Диво - Загребельний Павло
І от поки один імператор в своєму чорному залізному вбранні роками пропадав у військових походах, навіть не з'являючись в столиці, його брат виконував усе інше, що належалося імператорам для підтримання зовнішнього, показного блиску, царствування, для вдоволення константинопольських натовпів і засліплення іноземних гостей.
Тож як зрадів Константан, коли прибули від царственого брата гінці з хрисовулом, у якому повідомлялося про перемогу в Клідіонській клісурі, а потім прискакали нові гінці з вістю про тисячу болгарських бранців, дарованих Василієм для тріумфу в столиці.
Він вирішив доповнити свого діда! З'єднати візантійську церемонію імператорського виходу з тріумфом римських цезарів. Препозитам велено розробити послідовність всіх дій торжества. Сам імператор власноручним підписом червоним чорнилом скріпив послання до народу Константинополя. Почалися великі готування, що набули найбільшого поспіху в останню ніч перед тріумфом. Сам єпарх Константинополя Роман Аргір стежив за тим, щоб Меса і всі форуми, по яких пройде тріумфальна процесія, були прикрашені лавром і плющем, ергастерії завішані шовковими тканинами й коштовними виробами з золота й срібла, будинки — перськими килимами. Начищали до блиску свої сокири екскувітори, протостратори, готували убір для царського коня, на Амастрінському форумі теж ішли приготування, але то вже належало до справ похмурих і таємних, про які завчасно ніхто не мав ні відати, ні говорити.
Імператор спав ту ніч пречудово. Він уже перебрався з Перлової палати в Карисійський зал, де була зимова опочивальня, захищена від різких вітрів Пропонтиди, бо хоч ще й стояла в Константинополі тепла осінь, але Константин, як і брат його Василій, любив спати голим, тому й перейшов до зимової опочивальні, а в літню спеку ліпше почувався в Перловій палаті — золоте склепіння, підтримуване чотирма мармуровими колонами, і довкола мозаїки з сценами імператорських ловів, а з обох боків спальні — галереї, що виводять у сад, сповнений благо-ухань і пташиного щебету. Годилося б перед такою важливою державною подією спочивати в головній спальні Великого палацу — мозаїчна підлога з зображенням царської птиці, павича з блискучим пір'ям, по кутках у рамках зеленого мармуру — чотири орли, готові до польоту імператорські птахи, на стіні — імператорська родина засновника Македонської династії Василія. Руки у всіх простягнуті до хреста — символа вибавлення. Але зжіночений імператор вимушений був надавати перевагу теплу перед пишнотою, отож ніч перед тріумфом провів у зимовій спальні, здобленій карисійським мармуром.
А болгар, голодних і спраглих, тримали на ногах цілу ніч по той бік міської стіни, а рано-вранці, мабуть, саме тоді, як кито-ніт надягав імператорові шиті червоними орлами й царськими знаками тувії, воїни погнали через Харисійські ворота в місто, і вони пішли по довгій Месі, обірвані, брудні, зарослі до самих очей, вони смерділи від бруду, і ще йшов од них мертвий дух, який завжди йде од людей приречених, вижитих, до решти упосліджених, і багаті візантійці затикали носи й відверталися, бурмочучи: "Смердючі кожоїди!" А болгари важко човгали по білих мармурових плитах найрозкішнішої на землі вулиці, йшли побіля високих будинків, прикрашених портиками, йшли повз ергастерії, сховані під глибокими аркадами, що захищали перехожих од негоди й сонця, вони виповнили цю вулицю, що славилася як дзеркало візантійського багатства й розкошів, і якби не похмурі Коміскортові охоронці, то створилося б враження, що болгари зненацька запанували в самому серці Константинополя, але воїни йшли з боків густо й сторожко, а болгари були такі нужденні, в такі міцні колодки були всі пов'язані, що навіть у найодважніших і найбадьоріших із бранців опускалися плечі й одверталися погляди від усіх отих шовків і килимів, од золота й срібла, од плюща й лаврів. Але чим ближче до центру міста просувалися вони, тим тісніше обступала їх пишнота, від якої наморочилося в голові і не хотілося дихати, а хотілось просто впасти отут і вмерти, не очікуючи, що буде далі, якої наруги доведеться зазнати від безжальних ромеїв ще, бо важко їм було уявити більші страждання й наругу, аніж зазнали, допоки гнано їх до Константинополя.
— Гей, брате, чи довго ще? — питали в Сивоока його товариші, бо вже знали всі, що Сивоокові за час служби в купця доводилося бувати й тут, у ромейській столиці.
— На конячий торг, — сміявся через силу Сивоок, пробував задирати голову, щоб показати ромеям зневагу й погорду до них, та з того бадьоріння не виходило нічого, хіба що звертав на себе увагу, але й без того вирізнявся з-поміж усіх бранців світлим волоссям, пшенично-золотою, в цупких завитках бородою, — Є тут такий затишний з біса форум, на якому ромеї проводять кінські ярмарки. Бувають там аж он які коні! З Арголіди й Аттіки коні, що їх об'їжджували сини амазонок, коні з Каппадокії, з Віфінії, з Фрігії, коні з Сіцілії, про яких мовлено, що їх годували квітками, такі вони були пещені; руді, мов лиси, лівійські коні й сиві угорські жеребці, що їх приводили сюди з моїм купцем Какорою, були там також коні арабські, турецькі, перські або ж мідійські, до яких саме й куповано таких, як ми. Зумієш приборкати дикого скакуна — одержиш волю. Не зумієш — загинеш.
