Архів Шерлока Холмса - Артур Конан Дойль
Згори, з каплиці, долинула чиясь хода. То була рішуча, хоч і швидка, хода людини, яка йде сюди з певною метою й добре знає дорогу. На сходах заструменіло світло, й за мить в отворі готичної арки з’явився чоловік. Постать його була дужа й страшна. Великий гасовий ліхтар, що його він тримав перед собою в руці, освітлював сердите заросле обличчя і гнівні очі, які уважно оглядали кожен закуток склепу й нарешті спинилися на моєму другові й мені.
- Хто ви такі, до біса?! - гримнув чоловік.- Чого вам тут треба в моєму маєтку?
Холмс нічого не відповів. Господар ступив зо два кроки вперед і замахнувся важкою палицею.
Ви чуєте мене?! - загорлав він, не випускаючи палиці з рук.- Хто ви такі? Що ви тут робите?!
Однак Холмс, замість того, щоб тікати, підійшов до нього.
- Я теж хочу запитати вас, сер,- суворим тоном вимовив він.- Хто це? І що ви тут робите?
Він обернувся й зірвав з домовини віко. При світлі ліхтаря я побачив загорнуте в простирадло тіло й бліде, зморщене обличчя з жахливими, відьомськими рисами, довгим гострим носом і немовби скляними очима.
Баронет скрикнув, відсахнувся й припав до кам’яної домовини.
- Як ви про це довідалися?! - вигукнув він. І відразу розлючено додав: - Що вам до цього?
- Мене звуть Шерлок Холмс,- мовив мій друг.- Можливо, вам знайоме це ім’я. В усякому разі, мій обов’язок, як і обов’язок кожного громадянина, стояти на сторожі закону. А як на мене, відповідати вам доведеться за багато речей.
Сер Роберт розгнівано глипнув на нас, але тихий Холмсів голос і впевнена поведінка пом’якшили його гнів.
- Богом присягаюся, містере Холмсе, я нічого лихого не робив,- мовив він.- Усе нібито свідчить проти мене, але я просто не міг вчинити інакше.
- Я радий був би вам повірити, але боюся, що вам усе-таки доведеться пояснити це поліції.
Сер Роберт знизав широкими плечима:
- Гаразд, хай буде так. Ходімо до будинку. Там ви зможете самі у всьому переконатися.
За чверть години ми вже сиділи в кімнаті, яка, судячи з ряду начищених рушниць за склом, слугувала в старовинному будинку збройовою. Обстанова тут була досить затишна, і сер Роберт на кілька хвилин залишив нас самих. Коли він повернувся, з ним були ще двоє: молода красуня, яку ми вже бачили вдень у колясці, й невисокий чоловік із щурячим лицем і дратівливою обережністю в поведінці. Вираз подиву на їхніх обличчях свідчив, що баронет не встиг до ладу пояснити їм, що сталося.
- Це містер і місіс Норлет,- мовив сер Роберт, показавши рукою в їхній бік.- Місіс Норлет під своїм дівочим прізвищем Еванс кілька років служила покоївкою в моєї сестри. Я привів їх сюди, щоб краще пояснити вам своє становище. Це єдині люди, які можуть підтвердити мої слова.
- Чи треба це, сер?! Ви добре подумали, що робите?! - скрикнула жінка.
- Щодо мене, то я взагалі ні за що не відповідатиму,- мовив її чоловік.
Сер Роберт кинув на нього зневажливий погляд.
- Відповідатиму за все я,- сказав він.- А тепер, містере Холмсе, вислухайте головні факти. Вам, зрозуміло, добре відоме моє становище, бо інакше ви не опинилися б там, де я вас знайшов. Напевно, ви вже знаєте й про те, що я хочу виставити на дербі свого коня і від мого успіху багато що залежатиме. Якщо я виграю, то врятуюся. Якщо ж ні... то про це краще й не думати!
- Що ж, становище ваше зрозуміле,- мовив Холмс.
- Я цілком залежу від своєї сестри, леді Беатріс. Але всі знають, що ця садиба перебуває в її довічному володінні. Що ж до мене, то я добряче заплутавсь у лихварських тенетах. Тож уявіть собі, що сестра моя помирає й кредитори накидаються на моє майно, мов зграя стерв’ятників! Усе потрапляє до їхніх рук - моя стайня, мої коні,- все! І знаєте, містере Холмсе, моя сестра справді померла тиждень тому.
- І ви нікому про це не сказали?
- Що мені було робити? На мене чекало цілковите розорення. Якби я зміг приховати це хоча б на три тижні, все було б гаразд. Чоловік покоївки - оцей джентльмен - за професією актор. Тож нам,- цебто мені,- спало на думку, що він протягом короткого часу може виконувати роль моєї сестри. Для цього слід було лише виїздити щодня на прогулянку в колясці, а до сестриної кімнати ніхто не заглядав, крім покоївки. Розіграти все це було дуже просто. Сестра ж померла від водянки, на яку давно вже слабувала.
- Це має підтвердити судовий експерт.
- Її лікар теж підтвердить, що останні кілька місяців перебіг хвороби свідчив про швидкий кінець.
- І що ж ви робили далі?
- Її тіла не можна було залишати тут. Першої ж ночі ми з Норлетом перенесли його під старий колодязь, з якого ніколи не беруть воду. Але слідом за нами прибіг її спанієль і почав вити біля колодязя, тож я вирішив пошукати безпечнішого місця. Позбувшися спанієля, ми занесли тіло до склепу під каплицею. Я не бачу в цьому жодної зневаги чи блюзнірства, містере Холмсе. Я певен, що не образив цим пам’ять небіжчиці.
- Але вашої поведінки все одно не можна виправдати, сер.
Баронет роздратовано хитнув головою.
- Вам добре тут проповідувати,- сказав він.- Але на моєму місці ви б не так думали. Бачити, як усі твої надії руйнуються в останню мить, і не докласти жодного зусилля, щоб урятувати їх, неможливо. Як на мене, тут немає нічого недостойного - покласти сестрине тіло на деякий час в одну з домовин, у яких спочивають предки її чоловіка. Ми відкрили домовину, викинули з неї рештки, що там були, й поклали туди тіло моєї сестри,- саме так, як ви бачили. Викинуті рештки не можна було залишати в склепі так просто на підлозі. Ми з Норлетом забрали їх і
