Диво - Загребельний Павло
На приклад, горілки з перцем. І сала з часником до неї на закуску. А ще цибулі. Ближче до реальності. Довго обідав. Згадалися чиїсь слова: "Культура — це пародія й кохання". Ті, що навколо Таї, справді, мов пародія на людей. Але кохання... Де воно? Невже він міг закохатися в цю жінку? Тоді плакав уві сні. А вона плакала в горах, виходячи на етюди. Що з нею? Яке мала життя? Ні про що не розпитав, нічим не поцікавився. Звик мати справу з речами мертвими, з минулим, з сухою логікою, з писаннями й виповідями. А жива людина завжди складніша й дорожча за всі наймудріші писання й виповіді. Ну, та вже.
Він згадав, як закохався в студентку, коли вчився. Звичайно ж, блондинка. Звичайно ж, на два курси старша за нього. Звали Настею. Нічого їй не казав, навіть не був з нею знайомий. При зустрічах в університетських коридорах промовисто на неї дивився і в своїй наївності гадав, що того досить.
А потім його товариш, рудий Сашко, випитавши якось, хто йому подобається, свиснув:
"Ох ти ж і влип!"
"Чого свистиш? — образився Отава. — У мене чисті..."
"Та того, — не дав йому докінчити Сашко. — По-перше, вона замужем за майором, бо треба ж харчуватися, а друге, — тут Сашко прицмокнув, — поки ти там ото зітхав, то я вже..."
Отава тоді жорстоко побив Сашка, його розбирали на комсомольському бюро, вліпили догану, але...
Він вийшов із ресторану не крізь надвірні двері, які вже було замкнено через брак місць, а просто в готель, і тут йому спало на думку, що він би міг... Це чимось нагадувало давню пригоду з Настею і рудим Сашком, але хай навіть так. На нього, видно, подіяла з перцем, а може, в підсвідомості пролунав десь наказ, якісь там моральні гальма було відпущено, і професор Отава на якийсь час перестав бути тільки професором, перетворився на звичайного чоловіка, може, навіть на того задерикуватого й непосидючого хлопчиська військового часу, який, на відміну від свого батька, дивакуватого й розгубленого професора, багато встиг тоді, і якби батько хоч трохи був пішов йому назустріч, то — як знати — може, й уцілів би...
Отава підійшов до віконця реєстрації і спитав, чи не зупинилися в готелі московські художники. Йому відразу не відповіли, бо не так легко задовольнити цікавість першого-ліпшого, хоч усі мешканці готелю і заповнюють довжезні анкети, де зазначено і хто вони, і звідки, але ніхто тих анкет ніколи не читає, окрім того, треба пам'ятати, що на реєстрації сидять люди зовсім не для того, щоб відповідати на запитання, і взагалі важко сказати, хто має це робити в готелі, може, й ніхто, бо кому це потрібно-, але все ж таки якщо вже так товаришеві конче хочеться знати, то, здається, в їхньому готелі ніяких художників — ні московських, ні немосковських — не було, але можуть бути, от тоді, будь ласка, й приходьте та питайте.
Ця балаканина ("та й не без моралі") трохи розважила Отаву, і він став обходити всі центральні готелі вже цілком свідомо, — спершу "Інтурист", потім "Київ", далі "Москва", "Дніпро". В "Дніпрі" йому сказали, що, здається, художники на сьомому поверсі. Тоді він поїхав ліфтом на сьомий поверх, по дорозі пробуючи вгадати, в якій колір забарвлено цей поверх, бо в "Дніпрі" кожен поверх мав свою барву, але не вгадав, зате чергова на поверсі втішила його, показавши йому номер, де зупинилася Зикова.
— Ви теж до неї? Там уже повно, — не зовсім ввічливо сказала чергова.
— Ні, я ні, — поквапливо промовив Отава. — Я попросив би вас тільки...
— Так.,: так, — черговій, видно, хотілося виоравити .свою нетактовність, — будь ласка...
— Передайте їй, що її шукали і... питали...
— То зараз і передати?
