Новели - Черемшина Марко
Хлопці подалися набік у ліс і обнюхувалися очима.
Перерахували себе та й начислили, що є їх чотири Івани, один Микола і один Михайло.
Івани будуть попами, Микола навчителем, а Михайло лісничим.
Попи будуть храми справляти, навчитель буде людські діти бити, а лісничий буде дівчатам кошелі з ягодами відбирати.
Але тоті чупри, тоті лошачі гриви вже не довго будуть вітром буяти.
Але оці добрі, сонішні дєді вже не довго будуть їх, гей курята, з руки годувати!
Але зелене село вже не буде їх своїм сонцем гріти, своїми водами купати, своїми лісами холодити, травами росити, садами веселити.
Гей, верше наш, верше,
Та зелений верше!
Вже нам так не буде,
Та як було перше!
Не злюбив собі тоту тугу злісний Михайло і вийняв з торбини пістоля та й хвалився, що сам його зробив і що воно мудро стріляє.
Ледви попи і учитель обізріли тоту збрую, а злісний вже набив капслю на коминок і стрілив в повітря.
Покотився лісом гомін і доніс хлоп’ячу тугу у дебри і скали.
Хлопці повеселіли.
Попи розспівалися, учитель вирубав собі ліщиновий прут і давав їм такт, а злісний набивав знов пістолє.
Шоби вдати заспівати, шоби до притоки
Та шоби нас не колола смеречина в боки.
Та ци ліпше свині пасти, ци кози доїти,
Та не буде від жентиці в череві боліти.
Рада в раду, та й дєді закликали хлопців з ліса на толічку, та й казали їм навперед себе стояти і слухати добре, що вуйко Мартинюк їх питати будуть.
Вуйко Мартинюк мали у тварі гейби п’ять лискучих ножів, бо гострий ніс - то один ніж, а спичасті уха - то два ножики, а довгі вуси - то два ножі напротив себе.
Вуйко Мартинюк мали тепер в чорних очах такий позір, що як глянули, то здавалося, що мають під сардаком прут і зараз будуть бити.
Цей вуйко говорили, гейби ковбки на гонти розколювали: «Мой, хлопці, мой, нас тут старих опришків є шість, а вас є шість молодих опришків. Не штука, що ви розпізналися і розіграли-сте-ся, але ви нас можете талану збавити, другі наші діти осиротити, з торбами пустити. Чи ви знаєте, що ви нас можете строшити на прах?
Вісім рік - то вік, то є коли на вас талан з хати виносити! А най котрий з вас відтак кине книжку та й раптом ні цап, ні баран, такий бараба вертає на нашу голову! Тогди хоть топися, хоть стріляйся, хоть пропадай у безвісті! Тогди вигинула би стариня ваша з самого стиду перед селом. Тогди і вам і нам смерть смертельна! Тепер ми кажемо вам нарозумне: хочете коло книжки степенити, то їдьте до шкіл, а ми послідну дранку з себе здоймемо і будемо вас бечувати, а як кібзуєте, що не маєте тої волі, то вертайте назад ’д хаті і не калічте ні нас, ні себе самих! Кажіт, чи їдете дальше, чи вертаєте?»
Хлопці, неначе обзубелані тими словами, похнюпилися і питалися себе очима.
Дєді натискали: «Кажіт, що вибираєте, чи каламар, чи мазницю?»
А вуйко Мартинюк додавали: «Чи колач, чи малай?»
Дєді підганяли: «Чи постіл, чи черевик, чи нужду, чи гаразд, чи лиху, чи добру долю, чи му́ку, чи житє?»
Хлопці гризли пальці і дивилися на злісного Михайла, а вуйко Мартинюк ніби відгадував, що вони, видко, не хотять їхати до шкіл, коли так мовчать.
На то злісний Михайло вицідив крізь зуби, що хоче їхати до шкіл, а за ним то само повторили і попи, і учитель.
Вуйко Мартинюк говорив дальше: «Не штука, що ви хочете бути панами, але чи писано вам панство? Всі ми під сонцем жиємо, всім нам писана доля. Нарубайте смеречини та й накладіт ватру. Як дим буде стелитися до землі, то видко ділу, що землиця - то доля ваша: а як дим підоймеся вгору - то писано вам панство!»
Хлопці розбіглися на всі боки і хутко поприносили галуззя та й розіклали ватру.
Дєді вп’ялили очі у ватру.
Зелена смеречина тріскала, порскала, неначе лютилася, і раптом спалахнула.
Біленька хмарка диму, як колач, полетіла вгору понад голови дєдів, понад ліщину, понад березину і присіла на дубині, а коли узріла, що дєді поздіймали капелюхи та показують її руками хлопцям і радуються усім серцем,- то підлетіла вище і ще вище…
Вже дєді посідали на вози, вже їхали з хлопцями до доброї долі, а та біла хмарка все вгорі перед ними та й все підоймається вище та вище…
Межи землею та сонцем розколядувалася новая радість.
Бо як дим вгору підоймається, то отим хлоп’ячим голубим і зеленим оченятам в овечих корушинках писаний легкий хліб…
Такий легкий і білий, як пухкий колач…
ТУГА
- Ще лишень вірою животію і втікаю із свого гробу. Вийду на царинку, а тут хліб росте, підоймається. Але є й така стебелинка, що в’яне, усихає. Думаю собі: це я саміська.
Скажи мені, сонечко, ти боже очко, чи видиш ти мого Юрійка золотого?
Може, десь далеко на чужій царинці, хоть на полонинці, хоть на дарабі на бистрій річці, хоть на широкім лані?
Наверни наперед мене його солодкий погляд з-під брів лискучих! Принеси з його личка той його усміх парубоцький, присунь легеньким леготом його віддих любий!
А як він у могилі, то понеси тоту сльозу з моїх очей на ту синю цвітку, що його очима з могили до тебе поглядає. Шепни мені ти, довгий лісовий шуме, за мого Юрійка хоть одно, щонайтихіше слово!
Полинь облаками ти, біла хмарко, мого милого шукаючи!
Заржав кінь у лісі, а я минаюся.
«Беру,- каже,- свій кріс та й свого коня, може, борше тоту Україну виборемо».
А як я коня заскочила та й у чорну гриву заплела заплітками, то він присягався, що не на війну, але на весілля їде.
А яка, питаю, буде тота Україна?
А він схопився у стременах срібних та й каже: «Всі гори-долини та
