Повія - Мирний

кров'ю пiд­ли­та. Ко­ло ме­не хо­де та ба­ба, що на­ряджала, та без­зу­бим ро­том си­чить уся­кi лай­ки… Цi­лий тиж­день ле­жа­ла я, як ко­ло­да; цi­лий мi­сяць схо­ди­ли си­ня­ки з мо­го тi­ла. Ви­ду­жа­ла - ме­не зно­ву взя­ли у гор­ни­цi i при­становили, щоб я дер­жа­ла па­но­вi гор­щик… Ота­ке-то! Бу­вал­о нi з сього нi з то­го, ти стоїш - а вiн - кресь те­бе по що­цi! "Чо­му не при­би­раєш?" - крик­не. На­хи­лиш­ся, а вiн то­бi ку­ла­ком ме­жи пле­чi… Гiр­ше, нiж над то­ва­ря­кою, зну­щався!.. Ви­тер­пi­ла я раз, ков­та­ючи гiр­кi сльози, ви­тер­пi­ла уд­ру­ге i ут­ретє. Вчет­вер­те зно­ву за­ки­пi­ло бi­ля сер­ця… як був тро­хи не пов­ний гор­щик, так я ним на йо­го i ли­ну­ла… Гос­по­ди!.. зро­ду-вi­ку нi­чо­го не ба­чи­ла я страш­нi­шо­го, як пан то­дi! Увесь трем­тить, очi па­ла­ють, об­лич­чя мi­ниться, то зра­зу поб­лiд­не, аж по­си­нiє, а з нього так i бi­жать патьо­ки… Смiх i ли­хо!.. Я мер­щiй ки­ну­лась нав­те­ки. Ку­ди ж ти вте­чеш? Тут ме­не зра­зу i зла­па­ли… Бу­ло ж ме­нi! Ме­не дер­жать за ру­ки, а вiн лю­тий, як змiй, стри­бає бi­ля ме­не… "Ли­жи! язи­ком зли­зуй!" - гу­кає. Та кресь! - ме­не в один ви­сок; пiдс­ко­че з дру­го­го бо­ку - та в дру­гий! Збив ме­не - кур­цi нi­де клю­ну­ти!.. За­пер­ли ме­не не в ха­ту, а в саж. Цi­лий тиж­день я там, як сви­ня, ле­жа­ла. Кож­но­го ран­ку, бу­ва­ло, прий­дуть, при­не­суть ме­нi їсти - су­хар цвi­лий та по­миїв якихсь за­мiсть во­ди. Отим i жи­ви! Або осе­лед­ця да­дуть, а во­ди не да­дуть… Зга­гою мо­рять. А лю­ди з дво­ру зiй­дуться - хрю­ка­ють, ре­го­чуть. У пек­лi не бу­де гiр­ше, нiж ме­нi то­дi! I не про­па­ла ж, ди­вись. Жи­ву­ча, суч­ка, вда­ла­ся! - до­да­ла, за­ре­го­тав­ши, Мар'я.

- Господи! що ж да­лi бу­ло?.. - жах­ну­ла­ся Хрис­тя.

- Далi? Ба­га­то да­лi, Хрис­те… Ма­буть, нi­ко­му на свi­тi не до­ве­ло­ся звi­да­ти то­го, що ме­нi. Ото дер­жа­ли ме­не в са­жi, а як пiд­гоїли­ся ви­раз­ки та тро­хи пос­хо­ди­ли си­ня­ки, то при­кували ко­ло са­жу на цеп, як ту со­ба­ку. Дощ, ли­ха го­ди­на, а я притк­ну­ся до стi­ни та так i ги­бiю… Не бу­ло, Хрис­те, гiр­шого ли­ха, як те крi­пацт­во! Як­би не во­но, - хi­ба б я хиляла­ся­ отак по свi­ту, як оце хи­ля­юся? Бу­ла б, пев­но, за Ва­си­лем i бу­ла б гос­по­ди­нею. А то, бач: як Зо­зу­ля та - без при­ста­но­ви­ща, без при­тул­ку. Ма­буть, десь пiд ти­ном дове­деться про­пас­ти: усiм чу­жа, нi­ко­му не пот­рiб­на, як той по­кидьок.

- А що ж ма­ти? Де ж ма­ти бу­ла, що за вас не зас­ту­пи­ла­ся? - спи­та­ла Хрис­тя.

- Тож-то й є, що нi ме­не до ма­те­рi не пус­ка­ли, нi ма­тiр - до ме­не. По­тiм уже я по­чу­ла, що про­мi­няв її пан дру­го­му за со­ба­ку. Ота­ке з людьми ро­би­ли!

- Нуте, як же ви вип­лу­та­лись iз своєї бi­ди?