— Ні, згодом... коли виходитиме...— А якщо тільки завтра?
— Нічого. Однаково. Хай і завтра. Просто скажете.
— Гаразд. Я скажу. — Чергова дивилася тепер на професора з погано прихованою цікавістю.
— Дякую вам, — сказав Отава, — дякую і кланяюсь... — Чергова ще більше подивувалася. Бачила багато диваків. Але щоб отак кланялися? Іноземці, щоправда, можуть вклонитися. Але мовчки.
Отава пішов додому. Знову Хрещатиком. Цікаво: скільки разів киянин, який мешкає в центрі, проходить за своє життя по Хрещатику? Він ще відмикав двері, коли почув у глибині квартири телефонний дзвінок. Мабуть, товариш шукав його на партійку. Подзвони, подзвони! Вчора я тебе, сьогодні ти мене. Так і минає життя. Взаємно, або, як колись казали наші класики, обоюдно. Він причинив за собою двері, скуйовдив волосся. Телефон дзвонив. Шахісти — люди терплячі. Хай подзвонить. Отава зняв нарешті трубку, сказав:
— То що? Є два — Є чотири?
— Це ви мене шукали? — спитала вона з того кінця дроту, і в Отави так затремтіло все тіло, що він мало не впустив трубки.
— Очевидно, — сказав зміненим голосом, ніби хлопчисько, застуканий на недозволеному вчинку.
— Слухайте,— поквапливо мовила вона зовсім-зовсім близько від нього, — я, здається, божеволію... Ви могли б? Я хочу з вами побачитись...
— Так, — сказав він. Більше нічого не міг сказати, просто вникли всі слова, і відібрало голос. Невже, о, невже справді? Але ж це безглуздя!
— Де? — спитала вона так само коротко, може переживаючи те саме, що й він.
— Ну, — він завагався, — там... коло готелю...
— Ні, тільки не тут, — швидко заперечила вона, — я не хочу...
Він зрозумів, що вона боїться зустрінути свою братію. "Браття-населення".
— Тоді... — Він гарячково надумував місце. Адже вона вперше в Києві. — Навпроти готелю, там водограї... Ви, мабуть, помітили...
— Не хочу водограїв...
Видно, вона не хотіла між людей, прагнула самотини, тиші... Але де? Де?
— Згадав, — майже весело сказав Отава, — вийдіть з готелю і праворуч прямо й прямо... Там побачите сходи перед музеєм... Два кам'яні леви...
— Ні, ні, тільки не музей!
— Тоді підніміться ще вище. Там величезний будинок Ради Міністрів. Зараз вечір. Жодної людини. Камінь і камінь.
— Ви теж, мабуть, камінний, — сказала вона. — Гаразд. Коло каміння.
— Я вже йду, — сказав він, лякаючись, що вона передумає. — За двадцять хвилин буду там.
Отава прийшов перший, як і належиться чоловікові, але Таї не було чомусь. Він почекав трохи й пішов униз тротуаром, несподівано зустрів її відразу за кованою гратницею внутрішнього двору Ради Міністрів. Тая дрижала від страху, мала холодні руки, коли Борис доторкнувся до них, мовчала.
— Все так якось вийшло, — почав він пробачливо, але вона затулила йому рота долонею, трохи відтягла Отаву ще нижче вулицею, тільки там прошепотіла:
— Я так перелякалася!
— Чого?
— Темряви, колон і... каміння...
— Один мудрагель написав про цю споруду: "Будівлі трохи шкодить надмірна монументальність і гіпертрофований ордер, позбавлений будь-якого тектонічного сенсу".
— Перестаньте, — попросила вона.
— Вже, — він спробував засміятися, але не вийшло. Почував себе хлопчиськом, що вперше вийшов на побачення з дівчиною. — Ми не будемо продовжувати нашу дискусію про мистецтво?
— Перестаньте! — майже вигукнула вона. — Якщо ви не... то я піду...
— Даруйте, будь ласка, в мене справді нестерпний характер...
