Сині етюди - Микола Хвильовий
- Да!
...Але як же хрумтить жемчуг біля японських ліхтариків, біля прозоро-фантастичних леденців (коники), що я їх уже ніколи, ніколи не побачу на базарі!
- Слухай, Nicolas! А що ж далі? Як же з твоїм чиновником?
- Маріє! Ти наївничаєш. Нічого подібного не було. Я тільки приніс тобі запах слова.
Ніч. Весна. Гримить повінь. І тікають мутні води в невідому даль.
Ніч.
Весна.
Міст.
Марія.
...А сьогодні вітри насідають із півночі. Цілий день шаленіє хуртовина, і ростуть на дорозі замети. Іде грудень року від народження легендарного Христа тисяча дев'ятсот двадцять третього, від народження епохи громадянських війн - шостого. Я ще не знаю, що я напишу, але на моїй душі - біль. Бо ж подумай, Маріє:
- Я читаю кожного дня книжки, але я ані разу не зустрів справжньої книжки (поеми) про нашу - у віки - революцію. Тоді я знову молюся, щоб «Боженька» зробив мене генієм, щоб розказати, як ішла, як пройшла, як гриміла молода епоха.
Ішла м'ятежна епоха. Ішла духмяна романтика, і нечутно ходили в борах тіні середньовічних лицарів. Бігли вітри із сходу, сторожкі й тривожні. І тоді в аулах моєї голубої Савойї стояв гул.
Ще деталь
Мені пророкують велике майбуття: одні кажуть, що я буду командором нової художньої школи; на погляд других, я «прорублю вікно в Європу», куди й буде (біс!) виглядати мій чумацький надзвичайний край; треті запевняють мене, що я в потенції... ...Мені навіть неловко писати...
Є, правда, і четверті, які вважають мене графоманом, дилетантом, парвеню і т. д. Але, на радість, я цим не хочу вірити: я гадаю, що я все-таки напишу гарний твір, бо ж яблуні тільки-но зацвітають у садах моєї духмяної фантазії, бо ж переді мною й за мною гори поетичного матеріалу.
Словом, коли б я хотів загубити свою індивідуальність, я б давно її загубив. А коли б я був через міру шанобливою людиною (зовсім без шанолюбства - ні риба ні м'ясо), я міг би використати своє становище.
Але я дуже тиха, лагідна людина. І тому, коли мені, як літераторові, що подає надії, запропонували взяти посаду командора одного чималого, правда, видавництва, я навіть з охотою взяв її.
Отже, там, де я працюю, де все так імпозантно, там ви найдете всіх, кого вам треба. Тут і Пульхерія Іванівна Жоха, тут і тов. Крутик (мій заступник, прекрасний «зам»), тут і ціла академія різнобарвної професури.
Але більш за все мені подобаються ті весняні дні, коли потоки ласкавого сонця заливають усі кімнати моєї установи, коли з мого імпозантного будинку падає весняна «капель», коли за моїм кабінетом шум ділового будня.
Я розвалююсь у кріслі, закурюю гаванську сигару (недавно прислав із Германії дипломатичний кур'єр) і кричу:
- Антошка!
Антошка тут як тут. Цей бородатий симпатяга до чотирьох годин сидить за моїми дверима й тиче - автоматично - пальцем у напис:
- «Без докладу не входити».
- Що прикажете, товаришу?
Що ж я йому прикажу? Власне, мені нічого приказувати, бо за мене приказали мої підручні, мої прекрасні підручні, які зараз шумлять, як музика, за дверима мого кабінету.
Тоді я кажу:
- Антошка! - і потираю руки.- Альянс?
Антошка:
- Альянс!
- Ах ти, моя карапуля,- млію я від гарного настрою.- Ах ти, моя дурашка!
- Так точно! - каже Антошка й підходить до мого столу.- Дозвольте прикурити?
Ця фамільярність мене зовсім не нервує: по-перше, в кабінеті нікого нема; по-друге, я радий ще раз доказати свою демократичність, свій комунальний лібералізм.
- Прикурюй, каналья! Прикурюй! - і я галантно підношу йому свою гаванську сигару.
За моїм вікном грає голубе небо. Десь,- очевидно, гомонять жайворонки; десь, очевидно, такий простір, така легкокрила даль, що я не можу не мріяти. З мого імпозантного будинку летить весняна «капель», її не може заглушити навіть шум шумного міста.
- Антошка! - і я потираю руки.- Альянс?
Антошка:
- Альянс!
...А Пульхерія Іванівна завідує в мене редвидатом. Це славетна людина. Коли я приймав посаду, мені стільки про неї наговорили, що я й справді думав її викинути з установи. Але тепер я бачу, що це була робота злих язиків. І справді - Пульхерія Іванівна така прекрасна женщина: у неї таке прекрасне волосся - золотом, що я прямо дивуюсь. І потім вона така енергійна, така розбитна.
- Пульхеріє Іванівно! - питаю я.- Ви заключили договір із професором Чам?
- Як же! Давно заключила. Він такий хороший чоловік; у нього таке, знаєте, велике горе: вчора фокстер'єр здох, і потім він такі прекрасні роботи пише... Я гадаю, що йому треба дати найвищу ставку.
О, Пульхерія Іванівна не проморгне. Це я добре знаю. Вона не підірве авторитету нашого видавництва. Вона викине на ринок, так би мовити, сливки наукової мислі.
- Обов'язково! Обов'язково! - кажу я.- Найвищу ставку. І, щоб завжди бути в курсі справ, виймаю з бокової кишені порожній блокнот і беру олівець.
- Дозвольте, Пульхеріє Іванівно, записати ці прекрасні роботи, які незабаром випустить наше видавництво.
Вона:
- Ах, Миколо Григоровичу, я й забула... От пам'ять... Я зараз принесу їх.
- Що ви! Що ви, Пульхеріє Іванівно! Не турбуйтесь. Дозвольте тоді мені просто написати: в якому це буде відділі?
Вона:
- Відділі?.. Ах, боже мій... от пам'ять... Це ж відомий професор Чам... по... по... неврогеології, здається. Професор Чам. Професор Чам.
Ніч.
Весна.
Міст.
Марія.
Гримить повінь. І тікають мутні води в невідому дадь.
- Nicolas! Про що ти думаєш? Милий мій!.. Ти думаєш про осінь? Невже ти думаєш про осінь? Милий мій! Похили свою голову на моє плече, розкажи мені голубу поему.
- Маріє! - і я чую, як гримить повінь, як біжать мутні води в невідому даль, і моя радісна Марія кладе на моє чоло свої духмяні кучеряшки й пахне, як юність, як безмежні дороги в прекрасний невідомий край.
...Уранці прийшла весна.
І цілий день тануть сніги. Біжать по дорогах потоки, і чути: десь хропуть коні. Стоїть таке неможливе небо, нібито воно тільки-но народилось.
Учора опівночі, коли за городом урочисто скликав гудок нічну зміну, над костьолом із західного боку повис теплий туман.