- Багато, Хрис­те, роз­ка­зу­ва­ти. Як­би все, як во­но бу­ло, ро­з­ка­за­ти - за рiк би не пе­ре­ка­зав… Дер­жать ото ме­не на це­пу, ле­жу я та ги­бiю. Хоч би одiр­ва­тись, утек­ла б ку­ди та по­вi­си­ла­ся!.. I от по­ча­ла я кру­ти­ти цеп: i спджу, i стою - та все кру­чу. Се ж не вiрьовка то­бi, щоб пе­рек­ру­ти­ти, а за­лi­зо. Як ти йо­го пе­рек­ру­тиш? Уже ж, ду­маю, що бу­де, те й бу­де! Цi­лий тиж­день йо­го кру­ти­ла - та­ки пе­рек­ру­ти­ла. I за­лi­зо не ви­дер­жа­ло - ота­ке!.. Се бу­ло вно­чi; як пе­рек­ру­ти­ла, як край це­пу бряз­нув у моїх нiг - страх ме­не на­пав. Що се я, ду­маю, на­ро­би­ла? По­си­дi­ла, по­ди­ви­ла­ся; пiд­ня­ла цеп на ру­ки - бряз­каю ним. А да­лi - як зiр­ву­ся з мiс­ця, як дре­ме­ну з дво­ру - тiльки за­ку­рi­ло! Ку­ди я бiг­ла, якою до­ро­гою - i до­сi не при­га­дую. Не знаю, як ран­ком опи­ни­ла­ся бi­ля яко­гось се­ла. Що во­но за се­ло? - i то­го не ска­жу. Уход­жу в пер­ший двiр; со­ба­ки ки­ну­лись на ме­не; лю­ди ви­бiг­ли. Обступил­и ме­не, об­див­ля­ються, а я стою, як то­роп­ле­на. "Хто ти, вiд­кi­ля?" - до­пи­ту­ються. А в ме­не рiч одiб­ра­ло, язи­ка на по­вер­ну; бi­ля сер­ця пе­чiя пе­че, в го­ло­вi огонь па­лає, у вiч­чю тем­но, на­че я крiзь си­то див­лю­ся. Спа­си­бi од­нiй молод­ицi, узя­ла ме­не до ха­ти, приг­рi­ла своєю обхiдн­iстю та лас­кою, да­ла їсти… Наїла­ся я, очу­ня­ла. То­дi тiльки роз­ка­за­ла про свою при­го­ду. Роз­ка­зую та пла­чу; а за мною i дру­гi пла­чуть. "Ку­ди ж ти те­пер пi­деш?" - пи­та­ють лю­ди. "Не знаю, - од­ка­зую їм. - Хоч з мос­ту та в во­ду!" А один чо­ловiк ста­ренький уже, ли­сенький: "Тю-тю! - ка­же, - оханис­я. Хi­ба на се не­має нi­яко­го су­ду, нi­яко­го пра­ва? Жа­лiй­ся. Я, - ка­же, - знаю у го­ро­дi та­ко­го пан­ка, у су­дi слу­же. По­ма­гає доб­рим лю­дям. От i ме­нi, - ка­же, - до­по­мiг одiб­ра­ти зем­лю вiд на­пас­ни­ка. Хоч, по­ве­ду до йо­го?" Я йо­му в но­ги. "Згляньте­ся, - мо­лю, - хоч ви, дя­деч­ку! Я за вас до­вi­ку бу­ду бо­га молит­и!" - "Не про­си, - од­ка­зує, - ме­не, там поп­ро­сиш. Я ска­зав по­ве­ду, то й по­ве­ду; а там що бу­де - не знаю". На дру­гий день ми поїха­ли. По­вiв вiн ме­не на квар­ти­ру до то­го па­на. Мо­ло­дий ще пан, ввiч­ли­вий. Хо­де по дво­ру, смок­че люльку та спльовує.

Дядько роз­ка­зує йо­му за ме­не та про­се: по­мо­жiть. "Мож­на, - ка­же, - мож­на по­пи­та­ти­ся… А що ме­нi за те?" - "А що, па­ни­чу, - од­ка­зує дядько, - наз­на­чай­те са­мi; од­су­ди­те на чи­с­ту - пос­лу­же не вам - дру­го­му; зас­лу­же - зап­ла­те". Гля­нув вiн на ме­не якось ско­са i зра­зу од­вер­нув­ся. "Доб­ре", - ка­же. I пi­шов у ха­ту. Дов­го не ви­хо­див, пи­сав, вид­но, бо, вий­шов­ши, за­раз дав ме­нi до рук бу­ма­гу. "На, - ка­же, - цю бу­ма­гу та йди до пред­во­ди­те­ля. Упа­ди йо­му в но­ги, розка­жи все i бу­ма­гу по­дай". Спа­си­бi дядько­вi, по­вiв ме­не i до пред­во­ди­те­ля. Пок­ли­ка­ли ме­не. Уход­жу я в ха­ту, а там - па­нiв, па­нiв! Та на­ку­ре­но так, що аж си­нiє. "Де ж той пред­водитель? У ко­го йо­го спи­та­ти?" - ду­маю та пря­мi­сiнько пе­ред усi­ма-бух! нав­ко­лiш­ки. "I по­жа­луй­те! i по­ми­луй­те!" - ка­жу, а цеп з рук як вир­веться та - грюк! об по­мiст; аж усi струс­ну­ли­ся. "Що се? i звiд­ки се?" - пи­тає один ста­ренький па­нок, пiд­хо­дя­чи до ме­не. Я йо­му бу­ма­гу до рук. Узяв вiн, про­чи­тав про се­бе. "Доб­ре, - ка­же, - бу­ма­гу твою прий­маю i те­бе по­ки що вiд пан­щи­ни ос­ло­бо­няю". Чую я те i не вi­рю своїм ухам. Я ду­ма­ла, що од­на смерть тiльки ос­ло­бо­нить ме­не вiд мо­го не­щас­тя, а тут то­бi ка­жуть: "Я те­бе