па­нич. - I не ду­май без мо­го вi­до­ма ми­риться!" Чи так, то й так. "Ти кра­ще знаєш", - ду­маю. Уве­че­рi па­нич пi­шов до йо­го, та вер­нув­ся аж свi­том - п'яний-п'яню­чий! То­го дня i на служ­бу не хо­див, а вве­че­рi ка­же: "Знаєш, Мар'є, що? Дає то­бi пан вiльну та двiс­тi кар­бо­ван­цiв: сто за­раз, а дру­гу сот­ню - як про­ше­нiе по­да­си… Ми­ри­ся!" А я: "А ма­ти ж як? Хай хоч ма­тiр од­ку­пе". Заро­тав­ся па­нич. "Ма­тiр? - пе­ре­пи­тує. - Ну, на­що то­бi ма­ти? Ти ж у ме­не бу­деш жи­ти. Ад­же во­на, як вiльна бу­де, до те­бе прий­де. Що ж то­дi? пох­ва­лить i пог­ла­дить во­на те­бе?" Ду­маю: справ­дi так; жал­ко i ма­тiр, шко­да й се­бе… Що йо­го ро­би­ти? А вiн од­но: ми­ри­ся! I дає ме­нi бу­маж­ку. "Оце то­бi, - ка­же, - i гро­шi. Хоч у те­бе бу­дуть, а нi, то я за­хо­ваю". - "Схо­вай­те, - ка­жу. - Де я їх у се­бе схо­ваю? Ще хто-не­будь ук­ра­де". Так уже йо­му вi­ри­ла, дур­на. По­тiм я дiз­на­ла­ся, що па­нич по­тяг з па­на аж двi ти­ся­чi, а ме­нi ска­зав - двiс­тi кар­бо­ван­цiв… Та про се рiч да­лi, а те­пер од­но тов­че ме­нi: ми­ри­ся та й ми­ри­ся… На­пи­сав вiн про­ше­нiє, пос­лав ме­не з ним до пред­во­ди­те­ля. Пiш­ла я, по­да­ла. "А що, - пи­та, - го­лу­буш­ка, своє по­лу­чи­ла?" - "По­лу­чи­ла", - ка­жу. "Дi­ла по су­ду не хо­чеш вес­ти?" - "Не хо­чу". З тим я i пiш­ла на­зад. Iду та й ду­маю: оце двiс­тi кар­бо­ван­цiв є. Що ме­нi на них ку­пи­ти? У ме­не нi со­роч­ки лишньої не­має, нi плат­ка, нi юп­чи­ни, нi ко­жу­шан­ки про зи­му. Куп­лю скри­ню та над­баю пов­ну. Прий­шла до­до­му, хва­лю­ся па­ни­че­вi. "Чи так, то й так. Ба­га­то йо­го, - ка­же, - нi­чо­го над­ба­ва­ти, а що слiд ку­пи­ти - ку­пи". Пот­ро­ху я по­ча­ла скуп­ля­ти­ся. Па­нич дає гро­шi, а я скуп­ля­юся. Над­ба­ла пов­ну ве­ли­ку скри­ню. Приб­ра­ла­ся, на­ря­ди­ла­ся, нi­чо­го ме­нi i не тре­ба! Зя­бу­яз i яро гро­шi, що ще у па­ни­ча зос­та­ва­ли­ся. На­що во­ни? Хай ле­жать до слуш­но­го ча­су. Тiльки раз па­нич i хва­литься: "Чи ти пак, знаєш, Ма­ру­сю, що твiй пан нас об­ду­рив?" - "Як?" - пи­таю… "Так, не вiд­дає до­сi дру­гої сот­нi. Бу­ло б не по­да­ва­ти про­ше­нiя, не взяв­ши до рук усiх гро­шей". Ме­нi, прав­да, шко­да ста­ло, та не ду­же. Не дає - хай i не дає. Йо­му гос­подь за те вiд­дя­чить! Хва­ла бо­го­вi, я вiльна те­пер, а