— Чорта б об'їздив, аби тільки на волю! — сказав хтось позаду. З нього засміялися, бо хилився од вітру, такий був сла-• бий, як і всі.
— Отож, — продовжував розповідь Сивоок, — там бували коні, натерті оливою, вишкребені срібними шкребницями, з гривами, розчесаними золотими й агатовими гребенями. Коні — мов жінки! А які ноги мали! — Він з жалем поглянув на свої босі, закривавлені, побиті об камінь ноги, на вкриті засохлою кров'ю й струпами ноги своїх товаришів. — Чисті й досконалі ноги, винесені з мандрів і галопування по найсоковитіших травах світу. Бо нема ліпшого, як побігати по свіжій зеленій траві, братове! Коні знають у цьому смак. А ще чим гарний той Амастріан-. ський форум, то це застилкою. Ромеї не знають ні трави, ні соломи на підстилку. За перським звичаєм, стосують до того добре висушений кіноький же гній. Пухко, тепло, запахущо! Оце б нам поспати на такому ложі!
— А поспати б! — зітхали, хто ще слухав Сивоока, відганяючи з душі похмуру стривоженість, яка густіше й густіше обсідала бранців, що більше заглиблювалися вони в кам'яні нутровища ромейської столиці.
— А ще нема в світі більшої розваги, як менджувати кіньми, — правив своєї Сивоок. — Купуєш якусь здохляку, а там — одвернувся, перекинув їй гриву на другий бік, та розпушив хвоста, та підчистив копита — і вже продаєш як доброго скакуна.
— От же бреше, — сказав хтось ліниво, аби лиш сказати, але Сивоок навіть зрадів тому. запереченню, бо вже була зачіпка, обізвався хтось живий з-поміж цих вмерлих од безконечних мук людей, він аж рвонувся до того чоловіка, але колодка, в яку був забитий разом ще з двома болгарами, не пустила його, та й ромейський воїн, що важко ступав поряд, замірився списовищем.
— Гей, не брешу, брате, — покрутив головою Сивоок, — просто мого духу коні не зносять. Телесуються на самий мій вид. Вибивають гопки, як тільки я підходжу.
— Тепер твій дух не той, — сказав йому один з товаришів по колодці.
— А чом би й не той? — підсмикнув Сивоок свою ясну бороду. — Дух у людині завжди лишається той самий. То лиш тіло маліє або більшає. Але від тіла користь яка? А дух возносить тебе і на зелені гори, і на саме небо... І на кінський ярмарок он вознесе незабаром...
Він добре знав, що на Амастріанській площі відбуваються прилюдні страти, може, й ще хтось із полонених відав про це, але ніхто не обмовився бодай словом, та й сам Сивоок розпатякував про кінський торг на Амастріанськім форумі, сподіваючись у глибині серця, що ведуть їх кудись в інше місце, може, щоб просто показати столичним жителям як військову здобич, бо тв столиці завжди повно нероб і дармоїдів, яким потрібні видовиська, а якого ж ще видовища треба, коли перед твоїми очима пересуваються, мов безсилі видива, колишні могутні воїни, які стрясали цілою імперією, воїни, що пройшли зі своїм царем Самуїлом по планинах і ріках, вміли прорубуватися мерами крізь найщільніші ряди візантійських катафрактів, самою тільки мужністю брали чужі твердині, а свої боронили з такою затятістю,— що взяти їх можна було лиш підступом і зрадою:
Але хто й сподівався, що женуть їх по головній вулиці Константинополя, щоб справити приємність столичним натовпам, то помилявся навіть той, бо це ще було не все, найстрашніше ждало попереду, поки що ж мали знову вертатися по тій самій Месі, але цього разу вже в лавах тріумфу.
'Тріумф розпочали чини синкліту. Вони йшли пішки, надаючи всьому шеству тої повільності, що завжди ототожнюється з торжеством. Попереду виступав проедр синкліту' в рожевому хітоні з золотими галунами, перепоясаний пурпурним, з самоцвітами лором, в білій хламиді, облямованій золотими галунами, з двома тавліями золотої парчі з листочками плюща. Синклітики й сіленціарії теж усі в білих хламидах з золотими тавліями.
За синклітом ішов загін сурмачів, добраних один в один, одягнених в сукняні скараники, прошиті золотими нитками з зображенням імператорів спереду на високих тронах, а позаду — на ще вищих конях. Срібні сурми вигравали тріумфальні марші не тай для надання ладу походові, як для того, щоб привернути увагу натовпів, прикликати ще тих, хто запізнився на видовище, розбудити сплячих, розбуркати байдужих. За сурмачами терплячі мули тягли важкі повози, наладовані військовою здобиччю, присланою з Болгарії імператором Васи-лієм. Кінні екскувіти, вбрані в царські барви, охороняли цінний обоз; а охороняти мали що, бо лежали на возах цілі стоси золотих і срібних монет і зливків, дорога зброя, коштовні оздоби й одяг, клейноти царські й болярські, золотий і срібний посуд дивної чеканки болгарських умільців, ожерелля з перлів, бурштину, агату, сердоліків, кінська збруя з золотими і срібними украсами, з бірюзою і рубінами, штиби свинцю й олова, різьблені з рідкісних сортів дерева предмети, яких у Константинополі й не бачено ніколи, рибальські сіті й весла, хутра й вовна, високі сосуди з вином.
. Слідом котилися штудерно поцяцьковані колісниці з виліпленими на них зображеннями найбільших твердинь Болгарії:
— Струмиці, Водена, Средця, Відина, ще інше колісниці мовби зображали окремі болгарські провінції, як їх називано у Візантії: Преспа, Пелагонія, Соск, Моліс.