— Я, мабуть, справді піду, — несподівано промовила вона, — бо все це ні до чого...
Отава не знав, що й відповісти.
— По-моєму, ми обоє не зовсім нормальні, — врешті засміявся він.
— Не подумайте, що я істеричка. Мені справді хочеться щось зробити... Але... 3 тим етюдом... Просто дуже кортіло виставитися саме в цьому місті...
— Приголомшити провінцію?
— Ні.
— Показати себе?
— Ні.
— Тоді що ж?
— В місті, де... ви. — Вона стала й дивилася на нього крізь темряву, але й крізь темряву ясно просвічували її дивні очі з вовчими вогниками в глибині.
— Але я виявився неввічливою свинею.
— Свині не бувають ввічливими.
— Не грає ролі... Мені здавалося... ще відтоді... Але це тепер минуло...
Він розумів, що повинен щось казати, щось робити, щоб затримати цю жінку коло себе, бо вона знову зникала від нього, могла зникнути тепер назавжди, але був дивно безпорадний, стояв, опустивши руки, потім якось машинально, як учора викреслював на папері її ім'я, з опущеними руками підійшов до неї впритул і доторкнувся губами до Таїного чола.
Вона відступилася від нього мерщій, нічого не сказала, він теж мовчав, так постояли якийсь час, хтось ішов по тротуару знизу, кілька пар, чувся сміх, підошви шаркали по асфальту, а Отаві здавалося, що то йому — по серцю.
— Проведіть мене до готелю, — тихо попросила Тая.
— Але з одною умовою.
— Кажіть, згоджуюсь.
— Щоб ви не втекли з Києва. Як ото я взимку.
— Не втечу.
— А завтра? Що буде завтра?
— Не знаю.
Він ішов потім додому, знов Хрещатиком, знов серед вічно святкових перехожих, мав юнацьку легкість у тілі, вірив і не вірив, що може початися для нього зовсім невідоме життя. Потім вийшов на Володимирську і завернув не додому, а до Софії. Майже біг вулицею до Богданової площі, точнісінько так, як біг колись, щоб устигнути помститися за батька. Але як це було давно!
РІК 1014
ОСІНЬ. КОНСТАНТИНОПОЛЬ
Якоже глаголеть: в чем застану, в том ти и сужю.
Літопись Нестора
Це місто любило легенди, жило ними півтори тисячі літ, народилося теж, власне, з легенди, яку привіз у вітрилах свого вутлого суденця зухвалий молодий грек із Мегари в 658 році до нашої ери. Грека звали Візант, це було просте, нічим не прославлене на ті часи ім'я, але молодий мегарець великодушно пожертвував ним для історії. Він міг би сидіти собі в рідному місті, ловити рибу або збирати оливки, виходити в море й знов повертатися до рідного берега, але він одважився податись назустріч майбутньому, що так манливо висвічувало йому в пурпурових хвилях Егейського моря. Візант підмовив ще кількох мегарців, щоб не дратувати богів, вони вирішили зачерпнути їхньої ради, побували в Дельфах, і ось тепер пливли уперто на північ, шукаючи незаселених берегів, мали тільки молодість, вітер у парусах та ще напуття дельфійського оракула, досить дивне й несподіване: "Закладеш місто навпроти людей сліпих". В молодості охоче піддаються голосу долі, тому Візант без вагань вирушив на пошуки місця, де б міг закласти місто, але водночас знав також, що належить пильнувати, щоб не пропустити дарунка богів, тож коли побачив бугристий виступ землі, який жадібно занурювався в теплі води, мовби велетенський зморений пес висунув язика й хлебнув з моря, коли побачив роздольну протоку до північного моря, побачив довгу, схожу нл ріг достатку затоку, в якій, здавалося, вмістилися б усі кораблі світу, а на протилежному березі — фінікійський город Халкедон, Візант зрозумів значення слів оракула: тільки сліпі могли не помітити цього благословенного шматка землі, неначе кинутого богами поміж Пропонтидою, Босфором і Золотим Рогом!
Так було закладено місто на високому глиняному мисі.