про гро­шi - ме­нi бай­ду­же. Жи­ву со­бi, як пташ­ка та, без­жур­но… Раз, - у яр­ма­рок се бу­ло, - вий­шла я i ход­жу по яр­мар­ку. Ко­ли зирк! - мiж во­за­ми знай­омий чо­ло­вiк, з на­шо­го се­ла. Здо­ро­вi! - приз­навсь-та­ки. Пи­та: де я те­пер? "Слу­жу", - од­ка­зую йо­му. Сло­во по сло­ву - роз­ба­ла­ка­ли­ся. "Та й доб­ре ж ти, - ка­же, - на­шо­го пiд­сiк­ла!" I роз­ка­зує ме­нi, що прий­шло­ся па­но­вi чи­ма­ло ху­до­би вся­кої спро­да­ти, щоб ме­нi спла­ти­ти. "Те­пер ти, - ка­же, - ба­гач­ка". - "Ба­гач­ка ж, - ка­жу. - Ба­га­то де­чо­го не­має". Та й хва­лю­ся, що не я па­на пiд­сiк­ла, а вiн не до­дав ме­нi со­т­нi кар­бо­ван­цiв. "Як? - ди­вується. - При­каж­чик же хва­лив­ся, що всi до ко­пiєчки вiд­дав то­му па­но­вi, що за те­бе кло­по­тав­ся. Щось двi ти­ся­чi чи й то­го бiльше; як, - ка­же, - не бла­гав, як не про­хав - хоч би ко­пiй­кою пос­ту­пив­ся; всi за­га­лом ви­ло­жив йо­му на стiл!" За­ще­мi­ло моє сер­це. Упер­ше прий­шло ме­нi в го­ло­ву: а що, як па­нич ду­ре?.. По­тiм по­ча­ла роз­пи­ту­ва­ти за ма­тiр. "Чи не чу­ли, - пи­таю, - де i як во­на?" - "А ти хi­ба, - ка­же, - нi­чо­го й до­сi за неї не знаєш? Дав­но твоя ма­ти умер­ла, щось i мi­ся­ця не жи­ла у но­во­го па­на: жу­ри­лась, жу­ри­лась та з жур­би й умер­ла". Прий­шла я до­до­му. Пла­чу - ота­ки­ми! Жал­ко ме­нi ма­те­рi, шко­да, що так ме­не всi ду­рять… При­хо­де па­нич. "Чо­го се?" - пи­тає. Роз­ка­зую йо­му: ма­ти вмер­ла, i лю­ди ка­жуть отак i отак. Вiн на­су­пив­ся. "Вiр ти, - ка­же, - лю­дям. Чо­го дур­нi не наб­ре­шуть?" - 3 то­го ча­су по­чав вiн вiд ме­не кри­тись та сто­ро­ни­ти­ся. Як до­ма бу­ва - ля­га мер­щiй спа­ти; по­вер­неться до стi­ни - мов­чить; чи пi­де ку­ди - до свi­ту за­сид­жується. А тут i зо мною дiється не­пев­не. Чую - щось ки­дається, во­ру­ши­ться пiд моїм сер­цем. То ме­нi чо­гось ве­се­ло стає: спi­ваю, ба­ла­каю са­ма з со­бою, як дур­на або бо­же­вiльна: то, нав­па­ки, сло­ва вiд ме­не не доб'єшся. Нуд­но ме­нi, важ­ко, гiр­ко… По­ду­маю про своє без­та­лан­ня - сльози так i зал­лють очi!.. Раз ве­се­ла я бу­ла, роз­ка­зую уся­кi нi­се­нiт­ни­цi па­ни­че­вi, те­ре­ве­нi прав­лю, а да­лi пи­таю йо­го: "Чи бу­де­те ра­дi си­но­вi або доч­цi?" Як ска­за­ла те, див­люсь - хму­риться вiн, мор­щиться, аж на ли­цi змi­нив­ся.